На зламі XVII-XVIII ст. подальший суспільно-політичний і економічний розвиток Російської держави гостро потребував виходів до Чорного та Азовського морів, звільнення давніх руських земель на Півдні з-під влади турецького султана і його васала кримського хана. Перманентні напади кримських татар надовго спустошували великі масиви землі, підривали на прикордонні народне господарство, робили вкрай небезпечною торгівлю українців і росіян з населенням країн Близького Сходу й Середземномор'я. Тут постійно існувала загроза людському життю.
У вересні 1686 p. відповідно до царського указу розпочалася підготовка воєнного походу в Крим. Для цього на демаркаційній лінії між Кримським ханством і Російською державою уряд із Москви наказав зосередити значні збройні сили. В Охтирці, Сумах, Красному Куті стали полки Большого, Бєлгородського і Сєвського розрядів, а козаки Гетьманщини (переважно її лівобережної частини) та низовики зобов'язувалися активніше "чинить промысел", тобто, робити бойові виправи проти загонів кримчан. У травні наступного року російська армія, яка, за даними різних джерел, нараховувала від 100 до 150 тис. чоловік, виступила з України на чолі з князем В.Голіциним. Через кілька днів до неї приєдналося 50-тисячне українське військо під головуванням гетьмана І.Самойловича. Донські й запорозькі козаки мали узгодити свої дії з обома керманичами й завдати одночасних ударів по супротивнику. В червні об'єднані сили з великими труднощами перетнули річки Самару та Кінські Води (нині - Конка) й розташувалися в урочищі Великий Луг. Однак татари, щоб зупинити
подальше просування головних сил російсько-української армії, підпалили на їхньому шляху степ.
Цей стратегічний акт спричинив нестачу продовольства, води, фуражу, що врешті й обумовило невдале завершення походу та відхід військ у межі Російської держави. Рішення про повернення було прийнято 17 червня, а вже на початку липня армія прибула на Полтавщину. Щоб якось приховати прикрий відступ і ввести в оману ворога, відокремлені від основної частини 30 тис. козаків і солдатів у пониззі Дніпра протягом певного часу імітували підготовку до бойових дій.
Скориставшись ситуацією, що склалася, гетьманська опозиція зі старшин, підтримана В.Голіциним, поклала всю провину за невдалий рейд на І.Самойловича. Царський уряд, враховуючи ту обставину, що Самойлович негативно ставився до війни з Туреччиною та Кримським ханством, задовольнив вимогу місцевої еліти й позбавив його булави. Самойловича заарештували й заслали до Сибіру.
Протягом 1688 р. та на початку наступного підготовкою до нового виступу українського війська на Південь за вказівкою з Москви займався вже І.Мазепа. На той час політична ситуація для Російської держави змінилася на гірше, бо королівська влада Речі Посполитої стала домовлятися з Туреччиною про мир. Напровесні 1689 p. російсько-українське військо (близько 150 тис. чоловік) виступило на Крим і в травні дійшло до урочища Зелена Долина (на північ від Перекопсько-го перешийка), де в кривавому бою перемогло загони кримського хана. Наблизившись до Перекопа, об'єднана армія через велику спеку, нестачу,води, масовий падіж коней навіть не змогла розпочати штурм фортеці. Трагічні обставини змусили Голіцина облишити марні сподівання підкорити ворога й відступити на Лівобережжя.
Попри очевидні невдачі обох походів, все ж було розпочато наступ на Кримське ханство, активізувалася боротьба за припинення турецько-татарських нападів на українські й російські землі. Водночас описані вище події стали однією з причин падіння Софії Олексіївни та її фаворита В.Голіцина. Петро І, який набирав дедалі більшої сили, в серпні 1689 p. усунув свою старшу сестру від влади й ув'язнив її в Новодівичому монастирі.
В останні роки XVII ст. напади татар на Україну тривали. Для їх припинення на початку осені 1694 p. відбувся великий похід козаків Лубенського, Ніжинського, Переяславського, Чернігівського, Фастівського, а також деяких інших полків під головуванням наказного гетьмана Якова Лизогуба проти Буджацької орди. Українські збройні сили досягли в ньому значних успіхів, зокрема розгромили татарську паланку Ганкушлі.
У тому ж році царський уряд вирішив укотре спробувати здобута вихід до Азовського моря. Планувалося посилити воєнні дії проти Туреччини та Кримського ханства, зосередити основну увагу на здобутті фортеці Азов як важливого стратегічного пункту й створити в цьому районі морський флот. Водночас готувався виступ війська в пониззя Дніпра для "промысла над Крымом", щоб відвернути увагу ворога й роз'єднати його сили.
Навесні 1695 р. завдяки наполегливості й прямому втручанню Петра І воєнна кампанія розпочалася. У підсумку так званих Азово-Дніпровських походів (завершились у 1696 р.) російській армії за участю багатотисячних полків українських козаків (загалом до 20 тис. чо ловік) вдалося здобути Азов і зруйнувати турецько-татарські фортеці в пониззі Дніпра, Це стало важливим етапом у боротьбі за визволення Північного Причорномор'я. Зокрема, лівобережні полки спромоглися штурмом узяти фортецю Кизикермен, а запорожці, які на чайках і успішно здійснювали блокаду ворога з боку Дніпра, примусили капітулювати захисників Гаванської (Мустриткерменської) фортеці. З огляду на це дві інші - Асланкермен і Мубеуреккермен - склали зброю без опору. Низовики під керівництвом кошового Івана Гусака завдали значних втрат гарнізонові фортеці, розташованої на Перевізному причалі (навпроти Очакова), розгромили татарський загін біля р.Кінські Води. На воді проти турецької флотилії успішно діяли січовики на чайках, очолювані отаманом Яковом Морозом, полковником Григорієм Сагайдачним, Петром Сорочинським та деякими іншими.
В радянській історіографії про роль І.Мазепи в цих походах майже не згадувалося. Тим часом він брав у них дуже дійову участь, здійснював загальне керівництво українським військом, чим дуже сподобався Петру І і "завоював велику довіру в нього. Значні "послуги" цареві під час здобуття Азова зробив "муж доброчесний і у воєнних трудах умілий" Я.Лизогуб разом із козаками. Ось як вони описані в "Літописі" Самовидця: "И так юля 19 (1696 р. - авт.) за позволеніем [божіїм] узяли город Азов, а найболше за отвагою Козаков, которіе сами охоту узявши, отважившися, опановали вежу, которая усего города боронила, и из тоей вежі козаки разили турков в городі, же не могли себе боронити, которіе мусіли просити о милосердне и здали город..." Крім названих, "в поході том от орди міли (мали - авт.) перепону, але добрий отпор дали" полковники прилуцький Д.Лазаренко (Горленко), лубенський Л.Свічка, гадяцький М.Борохович з "компанією".
Воднораз слід зазначити, що вихід Московії до моря, з погляду політичного, мав для України суперечливі наслідки. На думку Омеляна Терлецького, відтоді Росія оточила її на Півдні й на Півночі "немов залізним перснем, який стискав чимраз більше і так уже невелику територію Української держави". Проте важливим було й те, що певна частина українців могла, вже цілком вільно, займатися господарською діяльністю на південь від Запорозької Січі. Згідно з Константинопольським мирним договором між Російською державою та Туреччиною від 3(13) липня 1700 р., за першою офіційно закріплювалися Азов із навколишніми землями й заново збудованими фортецями Павловськ, Таганрог, Міус, а другій поверталася частина Подніпров'я з невеликими турецькими фортецями (щоправда, їх мали негайно зруйнувати). Область між Очаковом і Запорожжям передбачалося не заселяти. Отже, договір в основному закріпив результати Азово-Дніпровських походів.
Воєнні події, а також посилення в кінці XVII ст. гніту з боку можновладців викликали в окремих місцевостях розпорошення людності та масові втечі посполитих із Гетьманщини на Запорожжя, Слобожанщину, Дон, в окремі регіони на правому березі Дніпра, зокрема на Брацлавщину й Київщину, де вирували визвольні змагання. В рік обрання гетьманом І.Мазепи у Гадяцькому й Прилуцькому полках стався виступ рядового козацтва проти свавілля державців. У першому повстанці вбили осавула, в другому - полковника Л.Горленка і полкового суддю. Хвиля народного гніву прокотилася тоді по Переяславщині, Лубенщині, Стародубщині, Чернігівщині, охопила Миргородський полк. Повсталий люд підтримали козаки, що саме поверталися додому з Кримського походу. Виснажені фізично й утомлені морально, вони відмовлялися коритися старшині, служити за чужі їм інтереси. Були розгромлені й пограбовані маєтки найбільших землевласників, наприклад, відомого Л.Полуботка. Дісталося під час цього народного збурення монастирям і вищому духівництву.
Протягом 1688-1692 pp. повстання спалахували з новою силою то в Лубенському та Миргородському полках, то в Гадяцькому, Полтавському і Київському, виходили за їхні межі й поширювалися на Правобережжя, Слобожанщину, південні райони. Попри жорстокі репресії з боку гетьманського правління й представників царського уряду в регіонах та збільшення кількості найманців для придушення соціальних протестів, заворушення посилювалися і множилися. У зв'язку з цим І.Мазепа постійно тримав при собі кілька сотень охоронців (сердюків і компанійців) з гарматами.
У 1693 p. проти власної старшини виступили запорожці. Одна частина низовиків проголошувала антимосковські гасла, друга - антиханські. Перша пішла на угоду з Петриком (Петром Іваненком), але не здобула широкої народної підтримки. В 1696 р. під час облоги Азова доведені до відчаю козаки силоміць усували окремих старшин з посад, переставали виконувати свої обов'язки. Після того, як вище керівництво розпочало слідство в цій справі, очолене полковником О.Лизогубом, а згодом ужило каральних санкцій, найбільш активні учасники подій повтікали.
З роками народні соціальні протести набували дедалі більшої гостроти, чимраз виразнішого антифеодального спрямування.
ВІД НАРВИ ДО ПОЛТАВИ
На самому початку XVIII ст. сталося гостре зіткнення інтересів Московії й Швеції на Балтиці. У радянській історичній науці причини війни за панування в басейні Балтійського моря зазвичай пов'язували виключно із "загарбницькою" політикою Швеції. Росія зображувалася як сторона, що постраждала і лише намагалася відповісти на зовнішню агресію. Певна річ, це дещо необ'єктивне трактування проблеми. Ще напередодні, зокрема в 1699 р., Росія уклала таємну угоду з Данією й Польщею, спрямовану проти 18-літнього шведського короля Карла XII, яка мала на меті примусити його піти на значні територіальні поступки на Балтійському морі. У лютому наступного року без проголошення війни польський король Август II дав розпорядження своїм військам вирушити в Лівонію й захопити Ригу. Датський король Фрідріх IV тим часом спробував захопити Шлезвіг (земля на півдні Ютландського півострова, нині - на території ФРН). Петро І, щоб здобути вихід до моря, хотів заволодіти іншою власністю Швеції - областями на узбережжі Фінської затоки. У відповідь на такі дії й наміри Карл XII пішов на спілку з Англією та Нідерландами. Так спалахнула довготривала війна на Півночі, в яку царат, зрозуміло, втягнув і Україну.