– на утримання священика;
– для допомоги злиденним;
– на загальну користь (ст. 1).
Цілком очевидною є аналогія з великою десятиною “12-ти статей”.
Відповідно до того, як община визнається найбільш доцільною формою організації суспільного життя на місцях, так і превалюючі позиції поряд з державною займає колективна (общинна) форма власності (ст. 7, наприклад, проголошує збір мит з мостів, доріг, шляхів “на загальну користь”; ст. 3 висуває вимогу, щоб “на продаж будь-якого товару був встановлений порядок, якого б дотримувались при торгівлі, щоб мала успіх і множилася загальна користь”).
Реформаційні вчення вплинули на структурування правових інститутів, серед яких – жодного світського. Зокрема, ст. 4 регламентує заміну людських законів божим писанням, її зміст сповна розкриває ст. 6: “слід, щоб в усій імперії було ліквідовано світське законодавство, що використовувалось досі і затверджено право божественне і природнє”. Отже, якщо “12 статей” допускали співіснування норм духовного права і князівського законодавства, то “Програма” істинними вважає лише християнські традиції і закони.
Революційною була пропозиція розмежування церкви і держави ( і це в той час, коли ці структури намагалися диктувати одна одній правила гри! ). Наприклад, ст. 5 забороняє усім духовним особам, незалежно від їх рангу, займати мирські посади, бути на службі в державній раді чи радниками інших общин або князів, а ст. 13 звільняє дворянство від усіх ленних обов’язків будь-якій духовній особі. Отже, те, на чому базувалася класична католицька церква Імперії, було підірвано: вона втрачала землю – економічний потенціал – та вплив у політичній сфері. Таким чином, католицизм зазнав цілковитого краху перед новим реформаційним ученням. Останнє, виступаючи за перебудову державного устрою на засадах раннього християнства, сповідувала ідею взаємодопомоги і братерства. Цим і пояснюються ідеї гуманності та захисту елементарних прав людини, що пропонує документ. Так, ст. 2 передбачає послаблення тиску на незаможні верстви населення за рахунок перебудови світоглядних позицій князів, графів, рицарів, дворян. Тут же обстоюється право рівного, тобто об’єктивного суду для різних соціальних верств. Захист удів і сиріт, охорона незаможних підданих – ось головний обов’язок усіх ленників імперії: “щоб вони кожній людині надавали допомогу, пораду, справедливий суд, щоб ніхто не скаржився на безправ’я”. Логічним продовженням попередньої є ст. 3, де йдеться про те, щоб “бідному допомагали так само, як і багатому і щоб підтримували братерське єднання”. Ст. 7 виступає на захист прав споживачів на придбання товарів по ринкових, а не спекулятивних, завищених цінах. Ці ж позиції відстоює ст. 12, де пропонується ліквідація компаній Фуггерів, Гохштетерів і Вельзерів, “від свавілля яких багаті і бідні однаково переживають скруту у всіх товарах”. Отже, особливість цих вимог зводиться до того, що вони не пропонують традиційні для їх часу ідеї зрівняння у соціальному статусі, а обмежуються лише пропозицією зрівняння правових можливостей та економічного захисту.
Загальноімперська скарбниця пустувала. Вихід з цієї проблеми автори знайшли досить простий, так у 12-му й 13-му пунктах було запропоновано:
– розпуск найбільших торгівельно-лихварських компаній (згаданих вище Фуггерів, Гохштетерів, Вельзерів);
– встановлення планки найвищого підприємницького прибутку на рівні 10 тис. гульденів; якщо ж прибутки вищі, то основний капітал та надлишок – конфіскація;
– створення при міських радах банківських компаній із вкладенням грошей під 4 % та 5 % річних – від позики;
– чітку спеціалізацію міської дрібної торгівлі, що полегшувало державний контроль за цінами;
– заборону під загрозою покарання грошових обмінних операцій, щоб зосередити усі фінансові функції виключно в руках державних (імперських) установ.
Таким чином, під оздоровленням економіки бюргерство розуміло, насамперед її одержавлення. Так поняття сильної централізованої держави було перенесено зі сфери політичної в сферу економічну. Отже, у першій половині XVI ст. у Німеччині з різницею у кілька місяців було вироблено два проекти перетворення суспільно-політичного життя, які, виходячи з вищевикладеного, суттєво різняться між собою. З’ясуємо це питання конкретніше.
1. Джерельна база.
Для “12-ти статей” за підґрунтя слугували потреби селянства, що були оформлені у вигляді скарг на кріпосний стан, на панщину, на посмертний податок, на утиски общинних прав (Верхня Швабія, Південний Шварцвальд, сусідні райони) [4, 335]. “Гейльбронська програма” була сформована виключно на документальній основі, без комплексного вивчення ситуації, що склалася:
“12 статей”;
– плани державної реформи на Майні та Неккарі;
– проект земського устрою в Тиролі (ідея цілковитої незалежності правосуддя від державної влади; виборності суддів народом; позбавлення членів адміністрації права голосу в судових справах) [6, 281];
– памфлет “Реформація імператора Фрідріха ІІІ”, що відображав політичний ідеал тієї частини бюргерства, яка орієнтувалася на союз із рицарством [6, 285].
2. Ідеологічні засади.
Цілком очевидно, що обидва документи заперечують існуючий церковний устрій та відстоюють реформаційну перебудову католицизму. Однак радикалізм у дусі Мюнцера тут відсутній, отже, цей проект можна відзначити лише як цвінгліансько-мюнцерівський.
“Гейльбронська програма“ базується на ідеї секуляризації світського життя, спрощеності богослужіння, суспільної (але не станово-майнової) рівності, державної єдності. Отже, тут простежується синтез двох напрямів Реформації – цвінгліанського і лютеранського (бюргерівського і князівського).
Таким чином, цвінгліансько-мюнцерівський та лютерансько-цвінгліанський документи мають спільне коріння, яке простежується у прагненні відмовитися від норм світського права, а спиратися лише на Святе Письмо. У чернетці “12-ти статей“ на полях записано посилання на Луку, Матвія, Ієремію [4, 336-337]. У тексті “Програми“ є кілька посилань на Матвія. Обидва документи, як з’ясувалося в результаті лінгвістичного аналізу, насичені релігійного термінологією, а саме:
– у “12-ти статтях“ загалом ужито 45 таких понять ( словосполучення “старий завіт“ і “новий завіт“ трапляються один раз; “християнин“ – 2; “Христос“ – 2; “християнський“ – 6; “Євангеліє“ – 7; “Писання“ – 7; “Божий“ – 8; “Бог“ – 11 разів);
– у “Гейльбронській програмі“ зустрічаємо, принаймні, 43 слова, пов’язаних з релігійними переконаннями авторів (один раз ужито поняття “старий“ і “новий заповіт“; двічі – “Христос“ та “християнин“; 6 разів – “християнський“; по 7 разів – “Євангеліє“ і “Писання“; 8 – “Бог“ та 11 разів – “божий“).
3. Соціальна орієнтація авторів.
Щоправда, авторство “12-ти статей“ до кінця не з’ясовано. Серед версій, що превалюють, найімовірнішою називають версію про Генріха Пфейффера та Томаса Мюнцера. Але щодо останнього, то Циммерман називає його лише як опосередкованого укладача “Статей”. Ось яку цитату з вуст Мюнцера він наводить: “Правда, в Гегау та Глеттгау я виписував з Євангелія деякі положення стосовно управління, але пізніші, що виникли з них, тези були складені іншими“ [5, 313]. Хай там як, але названі діячі відзначалися “народофільством“.
Натомість Вендель Гіплер, провідний діяч поміркованого бюргерства, та Фрідріх Вейганд і Гец фон Берліхінген, представники рицарства, відстоювали інтереси своїх станів. Із цього приводу Ф. Енгельс зауважив: вимоги “Гейльбронської програми“ сформульовані так, що “набагато більше відповідали інтересам міських бюргерів, ніж селян“ [3, 238].
4. Різновекторність пропозицій.
“12 статей“ висувають три основні блоки пропозицій, як-от:
– традиційні (права полювання, рибної ловлі, лісоволодіння тощо);
– вимоги щодо відміни нових норм, які ввели панщину, оброкову систему, суб’єктивний суд;
– вимоги, де нове вчення про євангельську свободу стало стрижневим, а антихристиянськими оголошено кріпосне право, малу десятину, посмертну конфіскацію.
“Гейльбронська програма“ натомість є квінтесенцією таких вимог:
– централізації економічного і політичного життя;
– секуляризації управлінського і судового апарату та маєтків духовенства;
– власне реформаторські пункти (щодо створення християнських общин; забезпечення таких прав, як право вибору, об’єктивного суду, соціального захисту з боку держави, створення християнської системи законодавства).
Прикметно, що тональність селянського і бюргерського проектів також різна.
Перший характеризується поміркованістю, м’якістю: тут ужито такі вислови, як “наше сумирне прохання і бажання“ (ст. 1), “наше бажання таке“ (ст. 4), “наша думка наступна“ (ст. 10). Таким чином, “12 статей“ – це не перелік вимог для їх негайного виконання, а лише документально оформлені пропозиції і побажання селян, як краще перебудувати суспільство в християнському дусі. Лінгвістичний аналіз дає підстави говорити про превалювання у тексті “Статтей“ умовного і дійсного способу дієслова, натомість у “Програмі“ переважає наказовий (як доказ – словосполучення “повинні бути“ (ст. 10), “щоб були ліквідовані“ (ст. 14), “повинні бути реформовані“ (ст. 2) тощо).
Підсумовуючи викладене, потрібно зауважити, що, незважаючи на недоліки і прорахунки документів, обидва вони мають історичну вагомість:
– по-перше, засвідчили спроможність різних верств німецького населення логічно мислити і кристалізувати свої ідеї;
– по-друге, “Статті“ і “Програма“ окреслили ідеал держави, який пізніше був узятий до уваги творцями німецької модерної нації;
– по-третє, Селянська війна з її програмними документами довершила справу, розпочату Реформацією: з часом феодалізм і абсолютизм стають анахронізмами.
1. Гейльбронская программа // Хрестоматия по истории средних веков. Под ред. Грацианского и Сказкина. В 3-х томах. – М.: Государственное учебно-педагогическое издательство Министерства просвещения РСФСР, 1950. – Т. 3. – 347 с.
2. Двенадцать пунктов // Хрестоматия по истории средних веков. Под ред. Грацианского и Сказкина. В 3-х т. – М.: Государственное учебно-педагогическое издательство Министерсва просвещения РСФСР, 1950. – Т. 3, – 347 с.
3. Смирин М. Германия эпохи Реформации и Великой крестьянской войны. – М.: Государственное учебно-педагогическое издательство Министерства просвещения РСФСР, 1950. – 263 с.
4. Смирин М. Народная Реформация Томаса Мюнцера и Великая крестьянская война. – М.: Издательство АН СССР, 1955. – 568 с.
5. Циммерман В. История Крестьянкой войны в Германии. В 2-х томах. – М.: Государственное социально-экономическое издательство, 1937. – Т. 1. – 387 с.
6. Циммерман В. История Крестьянской войны в Германии. В 2-х томах – М.: Государственное социально-экономическое издательство, 1937. – Т. 2. – 432 с.