Колись Р. Кіплінг написав: «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох...» Однак уже в ті далекі часи молодий Захід, хоч і вельми своєрідно, але «спілкувався» зі старим Сходом. А було це ось як. Окрему групу населення Західної Європи становили жителі замків-фортець — можновладці-феодали (барони, герцоги, графи, князі), володарі земельних ділянок — феодів. Та самі замки від нападу не рятують, потрібні були люди, які б їх захищали. Такі вояки-охоронці називалися рицарями. Щоб носити важку броню і бути боєздатними, їм доводилося з дитинства й до старості постійно тренуватися: бігати, стрибати, штовхати камені, метати списи, битися сам на сам або ватага на ватагу на рицарських турнірах. Спочатку для того, щоб вважатися рицарем, цього було досить. Власне, рицарі в ранньому Середньовіччі відрізнялися від простих селян лише тим, що не працювали, а воювали, мали зброю і коней, були фізично сильнішими й харчуватися краще за селян. Та згодом колишні суворі, іноді навіть неотесані й брутальні вояки перетворилися на вишуканих, галантних, увічливих людей. Справжній рицар умів підтримувати світську бесіду, був приємним у спілкуванні, особливо з дамами. Він грав на музичних інструментах не гірше, ніж володів зброєю. Більше того, рицар мав читати вірші (бажано свої) у супроводі цих інструментів. Найші поезії записувалися або запам'ятовувалися — так формувалася иііарська література. Найвищими її досягненнями стали вже згаданий рицарський роман, а також рицарська лірика.
Такому перевтіленню західноєвропейські рицарі завдячували мусульманському Сходу. Науково доведено, що велику роль тут відіграли хрестові походи, під час яких західні вояки переймали багато східних традицій і звичаїв. Навіть елементарна звичка мити руки перед уживанням їжі запозичена з мусульманського обряду обмивання рук перед молитвою. Східний вплив відчутний і в літературній творчості. Особливо вишукано й гарно на Сході вміли оспівувати жінку, її красу, кохання до неї. Саме цю манеру запозичили рицарі, насамперед — провансальські трубадури. Відтоді бере початок звичай поступатися жінці дорогою, подавати їй руку під час сходження чи спуску, дарувати квіти, казати приємні слова (компліменти) тощо. Таке ставлення до жінки переросло згодом у справжній культ — культ Чарівної Дами. Даруючи жінкам квіти, сучасні чоловіки навіть не замислюються, що цей звичай започаткований в добу Середньовіччя. Вірним служителем культу Чарівної Дами з його духовним «коханням віддалік» був, наприклад, Джа-уфре Рюдель. Щоправда, воїн є воїном, і оспівування чарівних дам аж ніяк не вичерпувало розмаїття тем рицарської лірики, не заважало їм поетизувати війну, битви, як це робив, наприклад, Бертран де Борн у своїх войовничих сирвентах.
Спливали часи, змінювався світ. Помалу переважно неосвічене населення Західної Європи починало вчитися. Більше того, настав час, коли освічених людей стало навіть «більше, ніж треба», і не всі вони могли обійняти посаду, відповідну своїй освіті. Ось і мандрували довгими європейськими шляхами школярі (студенти) і випускники середньовічних університетів, яких називали вагантами (латин, мандрівні). Вони створили свою оригінальну поезію, аналогів якій у світовій літературі немає. Оскільки освіта в добу Середньовіччя була під контролем церкви, ваганти мали в основному релігійну освіту. Але водночас вони в переважній більшості не були релігійними фанатиками, а навпаки, часто сміливо пародіювали клерикальні твори, критикували показну «святість» ченців. Високоосвічені люди, ваганти ховалися під маскою тих, хто нібито не бажає витрачати молодість на науку, їхнім творам притаманні анакреонтичні мотиви. Однак, як мовилося, ваганти були вельми освіченими людьми, дуже шанували науку і вчення, недаремно саме в їхньому середовищі виник світовий гімн студентства «Гаудеамус». Своєю творчістю і стилем життя вони наче провіщали зміну часів, прихід нової доби Відродження (Ренесансу), коли людина чимдалі більше виходила з-під влади церкви.
Та найповнішого й найзавершенішого втілення культура та світогляд Середньовіччя набули в поемі Данте «Божественна комедія». Саме цей твір став своєрідним водорозділом між двома епохами історії, культури та літератури: Середньовіччям і Відродженням.
Отже, Середньовіччя — вельми неоднорідна епоха в історії людства, а його література нагадує різнобарвний килим, зшитий із багатьох кольорових шматочків. Він так само строкатий, як і вбрання людей тієї доби, зображених на обкладинці часослова герцога Беррійського.
...Настало третє тисячоліття. Здавалося б, де те середньовіччя і що нам до нього? Але чи не нагадує сучасна глобалізація той самий «величезний казан культур і народів», який кипів на початку середньовіччя? Чи не нагадує середньовічних «темних століть» сучасний прагматичний світ, у якому «культура втекла на університетські кафедри» і з'явилися лави «новітніх варварів і вандалів» (погляньте-но на під'їзди будинків, де ми мешкаємо)? Чи, зрештою, не попереджає нас Умберто Еко про те, що «в наступному тисячолітті Європа перетвориться в багаторасовий, або, якщо хочете, в багатоколірний континент. Подобається це вам чи ні, але так буде. І якщо не подобається, все одно буде так...» А тому постає запитання: хіба не мав рації Умберто Еко, стверджуючи наприкінці XX століття, що «середньовіччя вже почалось». Тож аби краще відповідати на виклики Сучасності, вивчаймо ті відповіді, які дало Минуле, зокрема література доби Середньовіччя.