Зокрема, Компетентним судом Республіки Білорусь є суд за місцем перебування боржника або за місцем перебування його майна відповідно до пункту 2 Додатка 2 до Господарського процесуального кодексу. Компетентні суди в інших державах - учасницях СНД встановлюються законодавчими актами цих держав. Інформацію про компетентні суди іноземних держав господарські суди областей вправі запитувати у відділі міжнародних відносин Управління законодавства і міжнародних відносин Вищого Господарського Суду Республіки Білорусь. Київська Угода є єдиним діючим міжнародним договором, що встановив, що для виконання рішення, яке вступило в силу, стягувач разом із клопотанням повинен надати виконавчий документ суду, що виніс рішення. Тут припускається, що при відсутності яких-небудь спірних обставин, повинне забезпечуватися оперативне приведення у виконання судових рішень[62]. Тобто Вищим Господарським Судом Республіки Білорусь визначається необхідність надавати разом із рішенням арбітражного суду виконавчий документ суду, що виніс рішення, але арбітражні суди виконавчих документів не складають. Це положення ускладнюватиме визнання і приведення до виконання рішень арбітражних судів.
У республіці Узбекистан не зважаючи на ратифіковані міжнародні договори компетенція судів по розгляду і вирішенню питання про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів взагалі до останнього часу не вирішене на законодавчому рівні, а судова практика свідчить про протекціонізм системи державних судів по відношенню до національних суб’єктів.
Таким чином, однією з основних вимог щодо підвідомчості рішення іноземного суду чи арбітражу є визнання такого рішення на міждержавному або міжнародному рівні. Тому суди України повинні з'ясовувати наявність міжнародних договорів про взаємне надання правової допомоги між Україною і державою, про визнання й виконання рішення суду чи арбітражу якої надійшло клопотання[63].
Отже, питання, пов'язані з визнанням та виконанням рішень іноземних судів і арбітражів на території інших країн можливо вирішувати у кількох напрямах: 1) визнання та виконання цих рішень на території країн-учасниць на підставі багатосторонніх міжнародних конвенцій; 2) визнання і виконання рішень судів та арбітражів одних країн на території інших на підставі укладених між ними двосторонніх міжнародних договорів; 3) виконання рішень на підставі національного законодавства країн, де вони виконуються[64]. Але до цього переліку можна додати й взаємне визнання арбітражних рішень двох країн по відношенню до суб’єктів третіх країн.
2.3 Підстави для відмови у задоволенні клопотання про визнання і приведення до виконання рішення іноземного суду
На міжнародному рівні підстави для відмови у визнанні та приведенні до виконання рішення іноземного суду наведені ,зокрема, в міжнародних договорах, ратифікованих Україною, а також новому ЦПК України. Хоча це питання вважається дуже важливим, але йому приділено незначну увагу українськими вченими, що вплинуло, на наш погляд, на зміст ЦПК України.
Цікавим в цьому ракурсі видається порівняння змісту норм Нью-Йоркської Конвенції та Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»(1994) та ЦПК України, зокрема, на предмет відповідності застосованої термінології. Так, в Нью-Йоркській Конвенції мова йдеться про визнання та приведення до виконання, а у Законі та ЦПК – про визнання та виконання рішень іноземних судів та арбітражів. Фразеологічний аналіз має свідчити про те, що у Конвенції розрізняється процедура визнання та приведення до виконання, тобто передбачається перед виконанням перевіряти можливість виконання рішення, а в Україні існує лише визнання і наступне виконання рішення.
Але за змістом із розглядуваних документів випливає зворотній висновок, оскільки у Конвенції для відмови у визнанні і приведенні до виконання визначені однакові умови (ст. 5), то виділення двох понять «визнання» та „приведення до виконання” можна визнати формальним, а різниця між ними полягатиме в правовому значенні рішення. Тобто тільки визнанню підлягатиме таке рішення, для якого не передбачено примусового виконання. А у ЦПК (2005) виділено різні умови визнання і виконання іноземного судового рішення (відповідно, глави 2 та 1 Розділу8).Більше того, гл.1 розділу 8 має назву «Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню», а не «приведення до виконання» як зазначається в Конвенції, а у ст.390, яка належить до гл.8 йдеться про «умови визнання та виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню». Зокрема, зміст даного розділу за назвами статей виглядає так: ст.390 – умови визнання та виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню; ст.391 - Строки пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання; ст.392 - Підсудність справ про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду; ст.393 - Порядок подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду; ст.394 - Вимоги до клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду; ст. 395 - Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду; ст.396 - Підстави для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду; ст.397 - Оскарження ухвали суду; ст.398 Порядок примусового виконання рішення іноземного суду. Отже, питання про можливість відмови у виконанні рішення арбітражу у цій главі поглинаються назвою цієї глави.
Викликає також зауваження місце розташування зазначених розділів, оскільки більш логічним було б, спочатку встановлювати можливість визнання рішення, а вже потім вирішувати питання про його виконання на території України. Тобто більш ширшим є питання відносно визнання рішення арбітражу, а не його виконання, оскільки виконання рішення має залежати від його визнання. Без визнання рішення не може йтися про його виконання. Більше того, в юридичній практиці мають місце не тільки рішення про визнання або виконання, а комплексні, коли частиною рішення встановлюється право особи, яке підлягає визнанню, а іншою частиною на підставі визнаного права встановлюється умова про обов’язок відповідача стосовно його виконання у добровільному порядку або державними установами у примусовому порядку. Тому такі рішення будуть підлягати одночасно і визнанню, і виконанню.
Проаналізуємо більш ґрунтовно ті умови визнання та приведення до виконання, які наведені у Конвенції.
У Конвенції зазначені умови визнання та виконання наступним чином.
У визнанні і приведенні до виконання арбітражного рішення може бути відмовлене на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямовано, тільки якщо ця сторона представить компетентній владі за місцем, де висунуто клопотання про визнання і приведення до виконання, докази того, що:
а) сторони в угоді, зазначеній у статті 2, були за застосовним до них законом в якій-небудь мірі недієздатними чи ця угода була недійсна за законом, якому сторони цю угоду підкорили, а при відсутності такої вказівки за законом країни, де рішення було винесене, чи
b) сторона, проти якої винесене рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд чи з інших причин не могла представити свої пояснення, чи
с) зазначене рішення винесене по спору, не передбаченому чи такому, що не підпадає під умови арбітражної угоди чи арбітражного застереження в договорі, чи містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди чи арбітражного застереження в договорі, з тим, однак, що якщо постанови з питань, охоплюваних арбітражною угодою чи застереженням, можуть бути відділені від тих, котрі не охоплюються такою угодою чи застереженням, то та частина арбітражного рішення, що містить постанови з питань, охоплюваних арбітражною угодою чи арбітражним застереженням у договорі, може бути визнана і приведена до виконання, чи
d) склад арбітражного органу чи арбітражний процес не відповідали угоді сторін чи, при відсутності такого, не відповідали закону тієї країни, де мав місце арбітраж, чи
е) рішення ще не стало остаточним для сторін чи було скасовано чи припинене виконанням компетентною владою країни, де воно було внесено, чи країни, закон якої застосовується”.
Як бачимо, міжнародна Конвенція за змістом дуже лаконічна, але в її змісті закладено доволі багато обставин, які можуть тлумачитися як підстава для невизнання або не приведення до виконання рішення арбітражного суду. Але, на нашу думку , ці умови необхідно розцінювати і застосовувати в юридичній практиці як конкретні, а не узагальнювати їх до певної юридичної «надбудови» і таку надбудову аналізувати як загальну. Зокрема, не можна погодитись з позицією Р.А. Траспова, який робить висновок, що умови ст. 5 Нью-Йоркської Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень можна назвати „публічним порядком”[65]. Зокрема, це положення не відповідає сучасним концепціям української наукової думки, у відповідності до яких передбачається під порядком та процедурою розуміти процесуальні норми, за якими має здійснюватися юридичний процес.
Більше того, цим вченим не звернено увагу на заяви і застереження, які зроблені в кінці цього документу, а саме: дана Конвенція повинна розглядатися відповідно до принципів і правил діючої національної Конституції чи з тими з них, що випливають із проведених відповідно до Конституції реформ. Тому, коли йдеться про публічний порядок, посилання має робитись саме на дане положення, а не на ст. 5 Конвенції, в якій висловлені більш конкретні умови визнання і приведення до виконання арбітражних рішень.