Проблемними ж вважаються питання, коли вирішується спір про можливість визнання і приведення до виконання неординарних рішень іноземного суду іншим способом, ніж передбачає сучасне законодавство. Так, досліджуючи матеріали Верховного Суду України привертає на себе увагу ухвала судової колегія в цивільних справах від 21 жовтня 1998 року, за якою НВФ "Ареса-Сервіс" звернулася до суду із заявою про затвердження мирової угоди у порядку часткового виконання рішення Міжнародного арбітражного суду при Білоруській торгово-промисловій палаті від 10 квітня 1997 р. Ця справа тривалий час розглядалась судами України, а у наступному судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України постановила: судові рішення скасувати і направити справу на розгляд суду першої інстанції[51]. Тобто, на наш погляд, дана справа підкреслює складність вирішення питання підвідомчості, оскільки процедура визнання і приведення до виконання рішення іноземного арбітражного суду була порушена з самого початку. Мирова угода мала місце стосовно часткового виконання рішення арбітражного суду, тобто це питання не може розглядати суд першої інстанції.
Автор вважає, що визначаючи підвідомчість правового питання суду необхідно враховувати правовий статус іноземного арбітражного рішення, а тому навіть затвердження умов мирової угоди має здійснювати суд, який розглядатиме питання про визнання і приведення до виконання самого рішення, а не той, що розглядав справу по суті.
Загалом клопотання про визнання й виконання судового рішення (рішення третейського суду), постановленого на території держави-Договірної Сторони, відповідно до Київської Угоди вирішується компетентним судом іншої Договірної Сторони за правилами цієї Угоди. Наявність у клопотанні посилань на Нью-Йоркську або Європейську конвенцію сама по собі не може бути підставою для відмови в його задоволенні.
Оскільки згідно зі ст. 84 Закону "Про виконавче провадження" (1999)рішення іноземних судів (арбітражів) визнаються й виконуються в Україні за відповідними міжнародними договорами (конвенціями, угодами) за її участю, то в разі, коли держава, до якої надійшло клопотання про виконання рішення суду чи арбітражу, не є учасницею такого договору, суди України не розглядають цього клопотання і відмовляють у його прийнятті на підставі п. 2 ст. 122 ЦПК України, крім випадків, коли арбітражні рішення відповідно до застережень України до Нью-Йоркської Конвенції [52]виконуються на умовах взаємності. Разом з тим для вирішення питання про визнання й виконання рішення не має правового значення, чи була особа, щодо якої постановлено рішення судом (арбітражем) Договірної Сторони міжнародного договору, громадянином цієї держави, якщо інше не випливає з даного договору.
Нині клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів в Україні подаються в порядку, визначеному відповідним міжнародним договором, ЦПК, Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж»(1994) та Законом України «Про міжнародне приватне право»(2005).
Згідно зі ст. 53 Мінської Конвенції воно подається в компетентний суд Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню, або ж до суду, що постановив рішення у справі по першій інстанції, який надсилає його компетентному суду. Такий самий порядок подачі клопотань передбачено договорами України з республіками Молдова[53], Узбекистан [54], Польща[55].
За договорами України з Республікою Грузія[56], Литовською[57], Естонською[58], Латвійською[59] республіками клопотання про дозвіл на виконання рішення подається до суду, що розглядав справу по першій інстанції, а той надсилає його до суду, компетентного постановити за ним рішення.
Договорами між Україною і Китайською Народною Республікою[60], Україною та Монголією[61] визначено, що клопотання про визнання й виконання судового рішення подається заявником до суду, який постановив це рішення, і пересилається останнім до суду іншої Договірної Сторони через її центральні установи (у даному разі - через Верховні Суди). Якщо ж заявник проживає або перебуває на території Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню, клопотання може бути подано і безпосередньо до суду цієї Сторони. Але у даному положенні не встановлюється повноваження Верховного Суду з приводу визначення підвідомчості рішення виконанню на території певної держави.
Відповідно до Київської Угоди господарюючі суб'єкти кожної з держав-учасниць можуть звертатись із клопотанням про виконання рішення загального, арбітражного (господарського) чи третейського суду однієї з них безпосередньо до компетентного суду іншої, на території якої це рішення підлягає виконанню.
Через Міністерство юстиції України зазначені клопотання пересилаються в тому разі, коли такий порядок їх подання встановлено міжнародним договором, на підставі якого в даному випадку провадяться визнання й виконання рішення. У випадку, коли міжнародним договором передбачено, що відповідний іноземний суд має пересилати клопотання компетентному суду України через центральні органи, цим органом є Міністерство юстиції, якщо це прямо передбачено міжнародним договором. Якщо ж такої прямої вказівки в міжнародному договорі немає, таким центральним органом є Верховний Суд України, який за ст. 125 Конституції України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції.
У Конвенції зазначено, що із додержанням усіх наведених вище вимог щодо порядку подачі, форми і змісту клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів мають подаватись і клопотання про визнання й виконання рішень судів та арбітражів України на території держави - іншої Договірної Сторони. У випадках, коли клопотання, яке згідно з установленим порядком обов'язково має подаватись лише через суд (арбітраж), що постановив рішення, або через відповідний центральний орган Договірної Сторони, подано безпосередньо компетентному суду України, останній відмовляє в його прийнятті на підставі ст.121 ЦПК ( в редакції 2005 року) оскільки за таких умов воно не може бути предметом судового розгляду. Разом з тим якщо клопотання, з яким сторона у справі мала право звернутися безпосередньо до компетентного суду України, направлено зазначеному суду через центральний чи інший орган Договірної Сторони, це не є перешкодою для розгляду даного клопотання.
У порядку, передбаченому статтями 35, 36 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж"(1994) і Нью-Йоркською Конвенцією, розглядаються клопотання про визнання й виконання рішень комерційного арбітражу, що провадяться за арбітражною угодою сторін (третейського суду), а не органів судової системи держави, до відання яких законодавством останньої віднесено розгляд господарських та інших комерційних спорів (господарських, арбітражних судів тощо).
Зокрема, Нью-Йоркською Конвенцією визначено, що вона застосовується щодо визнання й виконання арбітражних рішень, постановлених на території іншої держави, ніж держава, де запитуються їх визнання й виконання, за спорами, сторонами в яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Вона застосовується також щодо арбітражних рішень, які не вважаються внутрішніми рішеннями у тій державі, де запитуються їх визнання й виконання. Йдеться про арбітражні рішення, постановлені як арбітрами, призначеними в кожній конкретній справі, так і постійними арбітражними органами, до яких сторони звернулись (ст. 1) відповідно до їх письмової угоди про зобов'язання передавати в арбітраж усі або які-небудь спори, що виникли або можуть виникати між ними у зв'язку з будь-якими конкретними договірними чи іншими правовідносинами, об'єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду (ст.2).
Перераховані вище міжнародні договори, за винятком Угоди про порядок вирішення спорів, зв'язаних зі здійсненням господарської діяльності, 1992 р. (далі - Київська Угода), містять норми про те, що іноземні рішення визнаються і приводяться у виконання компетентним судом держави по процесуальних нормах, передбачених національними актами тієї держави, в якій запитується виконання, тобто норми угоди є колізійними і відсилають до положень національного процесуального законодавства.
При цьому стаття 8 Київської Угоди визначає приведення у виконання рішення по клопотанню зацікавленої сторони і приводить перелік документів, які необхідно додавати до клопотання. За умовами Угоди (стаття 8) зацікавлена сторона - стягувач самостійно направляє клопотання з додатком необхідних документів на адресу компетентного суду іноземної держави - учасника СНД.
У тому випадку, якщо стягувач не має інформації про компетентний суд іноземної держави, то відповідно до частини 2 статті 53 Конвенції про правову допомогу і правові відносини по цивільним, сімейним, і кримінальним справам зацікавлена сторона вправі направити своє клопотання в суд, що виніс рішення в справі по першій інстанції, який пересилає його зі своїм супровідним листом у компетентний суд іноземної держави - учасника СНД.