Вагомим джерелом є фонди ЦДІА України у м. Львові. Для дослідження взаємин українських кооперативних установ з національними політичними партіями важливе значення мали фонди 344 (Українське національно-демократичне об’єднання. 1925-1939 рр.) та 351 (Центральний комітет Українського селянсько-робітничого соціалістичного об’єднання “Сельроб”, м. Львів). У фондах 206 (“Рідна школа” – Українське педагогічне товариство у Львові. 1881-1939), 302 (Крайове сільськогосподарське товариство “Сільський господар”, м. Львів. 1899-1944), 348 (Товариство “Просвіта”, м. Львів. 1868-1939 рр.) містяться матеріали про координацію діяльності центральних кооперативних установ з українськими громадськими культурно-просвітницькими та господарськими товариствами. Для ілюстрації ставлення Греко-католицької церкви до українського кооперативного руху послужили матеріали фонду 358 (Митрополит Греко-католицької церкви). Значний науковий інтерес для авторки становили документи центральних фахових кооперативних союзів, які містяться у фондах 449 (Кооператив “Народна торговля” у Львові) і 762 (“Центросоюз”. Союз кооперативних союзів з обмеженою відповідальністю у Львові).
Важливі матеріали, які всебічно висвітлюють роль української кооперації у громадсько-політичному житті Західної України, виявлені авторкою в державних архівах Волинської (ДАВО), Івано-Франківської (ДАІФО), Львівської (ДАЛО) та Тернопільської (ДАТО) областей. Різноманітні за характером документи, що розкривають особливість суспільно-політичної ситуації в регіоні, форми і методи діяльності українських політичних партій у сфері кооперації, міжпартійну боротьбу за посилення впливів на кооперативи, містяться у ДАІФО, у фонді 2 (Станіславське воєводське управління). Характер політики владних структур та комплекс проблем партійно-політичного протистояння навколо кооперації відображають матеріали, що зберігаються у фондах 6 (Станіславське повітове староство), 68 (Станіславське воєводське управління державної поліції), 226 (Прокуратура окружного суду). У ДАВО, у фондах 36 (Луцьке повітове староство), 45 (Луцька повітова команда державної поліції), 46 (Волинське воєводське управління) зберігаються рапорти і донесення польських посадових осіб про стан української кооперації у Волинському воєводстві, зокрема статистичні дані про кількість кооперативів та їхній кадровий склад, інформаційні звіти польських державних структур про діяльність українських кооперативних організацій. Цікаві матеріали з досліджуваної теми виявлені у ДАЛО. Серед них найбільший інтерес викликали документи фонду 110 (Львівське міське староство), які стосуються діяльності центральних кооперативних об’єднань і проливають світло на процеси ідейної та організаційної еволюції українського кооперативного руху. В ДАТО, у фонді 231 (Тернопільське воєводське управління), зберігаються документи, які містять донесення польських державних структур про діяльність українських кооперативних організацій на підзвітній території, інформаційні повідомлення про хід міжпартійної боротьби за впливи на кооперацію.
Суттєвим доповненням до архівних джерел є опубліковані документи та матеріали. Цінним джерелом для вивчення досліджуваної проблеми є збірники з історії української суспільно-політичної думки, упорядковані науковцями в Україні та діаспорі, які містять документи, що відображають позицію українських політичних партій і громадських організацій, Греко-католицької церкви щодо української кооперації.
Окрему групу історичних джерел складає мемуарна література, яка подає відомості про суспільно-політичні та соціально-економічні процеси в Західній Україні. Неабияку цінність у цьому контексті мають регіональні історико-мемуарні збірники, на сторінках яких опубліковані спогади колишніх активних учасників громадського життя та кооперативного руху. Цікаві відомості з історії української закупівельно-збутової кооперації містяться у спогадах І. Мартюка. Інформацію про специфіку відносин кооперативів з політичними організаціями знаходимо у спогадах партійних діячів І. Макуха, В. Мартинця та П. Мірчука.
Джерелознавчу базу дослідження суттєво збагатило залучення значної кількості періодичних видань. У дисертаційному дослідженні широко використана кооперативна періодика (“Господарсько-кооперативний часопис”, “Кооперативна республіка”, “Кооперативне молочарство”, “Кредитова кооперація”); періодичні видання національних політичних партій і об’єднань (“Діло”, “Громадський голос”, “Мета”, “Наші вісти”, “Українська Нива”, “Нова зоря” та ін.); українських громадських товариств (“Календар “Сільського господаря”, “Календар товариства “Просвіта”, “Календар Жіночої Долі”); польські часописи “Sprawy narodowosciowe”, “Sprawozdanie z zucia mniejszosci narodowych”. Періодичні видання не тільки висвітлювали розвиток подій у Західній Україні, але й коментували їх, що дало можливість зробити деякі висновки про еволюцію тогочасної громадської думки щодо українського кооперативного руху.
Важливою групою джерел є статистичні збірники, які містять значну частину матеріалів про кількісний і якісний склад українських кооперативних організацій, а також результативність діяльності кооперативів. Порівняльно-синтезований аналіз зафіксованих у них показників дозволив визначити основні тенденції розвитку українського кооперативного руху.
Використання усієї сукупності наявних джерел з обов’язковим їх осмисленням робить можливим ґрунтовно дослідити місце і роль українського кооперативного руху в громадсько-політичному житті Західної України у 1920-1939 рр.
У другому розділі – “Розвиток українського кооперативного руху в умовах національної політики Другої Речі Посполитої” – охарактеризовано основні етапи ідеологічно-організаційного розвитку української кооперації у 1920-1939 рр., з’ясовано особливість функціонування українських кооперативів в умовах панування польських політичних режимів.
Відзначається, що система української кооперації в досліджуваний період формувалася на основі творчого використання досвіду, здобутого в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., відповідно до нових національно-політичних і соціально-економічних умов життя українців у Польщі. Відродженню української кооперації сприяв закон від 29 жовтня 1920 р., який дозволяв створювати національні кооперативні об’єднання, гарантував дотримання основних демократичних принципів кооперативного руху (вільне і відкрите членство, нескладний спосіб заснування і реєстрації кооперативів тощо).
Уже в перші місяці після ухвали кооперативного закону спостерігалась помітна активізація ідеологічно-організаційних пошуків теоретиками й засновниками української кооперації. В основу кооперативної ідеології була покладена теза про злиття кооперативного руху в одне ціле з національно-визвольною боротьбою українського народу заради здобуття державної самостійності. Теоретики вбачали в кооперації єдиний шлях до економічного і національного відродження, тому прагнули залучити в її систему якомога більше українських селян, обстоювали за кооперацією право господарської самодіяльності.
У розділі проаналізовано пошук засновниками кооперації оптимальних форм кооперативних організацій і раціональної структури кооперативної системи. Стверджується, що в результаті проведення копіткої організаційної роботи у 1920-1925 рр. в основному, завершилося організаційне оформлення системи українських кооперативних організацій, сформувалися чотири головні види украпнськоп коопераціп і, в залежності від виду, склалася їхня різноступенева організаційна форма: господарсько-споживча (у 30-х роках ХХ ст. – закупівельно-збутова) кооперація прийняла триступеневу організацію (сільські кооперативи, повітові й окружні союзи, “Центросоюз”), двоступеневу форму прийняли міська споживча (міські споживчі кооперативи, “Народна торгівля”), молочарська (районні молочарні, “Маслосоюз”), кредитна (сільські і міські кредитні каси – “райффайзенівки” і “українбанки”, “Центробанк”).
Ідейно-організаційним і ревізійним центром украпнськоп коопераціп став Крайовий ревізійний союз (з 1929 р. – Ревізійний союз українських кооперативів, РСУК), який сприяв поширенню кооперативної ідеї серед народу, забезпечував створення розгалуженої кооперативної мережі, здмйснював періодичні перевірки та ревізії діяльності кооперативів усіх рівнів, координував співпрацю окремих видів української кооперації. У 1921-1925 рр. кількість кооперативів усіх типів, підпорядкованих Крайовому ревізійному союзу, збільшилась з 579 до 1029, їх членами були 158 057 осіб.
На початку 20-х років ХХ ст. польська влада сприймала створення національних кооперативів як доконаний факт і не здійснювала помітного впливу на кооперативний рух. Проте українська кооперація розглядалась властями як засіб унезалежнення українства. Із встановленням у травні 1926 р. режиму “санації” посилилося прагнення урядових чинників контролювати і “регулювати” її розвиток, “узгодити” діяльність українських кооперативів з планами господарського поступу країни. Згідно з розпорядженнями президента Польщі “Про промислове право” від 7 червня 1926 р. і “Про будівельне право” від 16 лютого 1928 р. за невідповідність встановленим санітарним нормам представники адміністрації масово закривали українські кооперативи, чинили перешкоди в їх реєстрації. У 1928-1930 рр. від погромів, влаштованих польськими шовіністичними колами, постраждали сотні кооперативів. Великих матеріальних і моральних збитків українській кооперації було завдано в ході “пацифікації”.