Зазначається, що в питаннях захисту інтересів української кооперації УНДО і УСРП виявляли досить високий рівень порозуміння, прагнення протистояти польському режиму і забезпечити нормальні умови для діяльності українських кооперативних організацій. Проте з другої половини 20-х років посилилося намагання українських політичних партій зміцнити свої позиції в кооперації, що виявилося, насамперед, у конкурентній боротьбі за впливи на кооперативні організації.
На основі архівних і пресових матеріалів нами з’ясована суть боротьби УНДО і УСРП за домінуючі позиції в кооперативному русі, опанування центральних кооперативних установ. Станом на 1928 р. націонал-демократи очолювали більшість кооперативних централей: РСУК ,“Центросоюз”, “Центробанк”. Натомість соціалісти-радикали свої зусилля спрямували на підпорядкування низових кооперативів своїм впливам. Міжпартійна боротьба негативно вплинула на діяльність кооперації. Щоб послабити позиції політичних опонентів, партійні діячі часом відверто нехтували інтересами кооперативів.
Політичне протистояння навколо кооперації загострилося зі створенням у 1926 р. легальної партії комуністичного спрямування “Сельроб”. Керівництво КПЗУ закликало формувати комуністичні фракції при кооперативах, залучати кооператорів до своєї партії. У боротьбі з політичними конкурентами комуністи не гребували й відвертими провокаціями.
Проаналізовано форми і методи діяльності ОУН у сфері кооперації. Націоналісти створювали при кооперативах націоналістичні гуртки і секції, через кооперативну мережу цілеспрямовано поширювали свої видання. За належність до ОУН та поширення нелегальної націоналістичної літератури у 1930-1933 р. було заарештовано сотні кооператорів, що завдало українській кооперації відчутних кадрових втрат.
На основі опрацювання значного масиву джерел авторка з’ясувала спектр партійних впливів на кооперацію в Західній Україні станом на 1930 р.: 64,4 % – українських кооперативів знаходились під впливом УНДО, 16,4 % – УСРП, близько 15,8 % – під впливом комуністичних політичних сил, невизначеними залишалися партійні впливи на 3,4 % кооперативних організацій. Домінуючі позиції в Галичині займали українські партії національно-демократичного табору (90 %), у північно-західних українських землях цілком очевидною була перевага комуністичних політичних сил (66 %).
Зазначається, що в 1930-х роках міжпартійна боротьба навколо кооперації не дозволила українським політикам об’єднати свої зусилля, спрямовані на ідейно-організаційну підтримку кооперативного руху. Загострення міжпартійного протистояння в середині 30-х років було пов’язане з нормалізаційним курсом УНДО, який розділив українське суспільство на два непримиренні табори – прихильників і противників політики порозуміння. УСРП закидала націонал-демократам зраду національних інтересів, протестувала проти намагання втягнути кооперацію у фарватер нормалізаційного курсу. Натомість УНДО звинувачувало противників порозуміння “у відсутності почуття відповідальності за збереження національно-культурних та господарських надбань” українського народу і закликало “всіма силами старатись розбудовувати кооперацію”.
Очікуваних результатів політика “нормалізації” не принесла, що послабило позиції УНДО. Це спонукало УСРП активізувати боротьбу за кооперативи, проте прагненню соціалістів-радикалів зміцнювати свої позиції в кооперації протидіяв швидкозростаючий вплив націоналістичного підпілля як результат активної пропаганди націоналістичних ідей. Основними формами і методами діяльності ОУН у сфері кооперації в 30-х роках стали виголошення рефератів і лекцій , поширення нелегальної літератури, проведення зборів тощо. Констатується, що діяльність ОУН у сфері кооперації була непродуманою й непослідовною, а її активізація призвела до негативних наслідків. Реальної політичної підтримки з боку націоналістів кооперація не мала з огляду на нелегальний статус ОУН.
У розділі висвітлюється участь греко-католицького духовенства в розвитку кооперативного руху. Ієрархія Церкви, насамперед, митрополит Андрей Шептицький рекомендував керівникам української кооперації активно залучати духовенство до праці в кооперативних організаціях. У 1925 р. в кооперативних установах Галичини працювали 626 священиків (23,5 % духовенства), з них 502 були у складі стостережних рад, 124 – членами управ кооперативів.
У першій половині 20-х років ХХ ст. греко-католицьке духовенство брало участь у політичному житті опосередковано, активно підтримувало позиції УНДО. На початку 30-х років у середовищі духовенства було створено власні політичні організації. Пріоритетним напрямком діяльності Української народної обнови (УНО), згідно з переконаннями її опікуна – станіславського єпископа Г.Хомишина – було створення нових, підпорядкованих лише ієрархії економічних установ. Український католицький союз (УКС) виступав за активну співпрацю священиків з кооперативними організаціями і вів різнобічну діяльність: члени союзу пропагували кооперативні ідеї, засновували кооперативи. У кожній парохії передбачалося побудувати церковний дім, що мав стати осередком культурно-освітнього і господарського життя. Обидві течії християнсько-суспільного руху відстоювали право українського народу розвивати власну господарську організацію, захищали українські кооперативні організації від утисків з боку польських урядових чинників.
На конкретних прикладах авторка доводить, що кооперативні організації були джерелом матеріального забезпечення діяльності українських політичних партій.
Отже, в умовах національної дискримінації українства діяльність більшості політичних партій спрямовувалася на правовий захист українських кооперативних організацій від утисків з боку державних і адміністративних чинників, налагодження дієвої організаційної підтримки кооперативного руху, що створювало сприятливі умови для розвитку кооперації. Партії не лише ставали популяризаторами ідей кооперації серед населення краю, а й сприяли внутрішньому зміцненню системи української кооперації та зростанню її авторитету.
Прагнення політичних сил використати кооперацію для поширення своїх впливів, з одного боку, об’єктивно підвищувало роль кооперативного руху в національно-визвольній боротьбі українського громадянства, втягуючи селян-кооператорів у вир національного суспільного життя, а з іншого – міжпартійні чвари навколо кооперації давали польській владі привід для репресій. Ставлення національних політичних партій до кооперації визначалося їх загальним ідейно-політичним спрямуванням. Представники національно-демократичного табору (УНДО, УСРП), вбачаючи в кооперації прояв суспільного прогресу й засіб усунення негативних явищ існуючого соціально-економічного ладу, розглядали кооперацію як елемент національно-визвольних змагань, спосіб організації господарської самооборони і громадського виховання широких мас. КПЗУ, “Сельроб”, УСДП розглядали кооперацію як один із засобів організації нового суспільства, що мав перевести його на ґрунт соціалізму. Підпорядковуючи кооперативи своєму впливу, партії ліворадикального табору насамперед мали на меті зміцнення своїх позицій у масах. Націоналістичне підпілля (ОУН) намагалося надати кооперативам значення своєрідного виховного закладу для підготовки дрібних товаровиробників до боротьби за незалежність у майбутньому. Українські політики усвідомлювали, що втягування кооперації у партійно-політичну колотнечу негативно позначається на її розвитку, проте не бажали шукати компромісів і не виявляли намірів принести партійні інтереси в жертву національним.
У четвертому розділі – “Громадська діяльність українських кооперативних організацій” – висвітлюються форми і методи культурно-освітньої та виховної діяльності кооперативів, взаємодія кооперації з національними громадськими товариствами: “Просвітою”, “Рідною школою”, “Союзом українок”, “Сільським господарем”.
Необхідність громадської діяльності кооперативів, спрямованої на захист і розвиток національної освіти і культури, виховання національно свідомих членів суспільства, випливала з ідеологічно-організаційних засад українського кооперативного руху і розцінювалася не лише як засіб піднесення культурно-освітнього рівня українського населення, але й як необхідна умова успішного розвитку самої кооперації.
Одним з основних напрямів культурно-освітньої діяльності українських кооперативів стало піднесення загальноосвітнього рівня учасників кооперативного руху та ширших верств суспільства. З метою підвищення грамотності населення кооперативні організації фінансово підтримували роботу спеціальних секцій “Просвіти”, ”Рідної школи”, “Союзу українок”, створювали гуртки з ліквідації неписьменності.
РСУК налагодив чітку систему кооперативної освіти, яка передбачала організацію курсів для підготовки висококваліфікованих кооперативних фахівців. У 1931-1938 рр. у селах і містечках Західної України було проведено 250 курсів для 7 457 осіб. Ініціаторами організації кооперативно-освітніх курсів виступали низові кооперативи, ПСК і ОСК, місцеві осередки українських громадських організацій “Просвіти” , “Рідної школи”, “Сільського господаря”. З 1930 р. РСУК проводив заочні курси, у 1935-1939 рр. для місцевих керівників кооперативного руху були організовані літні відпочинкові курси.