У відповідності з укладеною угодою, козацька Україна отримувала автономію лише у складі трьох воєводств — Брацлавського, Київського та Чернігівського, лінія розмежування мала проходити від Димера до Коростишева, Погребищ, Вінниці, Брацлава та Ямполя, а відтак втрачалися території Барського, Зв’ягельського, Любартівського, Миропільського, Остропільського та Подністровського полків. Чисельність реєстру обмежувалася 40 тис. козаків. Шляхті гарантувалося право вільного повернення до своїх маєтностей на українських землях, на яких мали бути відновлені дореволюційні повинності підданих. Розв’язання проблеми релігійної толерації та ліквідації унії відкладалося до вального сейму.
В історичній літературі немає повної солідарності щодо того, як оцінювати Зборівський мир. Переважна більшість учених звертає увагу на компромісний характер його постанов, але масштаби цього компромісу розцінювалися по-різному. Так, наприклад, відомий український історик І.Крип’якевич вважав, що через зраду кримського хана до поступок було змушене вдатися власне козацтво, а польська сторона зуміла виторгувати собі порятунок. Натомість, польський дослідник Л.Кубаля трактував її як капітуляцію Яна Казимира перед Хмельницьким, що мала вкрай небезпечні для Польщі наслідки. Сучасні польські дослідники З.Вуйцік, В.Сєрчик та Я.Качмарчик наголошують на тому, що Зборівська угода була компромісом, нетривкість якого усвідомлювали всі сторони, що підписалися під нею. Але водночас, угода була життєво необхідною їм. В.Смолій та В.Степанков, оцінюючи мир 1649 р., акцентують увагу на тому, що він, хоч і перекреслював плани Хмельницького щодо досягнення повної незалежності та демонстрував ненадійність воєнно-політичного союзу з Кримом, разом з тим дозволяв продовжити боротьбу за реалізацію державної ідеї.