Кооперація отримала закон, за який боролася протягом дев’яти років лише після Лютневої революції 1917 року. Менше ніж через місяць після повалення самодержавства тимчасовий уряд 20 березня затвердив, а 31 березня опублікував “Положення про кооперативні товариства та їх союзи” з незначними змінами в тій редакції, в якій воно було підготовлене кооператорами і розглядалося в Державній думі.
У законі давалося визначення кооперативного товариства, де пояснювалося, що, по-перше, воно має змінний склад членів, допускає вільний вступ і вихід, і є перемінний капітал, якщо були пайові внески. По-друге, метою діяльності товариства було досягнення матеріального і духовного добробуту членів у виробництві та споживанні товарів, шляхом спільної добровільної організації господарств.
Кооперативний закон від 20 березня 1917 року доповнювався постановами Тимчасового уряду від 21 червня 1917 року “Про реєстрацію товариств, громад і союзів”, та від 1 серпня 1917 року – “Про з’їзди представників кооперативних установ”. Статути кооперативних організацій підлягали обов’язковій реєстрації в окружних судах, при яких були утворені спеціальні реєстраційні комісії. Товариства отримували право юридичної особи лише після їх реєстрації у цих комісіях [9, 165].
“Положення про кооперативні товариства і IX союзи” від 20 березня і його доповнення від 21 червня і 1 серпня 1917 року вперше в історії кооперативного руху Російської імперії найповніше систематизували і визначили правові основи й норми кооперації та форми її діяльності [15, 89].
Визначальне значення закону про кооперацію, прийнятого Тимчасовим урядом, полягало в упорядкуванні організаційної структури і розширенні діяльності кооперативних організацій. Закон визначив основні напрями правотворчості, самоврядування і самодіяльності сільського населення.
Таким чином, уся державна політика кооперативного законодавства до Лютневої революції 1917 року полягала в тому, щоб утримати кооперацію під своїм контролем. Після революції 1917 року і прийняття Тимчасовим урядом кооперативного закону українська кооперація розвивалася своїм, відмінним від російського, шляхом. Разом з тим, хоча українська державна влада і проголошувала прихильність до кооперації, все ж таки вона намагалася тримати кооперативні товариства, громади, союзи в підпорядкуванні галузевих міністерств, обмежуючи їх діяльність контролем із боку охоронних органів та місцевого самоврядування.
1. Височанський П. Коротка історія кооперативного руху на Україні. – К., 1925.
2. Второй Всероссийский съезд по кооперации в г. Киеве 1-7 августа 1913 г. Труды. Вып. І. – К., 1915.
3. Дідусенко А. Селянство і кредит. – Харків, 1927.
4. Ежегодник Московского Союза Потребительских Обществ. – М., 1911.
5. Зельгейм В.Н. Организация и практика потребительских обществ в России. – Ново-Николаевск, 1919.
6. Карелин А.П. Сельскохозяйственный кредит в России в конце XIX – начале XX в. – М.,1988.
7. Маслов С.Л. Крестьянское хозяйство и сельскохозяйственная кооперация. – Петроград, 1919.
8. Меркулов А.В. Исторический очерк потребительской кооперации в России. – Иркутск, 1919.
9. Половець В.М. Кооперативний рух в Лівобережній Україні (1861-1917 рр.). – Чернігів, 1996.
10. Приложение к стенографическим отчетам Государственной думы. Четвертый созыв. Сессия четвертая. 19 июля - 3 сентября 1915 г. – Пг., 1915. – № 46.
11. Свод законов Российской империи. – 1892 – Т. ХІІІ.
12. Труды Первого Всероссийского съезда представителей кооперативных учреждений в Москве. 16-21 апреля І908. – М., І908.
13. Хижняков В.В. История и организация Совета Всероссийских кооперативных съездов. – М., 1919.
14. Центральний державний історичний архів України м. Київ, (далі ЦДІА), ф.278, оп.1, спр.303, арк. 63, 64.
15. ЦДІА України, ф.268, оп.1, спр.150, арк. 89.