Новим явищем в суспільному житті краю кінця ХГХ ст. стало розширення громадсько-політичної, культурницької роботи серед селян на місцях. Цьому сприяло створення широкої мережі сільських читалень під егідою «Руської Бесіди», які мали не тільки просвітницьке, але й пуспільно-політичне значення. Перша така читальня була організована у 1880 р. у с. Раранча (нині — Рідківці). Регулярними з 90-х років стали народні віча. На них депутати, політики, просвітні, суспільні, культурні діячі зустрічалися з селянами, звітували про виконану роботу, обговорювали наболілі питання життя. Чимало в організації віч було показного, формального, однак саме через них активніші селяни мали змогу втягуватися в політичне життя, ставати причетними до розгляду суспільних питань.
Велику увагу народовці приділяли організації різних кооперативних товариств. Серед них найбільше поширення отримали так звані райфайзенські каси, які зосереджували вільні селянські капітали і забезпечували порівняно дешевий кредит. Головна мета, яку переслідували при цьому народовці, — вирвати селян з рук лихварів, розширити їхні економічні можливості.
Не припиняли в цей час народовці боротьби з румунізацією та засиллям румунських бояр у буковинському сеймі. В цій боротьбі вони блокувалися з німецькими лібералами, євреями, вірмено-поляками і вимагали провести ряд реформ демократичного характеру. Вибори до буковинського сейму 1898 р. зберегли приблизно попередню розстановку сил. Відомі вони тим, що з них, ставши депутатом, починав свою політичну кар’єру ще один відомий згодом лідер українського суспільного руху Микола Василько. Був він представником давнього українського буковинського аристократичного роду, більша частина якого зрумунщилася. Виховувався в престижному віденському навчальному закладі «Терезіанум» і мав значні зв’язки у вищих владних структурах Австро-Угорщини. Спочатку М.Василько пристав до москвофілів і називав себе консервативним русином. Однак досить часто у сеймі він виступав разом з народовцями, викликаючи незадоволення москвофільського керівництва. Остаточно на.народовські позиції М.Василько перейшов у 1902 р. під час Парламентської кризи, чим значно посилив позиції народовськоі суспільної течії, особливо у віденському парламенті.
На початок XX ст. в Австро-Угорській імперії значно активізується суспільно-політичне життя. На різних рівнях влади загострюються суперечки про можливе реформування державного устрою, виникають незнані раніше політичні об’єднання, виділяються нові лідери зі своїм баченням кирішення проблем. Така ситуація спостерігалася і на Буковині. Політичною сенсацією 1903 р. у краї стало утворення нового сеймового клубу, який отримав назву «Вільнодумний союз». Ініціаторами його заснування стали М. Василько, лідер румунських націонал-демократін Аурел Ончул та лідер єврейської сіоністської партії Бенно Штраухер. Пізніше до них приєдналися німецькі і єврейські депутати. «Вільнодумниіі союз» по-новому підійшов до проблем краю. Його члени заявили, що на перше місце ставлять вимогу покращення соціально-економічного стано вища в краї, розширення політичних прав народних мас, будуть добива тися задоволення національних потреб усіх народів, що населяють Буковину. Чергові вибори 1904 р. до буковинського сейму «Вільнодумний союз» проводив за спільною виборчою програмою і добився разючих успіхів. В усіх шести виборчих округах, де народовці висували своїх кандидатів, вони отримали перемогу. Всього «вільнодумні» мали в новому сеймі 17 мандатів, тобто тверду більшість. Скориставшись такою розстановкою сил, вони за час сеймової сесії восени 1904 р. прийняли рял важливих рішень. Зокрема, про підвищення заробітної платні учителям, про реформу виборчого закону до сейму, про реорганізацію громадського самоврядування, про заснування Буковинського крайового банку та ін. В цілому ці рішення були спрямовані на ліквідацію залишків феодалізму, що протягом десятиліть штучно зберігалися боярською клікою, яка мала більшість у сеймі. Вони означали дальший поступ Буковини по шляху розвитку ринкових відносин та забезпечення демократичних прав громадян. Щоправда, затвердження цих проектів імператором затягувалош аж до 1910 р. і здійснено із значними змінами. Але основна лінія залишалася та ж сама.
«Вільнодумний союз», незважаючи на показну згуртованість та ідейт єдність, проіснував недовго. Уже в 1905 р. внаслідок внутрішніх суперечок між його українськими і румунськими членами він розпався, породивши нову хвилю міжнаціонального протистояння в газетах, сеймі, товариствах. Така ситуація примусила народовських лідерів знов повенутися до ідеї партійного об’єднання, яке б включало політиків, інтелігенцію, селянські маси і було б міцною опорою для депутатів. 12 листопада 1905 р. у Чернівцях скликано Національну Раду, на яку прибули представники усіх українських товариств краю, депутати буковинського сейму та австрійського парламенту. На цих зборах затвердили документи, які й знаменували організаційне оформлення народовства у партію. Офіційно її називали «Національна Рада русинів на Буковині», а неофіційно — національно-демократична партія, мабуть, цим підкреслюючи ідейну спільність з подібною ж партією у Галичині. Керівним органом організації проголошувався Крайовий комітет з 15 членів, у повітах — повітові комітети і найнижчі ланки-відділення на місцях. Великий крок вперед зроблено в обгрунтуванні програмних положень. Виділено 4 головних напрямки: в справах національних, державно-політичних, економічних і культурних. Обґрунтовуючи національні вимоги в галузі освіти, релігії, державному управлінні, програма наголошувала, що таке ж право визнається і за іншими націями, які проживають у краї. В державно-політичних справах на перше місце ставилися вимоги запровадження загального, рівного і прямого виборчого права при таємності голосування, введення широких демократичних свобод, посилення відповідальності урядовців за свої дії перед громадянами. Найбільше місця у програмі приділялося економічним справам. У цьому розділі висувалося завдання розвивати спілковий рух, розширювати різними доступними способами селянське землеволодіння та культуру землеробства, ввести загальний прогресивний податок і скасувати усілякі інші прямі та непрямі податки, добиватися покращення охорони прав працюючих, створення безплатних бюро з працевлаштування, агрономічних та промислових шкіл, скорочення терміну військової служби та ін. В галузі культури передбачалося добиватися безплатного навчання у школах та розширення мережі шкіл з українською мовою викладання. Менш чітко розроблено тактику партії. Вказувалося, що провідна підстава організації — «поступ». Наголошувалося, щоб поміщиків і панів не дратувати даремно, а діяти спільними, добре організованими силами.
Остаточно створення національно-демократичної партії завершено 2 січня 1906 р. Головою її обрано судового радника Володимира Филиповича. Окремого друкованого органу для партії не створювали, використовуючи в разі необхідності газети «Буковина» та «Руська Рада». «Національна Рада» неодноразово проголошувала, що буде прагнути єднати усіх українців Буковини. Однак на цей час диференціація в українських суспільних силах зайшла далеко. Уже в 1906 р. в «Національній Раді» сформувалося ліве крило на чолі з адвокатом Теодотом Галіпом, яке в червні наступного року проголосило утворення Радикальної партії. Її друкованими органами були газети «Народна справа» та «Громадянин». У програмі партії, яка частково була опублікована у 1909 р., наголошувалося, що визволення українського народу пов’язується з широкими соціально-економічними перетвореннями, встановленням соціалізму. Передбачалося добиватися таких реформ, які б обмежували визиск праці робітника, покращували його економічне становище, усували усілякі привілеї класів, забезпечували власність працюючих на землю та засоби виробництва, збільшували вплив працюючих мас на політичні процеси, надавали самоуправління українцям і всім політично поневоленим народам тощо. Відомими діячами партії, крім вже названого Т.Галіпа, були Юрій Сербинюк, Ілько та Остап Поповичі, Наполеон Бігарій та ін. Радикали досить гостро полемізували з народовцями у своїх газетах, але у найважливіших справах, зокрема під час виборів, на засіданнях буковинського сейму, у боротьбі з московофілами ці партії, як правило, виступали разом.