Майже одночасно з Радикальною на Буковині сформувалася Українська соціал-демократична партія. Її лідерами були Осип Безпалко, Микола Гаврищук, Кость Кракалія та ін., офіційним періодичним органом — тижневик «Борба».Партія виступала під гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» і наголошувала, що опирається на робітників. Соціал-демократи гостро критикували інші партії за лояльність до офіційних властей, вимагали кардинальних перемін у суспільстві, проповідували окремі ідеї марксизму. Однак більшість гасел соціал-демократів були незрозумілими для селян, а робітників-українців на Буковині було небагато.
У перший рік свого існування народовська «Національна Рада» діяла ініціативно, вела за собою значну частину політично активного українського населення. У центрі уваги протягом 1906 р. було питання про реформу виборчого закону до австрійського парламенту. Під керівництвом «Національної Ради» по селах і містечках Буковини скликалися численні віча, на яких приймалися резолюції на підтримку введення загального прямого рівного виборчого права, солідарності з революційною боротьбою своїх братів на Наддніпрянщині. У 1907 р. проведено вибори за новим виборчим законом, які стали новим успіхом народовців. Вони перемогли в усіх українських виборчих округах. Вперше після 1848 р. українці обрали 5 депутатів до парламенту.
Однак внутрішні суперечки у «Національній Раді» продовжували посилюватися. У липні 1907 р. В. Филипович офіційно оголосив, що складає повноваження голови. Фактично після цього «Національна Рада» не подавала помітних ознак життя.
Щоб якось врятувати становище, на початку 1908 р. створено комітет для організаційного відродження партії. У березні цього ж року ним опубліковано відозву до всіх українців на Буковині та «Начерк організації української поступової партії». В цих документах народовська концепція партії отримала дальший розвиток. Наголошувалося, що відтепер це буде українська поступова партія Буковини. Пропонована програма майже повністю повторювала головні вимоги «Національної Ради». Окремо наголошувалося, що партія буде боротися за національну автономію і щільність українців у межах Австро-Угорщини. Зате статутні норми було добре впорядковано і значно розвинено. Про тактику партії не говорилося нічого. Не офіційним лідером партії вважали О. Поповича. Однак протягом 1908 — першої половини 1909 р. так і не було скликано установчих зборів партії, не створено її керівних органів. Цим скористався інший лідер народовства С.Смаль-Стоцький. З його ініціативи восени 1909 р. відроджується політичне товариство «Руська Рада»,тепер уже із статусом мужицької партії. Спроби завершити організаційне оформлення поступової партії нічого не дали, і в лютому 1910 р. обидві партії злилися під назвою «Руська Рада». Наслідком таких партійних пертурбацій стало припинення видання найстарішої української політичної газети «Буковина», про яку нікому було піклуватися. Органом «Руської Ради» стала гпзета «Народний Голос».
Однак і ця партія проіснувала недовго. Після краху «Селянської каси» І розриву між С.Смаль-Стоцьким та М.Васильком у 1912 р. «Руська Рада» перестала існувати. На її місце прихильники М.Василька почали створювати національно-демократичну партію, а їхні опоненти оголосили про заснування «Української народної партії». Друкованими органами перших були газети «Народний Голос» і «Нова Буковина», а останні групувалися навколо газети «Україна». Обидві партії залишалися у стадії ормування аж до Першої світової війни.
У 1911р. відбулися останні вибори до буковинського сейму. Проводилися вони на основі національних курій. Із 17 обраних українських депутатів 15 були народовцями, по одному від соціал-демократів і радикалів. Москвофіли на виборах потерпіли цілковиту поразку. Частину їхніх організацій ще перед виборами у 1910 р. було закрито австрійськими мастями як антидержавні. Своїми відкрито промосковськими настроями дискредитували вони себе і перед широкими народними масами.
Головна суспільна сила українців — народовці, незважаючи на численні пертурбації та внутрішні суперечки, на початку XX ст. посилювали роботу серед селян. Продовжувалося створення читалень. Напередодні Першої світової війни вони були організовані майже у кожному українському селі. Гостро ставилися питання про відкриття українським гімназій та інших середніх навчальних закладів, про поділ православної дієцезії на українську і румунську, про забезпечення ведення діловодства в державних установах українською мовою. Зростала кількість селянсь ких кас та інших економічних товариств на селі. У 1903 р. засновано союз хліборобських спілок на Буковині «Селянська каса» (голова С.Смаль-Стоцький), яка об’єднувала капітали місцевих кооперативних спілок і таким чином могла надавати ефективнішу економічну допомогу селянам. Ще раніше, у 1896 р., утворилась кредитна спілка «Руська каса», а у 1911 р. — страхова компанія «Карпатія». Зосередивши чималі фінанси, ці установи справляли суттєвий вплив на економічне життя. Однак у 1911 році ревізія у «Селянській касі» виявила значну недостачу. причина такого невідрадного становища зумовлювалась обставинами, в які були поставлені селянські фінансові установи австрійськими властями. Щоб якось конкурувати з приватними закладами, вони були змушені проводити різні фінансові операції, для яких не мали ні достатніх коштів,ні досвіду,ні зв’язків у державних органах. Крім того, частині керівництва «Селянської каси» виявилась нечистою на руку, користувалась коштами у власних інтересах. Крах «Селянської каси» певною мірою затримав розвиток кооперації на селі, однак не міг зупинити цього прогресивного процесу.
Важливим явищем в суспільному житті українців початку XX ст. стан бурхливий розвиток молодіжних спортивно-пожежних товариств - «Січей». Перша «Січ» на Буковині виникла в Кіцмані у 1902 р. Особливії велику увагу організації «Січей» приділяли радикали, які намагалися повністю підпорядковувати собі ці організації. Учасники «Січей» займалися гімнастичними вправами, стройовою підготовкою, навчалися гасити пожежі. Але поряд з цим січовики проводили велику пропагандистську роботу по селах, намагалися навертати молодь до суспільної діяльності. Для координації дій місцевих «Січей» у 1904 р. засновано центральний керівний орган «Союз січей на Буковині», якому підпорядковувалися окружні союзи у Вашківцях, Вижниці, Глибоці, Кіцмані, Садгорі. На кінець 1910 р. «Січі» було відкрито більше ніж у 110 селах краю. У 1910 році січовики провели масове свято у Чернівцях, демонструючи відмінну виправку. Цей захід справив значне враження на буковинців. Антиукраїнські сили намагалися всіляко дискредитувати січовий рух, зобразити його антидержавним і навіть екстремістським.
Велику суспільну та національно-виховну роботу на початку XX ст. продовжували проводити культурно-просвітні товариства. Крім «Руської Бесіди», яка залишалася центральним українським товариством, маючи 8 філій та понад 120 читалень на місцях, значну діяльність розгорнуло товариство «Руський Народний Дім». Воно було засноване ще у 1884 р. У 1887 р. для товариства куплено будинок, і з цього часу більшість українських інституцій знаходили в ньому пристанище. При «Народному Домі» для незаможних українських дітей відкрито «Бурсу ім. Ю. Федьковича». Для згуртування українського учительства у 1887 р. засновано товариство «Руська школа». Головна мета його полягала в розвитку і підтримці українських шкіл, сприянні домашньому вихованню на основі рідної української мови, наданні членам допомоги як моральної, так і матеріальної. Досить швидко товариство розрослося, створивши філії на місцях. Однак на початку XX ст. робиться спроба вийти за рамки вузьких фахових інтересів, перетворити учительство у впливовий чинник суспільного життя. Зумовлювалося це, в першу чергу, швидким кількісним зростанням українських вчителів, незадоволенням своїм матеріальним та правовим становищем. Гострі дебати на сторінках преси викликало питання підвищення учительської платні. Для вирішення проблем працівників шкіл у 1906 р. утворено «Екзекутивний комітет українського учительства на Буковині». Періодичними органами учительських організацій були газети «Промінь» та «Каменярі». Поступово учительство стало в опозицію щодо існуючих політичних порядків. Особливе незадоволення у них викликала надмірна концентрація влади руках небагатьох лідерів, переважно депутатів буковинського сейму і австтрійського парламенту. Така система склалася ще у 90-х роках XIX ст., коли не вистачало достатньо свідомих людей, однак після «Вільнодумного оюзу», який сколихнув широкі маси, такі відносини уже виглядали як кронізм. Учительство прагнуло виставляти своїх кандидатів під час зборів, добивалося демократизації суспільних процесів, вимагало залучення до керівництва національним рухом нових енергійних лідерів. Активізація учительства позитивно позначалася на суспільних процесах краї. Однак слід зазначити, що саме серед частини учителів були найбільш поширені ідеї автохтонства, які з новою силою почали оширюватися на Буковині на початку XX ст. В значній мірі відродженню автоохтонства сприяла діяльність і деяких румунських політиків. Крім учительських, виникають і інші станові організації. Інтереси українських ремісників відстоювали товариства «Зоря», «Поміч», обітників — «Праця», православних священиків —«Товариство руських православних священиків на Буковині», жінок —«Жіноча громада» тощо.
Значну суспільну роботу на початку XX ст. проводили «Історичне товариство», «Українське Касино», «Буковинський Боян» та ін. Зроблено спробу організувати українське міщанство і активізувати його політичну діяльність. З цією метою у 1913 р. засновано політичне товариство «Український міщанський клуб». Всього в 1901 р. на Буковині були зареєстровано понад 800 різнонаціональних товариств. Хоча частина з них існувала лише на папері, все ж культурно-освітні, політичні, економічн і товариства українців становили потужну силу національного відродження, його опору і невичерпне джерело оновлення.