КУЛЬТУРА. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ТА НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ БУКОВИНСЬКИХ УКРАЇНЦІВ XIX — ПОЧАТКУ XX СТ.
(РЕФЕРАТ)
План
1. Вступ
2. Розділ І. Суспільно-політичний та національний рух буковинських українців ХІХ – ХХ ст.
3. Розділ ІІ. Культура.
4. Висновок
5. Список використаних джерел та літератури
Вступ
Організований український рух на Буковині розпочався пізніше і розгортався спочатку повільніше, ніж у Східній Галичині чи на Наддніпрянщині. Суспільні прагнення українців вперше проявилися в революційні 1848-1849 рр. У цей час одне з чільних місць серед політичних проблем зайняло питання про адміністративний статус Буковини в рамках Австрійської імперії. У червні 1848 р. виник Буковинський комітет. Протягом 50-х років XIX ст. проявів українського руху в краї майже не спостерігалося. У Чернівцях відбулися установчі збори першого українського культурно-освітнього товариства «Руська Бесіда». Започатковано видання першої української газети в краї — «Буковинська Зоря», почала виходити перша українська політична газета «Буковина». У 90-х роках XIX ст. суспільно-політична боротьба не тільки не вщухла, а навпаки, навіть загострилася з новою силою. Новим явищем в суспільному житті краю кінця ХГХ ст. стало розширення громадсько-політичної, культурницької роботи серед селян на місцях. Бурхливий розвиток молодіжних спортивно-пожежних товариств - «Січей».
У перші роки прилучення Буковини до Австрії, в умовах просвітницького абсолютизму Марії-Терезії та Йосифа II, робляться спроби покращити стан освіти в краї. На Буковину поширено закон про обов’язкове навчання, починають відкриватися нові школи.
Школу відділено від церкви і підпорядковано крайовій шкільній раді та міністерству культів і освіти. Вводиться обов’язкове 7-річне навчання дітей Визначним явищем в науково-освітньому житті Буковини стало відкриття Чернівецького університету у 1875 р. Засновником нової української літератури в краї став Ю. Федькович. Він першим почав писати розмовною українською мовою. Найвідомішою письменницею Буковини на рубежі ХІХ-ХХ ст. стала Ольга Кобилянська. Широко розгорнули діяльність мистецькі товариства Буковини. Розвиток образотворчого мистецтва на Буковині пов’язаний з іменами Ю. Пігуляка та М. Івасюка.
Розділ І. Суспільно-політичний та національний рух буковинських українців ХІХ – ХХ ст.
Організований український рух на Буковині розпочався пізніше і розгортався спочатку повільніше, ніж у Східній Галичині чи на Наддніпрянщині. У часи приєднання краю до Австрії та в наступні десятиліття українці не мали достатньої кількості свідомих і активних лідерів, які б змогли очолити боротьбу за національні інтереси. Основна маса українців — селяни, була неорганізованою і здебільшого неписьменною, української інтелігенції, буржуазії, великих землевласників, тих, хто в будь-якому народі складає національну еліту, було дуже мало. Стійкими і прогресуючими залишались процеси румунізації та онімечення. Чимало письменних та заможних людей зрікалися рідної мови, традицій, забували своє етнічне коріння. Ситуація складалася для українців надзвичайно несприятливою, справа йшла взагалі про існування українців на Буковині як окремої етнічної спільності. Однак вкотре у народу знайшлися сили, щоб протистояти згубним процесам денаціоналізації. Суспільні прагнення українців вперше проявилися в революційні 1848-1849 рр. Під час виборів до австрійського рейхстагу, які власті оголосили під тиском революційних подій, з восьми депутатів від Буковини обрано п’ятьох українців. На засіданнях парламенту вони разом з депутатами від Галичини відстоювали не тільки соціально-економічні вимоги, але й виступали на захист української мови, добивалися розширення національних прав українців.
У цей час одне з чільних місць серед політичних проблем зайняло питання про адміністративний статус Буковини в рамках Австрійської імперії. У червні 1848 р. виник Буковинський комітет, засновниками якого стали румунські і вірменські бояри, верхівка православного духовенства, деякі німецькі політики. Цей комітет склав петицію до австрійського імператора з 12 пунктів. У ній містилася вимога створення національних шкіл, введення національних мов в державних установах, забезпечення рівноправності усіх народів краю. Та головним було прагнення обгрунтувати необхідність відокремлення Буковини від Галичини, творення буковинського крайового самоврядування. Більша частина українців небезпідставно вбачала в цьому небезпеку посилення румунського та німецького панування в краї і поставилася до ідеї відокремлення негативно. 15 грудня 1848 р. українські депутати рейхстагу Василь Моргоч, Іван Доленчук, Юрій Тиміш, Василь Кирстя подали клопотання нл ім’я імператора про залишення Буковини в складі Галичини. На підтримку цієї вимоги численні петиції подавали сільські громади Буковини. В одній з них, зокрема, зазначалося: «Прохання про об’єднання Буковини з русинською Галичиною витікає з серця народу. Внаслідок давніх торговельних зв’язків за русинських князів Буковина і Галичина входили до однієї держави, їх не розділяли природні й державні кордони». Безмовно, широке обговорення питання про збереження адміністративної єдності Буковини з Галичиною сприяло пробудженню елементів національної свідомості. Однак у 1849 р. революцію придушено, а Буковину відокремлено від Галичини. В краї так і не змогли організувати комітетів Головної Руської Ради.
Протягом 50-х років XIX ст. проявів українського руху в краї майже не спостерігалося. Але деякі позитивні зрушення все ж мали місце. Зокрема, збільшується кількість священиків з числа українців як наслідок політики єпископа Євгенія Гакмана, дещо зросла кількість народних шкіл, розширюється вживання української мови в освітніх закладах, посилюється проникнення національних ідей з Галичини та Наддніпрянської України.
На початку 60-х років XIX ст. після реорганізації політичного устрою, Австрії й переходу до конституційної форми правління створюються більш сприятливі умови для розвитку суспільного руху. Поступово боротьба за самоутвердження українства охопила усі сфери життя — політику, економіку, культуру, перетворившись у потужний і багатогранний процес національного відродження. Зачинателями цього процесу з початку 60-х років виступили видатні українські письменники та культурні діячі Юрій Федькович, Сидір і Григорій Воробкевичі. Вони першими почали друкувати свої твори народною українською мовою, звертатись до життя простих селян. У даному випадку головне значення мала не стільки конкретна суспільна діяльність письменників, як те, що їхні твори стали своєрідним символом боротьби за національне відродження, взірцем для всіх, хто не мислив себе без народу. Не випадково, коли на початку 60-х років студент Чернівецької духовної семінарії Антон Кобилянський виступив з палким памфлетом «Слово на слово до редактора «Слова», в якому засуджував штучну і незрозумілу мову львівської газети, як зразок справжніх творів він помістив поезії Ю. Федьковича.
У 60-х роках XIX ст. на Буковині стихійно починають формуватися два підходи до вирішення національних проблем. Частина інтелігенції відстоювала ідею єдності українців Буковини, Галичини, Закарпаття та Наддніпрянщини як одного народу зі своєю мовою, звичаями, історією, їх називали молодорусинами, або народовцями. Інші слідом за галицькими старорусинами та їхньою газетою «Слово» все більше схилялися до віри в єдиний російський народ від Карпат до Камчатки, а свою мову вважали лише одним із діалектів великоросійської.
Спочатку, щоправда, ці розбіжності у поглядах не мали гострого характеру і стосувалися, у першу чергу, питань, якою мовою друкувати книги і газети: мовою, якою розмовляє простий народ, чи окремим «язичієм», яке, на думку старорусинів, повинно було стати мовою освічених людей і наближатися до російської. Чимало було таких, що в одних випадках поділяли погляди старорусинів, в інших — народовців, або ще простіше, в залежності від того, з ким мали справу, погоджувалися то з першими, то з другими.
У 1864 р. вперше на Буковині група семінаристів та старшокласників гімназії публічно вшанували пам’ять Т. Шевченка панахидою у церкві св. Параскеви. У ній взяли участь як православні, так і греко-католики.
Декілька разів у 60-х роках XIX ст. обговорювалося питання про видання української газети. Так, уже в 1863 р. Ю. Федькович писав Данилу Танячкевичу: «.... а нарешті прийшло до того, ци би не могла на нашій Буковині одна руска часопись, от наприклад, як «Вечорниці» виходити. Прохвесор Найбавер казав, що він би міг зараз концесію дістати, сли би я ся редактором тоі часописи обібрав». На жаль, цей проект так і не був реалізований у 60-х роках. Однак показово, що Ю. Федькович орієнтувався саме на народовську газету «Вечорниці», а не на досить поширені тоді старорусинські видання.