Усвідомлюючи цю обстановку дослідники стверджують, що в наші дні проблематика відношень і співвідношення громадянського суспільства і держави постає як проблема оптимального сполучення інтересів індивіда і колективу, колективу і держави, індивіда і суспільних об’єднань, суспільних об’єднань і держави як передумови їх нормального розвитку. Рішення цієї проблеми бачиться на шляхах рівноправного функціонування різних форм власності, розвитку громадянських ініціатив і суспільних об’єднань, підвищення ролі таких інституцій як сім’я, корпорація та ін., обмеження втручання держави і розвитку політичної демократії.
Заступник директора та завідувач відділу конституційного права та місцевого самоврядування Інституту держави і права, член-кореспондент НАН України В. Погорілко висловив свою незгоду, зазначивши, що в Україні громадянське суспільство в основному склалося. На його думку, в Україні також уже склалася політична нація, а за рівнем демократії наша держава має одні з найвищих здобутків у Європі. Як аргумент на підтвердження своїх слів він навів кілько разове проведення в Україні референдумів, зазначивши, що у багатьох державах континенту вони взагалі не передбачені.
Водночас він зазначив, що важливою проблемою є недостатня взаємодія держави і громадянського суспільства. На думку В. Погорілка, саме по собі законодавче регулювання відносин двох суб’єктів не може бути достатнім, якщо не викристалізувалися моральні засади цих взаємин.
Член-кореспондент НАН України В. Пазенок зазначив, що питання про те, чи в Україні вже склалося громадянське суспільство, є недоречним: якщо громадяни активні – воно існує, питання лише у його якості та дієвості. А його дефініція завжди перебуватиме у процесі змін – відповідно до змін у самому предметі. Він висловив переконливість у тому, що громадянське суспільство за своєю сутністю є все ж таки антиподом держави. Доповідач зазначив, що за своєю сутністю воно є суспільством вільно мислячих та вільно діючих громадян. Тому перспективи розвитку громадянського суспільства в Україні залежатимуть насамперед від змін у свідомості населення.
Які ж ознаки громадянського суспільства і чим власне вони відрізняються від ознак держави як інституту самоорганізації суспільства?
Дослідники, характеризуючи цей аспект проблеми, указують на те, що передумовами його появи є приватна власність і стихійний розподіл праці. Це, безмовно, так, але, як на наш погляд це недостатні передумови, оскільки за часом появи громадянське суспільство аж ніяк не збігається ані з появою приватної власності, ані тим більше стихійним розподілом праці. Очевидно, для появи громадянського суспільства як мінімум потрібна цивілізаційна система, що характеризується наявністю достатнього індивідуалізму, тобто ліберальної свободи і корпоративізму, що ґрунтуються на правовому менталітеті суспільства як його системо утворюючій основі. Без цих загальних і глобальних передумов, ні про які інші мови не може бути як про такі, що є достатніми і необхідними для появи громадянського суспільства.
Окремим питанням щодо функціонування громадянського суспільства є його соціально структурованість. Вважається, що для його появи і функціонування потрібна соціальна стратифікація, у рамках котрої кожна соціальна група утворює власні корпорації, союзи, що само управляються, організації тощо, що разом і складають мережу общин або локусів громадянського суспільства. На відміну від формалізованого державно-бюрократичного апарату, громадянське суспільство складає систему неформалізованого соціального партнерства, завдяки якому вдасться досягти порозуміння, єдності і згоди в досягненні головної цілі для членів корпорації, союзу і т. ін.
Визначаючи сферу функціонування структур громадянського суспільства можна висловити наступне: під громадянським суспільством мають на увазі як інститути, так і відношення між ними, що не підлягають державній регламентації, але обмежені чинністю закону за принципом: «що не заборонене, то дозволено», у процесі дії яких реалізуються специфічні інтереси приватних осіб і корпоративних груп, які об’єднуються на підставі загальних інтересів членів цих груп.
«Головною відмінністю, що вирізняє громадянське суспільство від держави, є природність і органічність, там реалізується потенціал людської, зокрема, особистісної і колективної свободи. У певному розумінні, класичне уявлення про громадянське суспільство як сферу свободи, до таких декілька умовних паралелей, як-от: якщо царина державного життя – це царина необхідності, жорсткої детермінованості, обов’язку, то царина громадянського суспільства – це сфера свободи, само детермінації, що визначається мотивацією суб’єкта цього суспільства. Ідучи по деяких традиційних схемах, зроблених як у річищі класичного марксизму, так і немарксистських соціологічних течій і концепцій, можна дійти висновку, що, живучи державним життям, людина перебуває в сфері відчуженості від своїх життєвих інтересів, спонукувань, потреб тощо. Замість цього, попадаючи в середовище громадянського соціуму, вона начебто повертається «до себе», у свою рідну стихію, де на неї очікують однодумці, загальні інтереси і проблеми і тому спілкування і життя стає більш органічним і цілісним»[3]
Однак врахуємо умовність таких демаркаційних ліній, звернувши увагу на те, що такий підхід швидше за все властивий класичним схемам, зробленим на прикладах ще не досить сформованої демократії, обмеження людських прав і свобод, значного соціального протистояння, коли доля так званого середнього класу в суспільстві не була визначальною, а тому в суспільстві завжди почувалася соціальна напруга, що стримувала своїми важелями владу. Швидше за все такий погляд відбиває антиетатистські установки, якими були наповнені ліберальні і радикальні філософсько-політичні і соціологічні теорії – від анархізму і марксизму і радикалізму франкфуртської школи. Час, що минув відтоді, вніс істотні зміни в співвідношення понять держава і громадянське суспільство в їх західному цивілізаційному вимірі.
З огляду на ці й інші обставини, можна уявити декілька узагальнено головні ознаки громадянського суспільства. Такими, на наш погляд є:
-автономна структура соціуму, що перебуває з мережі асоціацій і корпорацій;
-система своєрідної ієрархії цінностей, що будується на пріоритетах громадянських цінностей у порівнянні з державними;
-пріоритети приватного життя;
-цінність свободи вибору і можливість його здійснювати;
-повага до індивідуальності кожної особистості;
-неформальне регулювання статусних відношень, що носять безпосередній людських характер приятельських або партнерських відношень тощо.
Окресливши, у такий спосіб сферу компетенції громадянського суспільства, відзначаємо, що індивідуальні і корпоративні інтереси в суспільстві можуть перехрещуватися, суперечити друг другу, а тому як необхідність їх полагодження і гармонізації виникає потреба в арбітражній функції, що здатна виконати тільки держава. Якщо для суб’єктів громадянського суспільства їхні інтереси і проблеми набувають особистісного, навіть, можна сказати екзистенційного характеру, то для держави, її функціональних обов’язків вони носять стандартний характер, що підлягає типізації і регламентації відповідно до порядку або закону.
Отже, не зважаючи на істотні відмінності, що зустрічаємо, аналізуючи структуру і функціональні ознаки держави і громадянського суспільства, змушені відзначити, що відмінності не значать повної протилежності або антагонізму цих двох щодо автономної ланки суспільного буття. Обидва вони є проявом процесу соціальної самоорганізації людини в процесі життєдіяльності. Громадянське суспільство як окрема, відносно автономна структура, що функціоную також по принципах самоорганізації, має дещо інший субстрат, як-от – не суспільство в цілому і його окремі соціальні шари і класи, а індивіди і малі або середні групи, що створюють і діють на основах свого приватного інтересу.
2. Поняття про основні ознаки правової держави
Термін «Держава права» - Rechtsstaah - з’явився вперше в книзі німецького вченого К.Т. Велькера «Кінцеві підстави права, держави і покарання», яка вийшла у 1813 році. Теорія правової держави є інтегративною, синтетичною, складається з цілого ряду самостійних концепцій, кожна з яких має свою історію розвитку ( а деякі розроблялися і продовжують розроблятися практично незалежно від теорії правової держави). Об’єм цього питання в такій його постановці безмежний. Тут можна говорити про виникнення, становлення і розвиток ідеї підпорядкування держави праву, теорії демократії, народного суверенітету, теорії поділу влади, теорії природних прав громадян і інших існуючих в історії політичних і правових доктрин, автори яких намагалися відшукати кращий, справедливий стосовно людини державний устрій.
В історії розвитку теорії правової держави як самостійної цілісної наукової доктрини можна виділити ряд етапів.
1. Розробка окремих фрагментарних положень теорії правової держави в політико-правовій думці Древньої Греції, Древнього Рима, у середні віки – до XVI століття Протагор, Сократ, Платон, Аристотель, Полібій, Цицерон, Фома Аквінській, Мартін Лютер, Данте Аліг’єрі та ін.)
2. Обгрунтування концептуальних положень теорії правової держави в Новий час, у період буржуазних революцій, у період зміни традиційних держав державами конституційними – XVI-XVIII століття. (Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є, І. Кант, Г.В.Ф. Гегель та ін.)
3. Становлення теорії правової держави як як цілісної філософської і політико-юридичної концепції. Розуміння «правової держави» як особливого стану державного устрою затвердилося в німецькій літературі по державному праву в першій половині XIX століття в працях К.Т.Велькера, Р. фон Моля, Ф.Ю. Шталя, Р. Гнайса, Л. Штайна та ін.