В Росії середини 20-х років XIXст. революційна ситуація ще не склалася. Відсутність її також стала однією з причин невдачі повстання в Петербурзі і на Україні. О. І. Герцен справедливо відзначав, що «в день повстання на Ісаакіївській площі і в центрі другої армії змовникам не вистачало народу» 124. Боротьба декабристів не спиралася на масовий антифеодальний рух пригнобленого селянства, з яким дворянські революціонери не мали зв'язку.
Перше в Росії збройне революційне повстання проти самодержавства й кріпосництва зазнало поразки: сили реакції, витримавши натиск революціонерів, переважили.
Царське самодержавство, скориставшись поразкою повсталих військ, вчинило над декабристами жорстоку розправу, якою реакція намагалася залякати передові сили Росії.
По всій Росії прокотилася хвиля арештів учасників декабристського руху, переважно офіцерів і солдатів. Близько трьох тисяч арештованих заповнили царські в'язниці в Петербурзі, Могильові та Білій Церкві. Головною катівнею слідства над декабристами стала Петропавлівська фортеця з її похмурими казематами[54].
17 грудня 1825 р. цар для розшуку співучасників таємних товариств призначив Слідчий комітет на чолі з військовим міністром графом О. І. Татіщевим. Членами комітету були брат царя М. П. Романов, генерал-ад'ютант О. І. Чернишов, директор поштового департаменту О. М. Голіцину; начальник Головного штабу генерал-ад'ютант І. І. Дібич, начальник штабу гвардійського корпусу генерал-ад'ютант О. X. Бенкендорф, колишній учасник змови проти Павла І сенатор П. В. Кутузов, черговий генерал Головного штабу О. М. Потапов[55]. Все це — махрові реакціонери, кріпосники, переконані монархісти, запопадливі служаки, тілом і душею віддані самодержавству. Хіба можна було чекати від них справедливості й законності щодо революціонерів-декабристів? Звичайно, ні.
Слідчий комітет діяв під безпосереднім наглядом Миколи І, якому доповідали про зізнання кожного декабриста. Слідство велося жорстоко, з уживанням усіх катівських засобів, щоб примусити арештованих до зізнання. Більшість декабристів тримались мужньо. Через півроку Слідчий комітет представив царю «Донесення» (17-го червня 1826 р.), що містило звинувачення на кожного ув'язненого декабриста. Відтоді почався другий етап царського судилища.
1 червня 1826 р. Микола І підписав маніфест про створення Верховного кримінального суду з 72 осіб, а 3 червня це нове царське судилище вже почало читання матеріалів «Донесення» Слідчого комітету. Головою Верховного кримінального суду призначено М. М. Сперанського (декабристи висували його кандидатом у Тимчасове верховне правління). Список осіб, що віддавалися до суду, складався з 121 особи: 61 члена Північного і 60 членів Південного товариства[56]. їх доля фактично вже була вирішена Миколою І, а суд мав лише виконати його волю.
До смертної кари засуджено п'ятьох найактивніших діячів руху і повстання декабристів: П. І. Пестеля,К. Ф. Рилєєва, С. I. Муравйова-Апостола, М. П. Бестужева-Рюміна і П. Г. Каховського[57]. Решту декабристів поділено на 11 розрядів й засуджено на каторгу, заслання і поселення в Сибір, розжалування в солдати тощо. Більшість їх були позбавлені дворянства, нагород і чинів, здобутих тривалою службою в армії та участю у війнах[58].
В ніч на 13 липня 1826 р. в Петропавлівській фортеці царський уряд здійснив свій злочин — п'ятьох декабристів було повішено. Реакція торжествувала, влаштовувала «очисні» молебни в Петербурзі й Москві. А в цей час під вартою відправляли до Сибіру борців, що сміливо й безстрашно підняли руку на самодержавство й кріпосництво.
За рішенням спеціальних слідчих комісій понад 3 тис. солдатів Московського піхотного полку, Гвардійського морського екіпажу і Гренадерського полку, які зі зброєю в руках вийшли на Петровську площу, було відправлено в діючу армію Кавказького корпусу. Найактивніших солдатів-декабристів покарано шпіцрутенами й заслано в Сибір на каторгу[59].
Для розгляду справ учасників повстання Чернігівського піхотного полку в м. Могильові 18 січня 1826 р. створено спеціальну військово-судову комісію під головуванням командира 3-ї піхотної дивізії генерал-майора І. О. Набокова. Тут розбиралися справи офіцерів Чернігівського піхотного полку, а з 1 лютого по ЗО березня 1826 р. відбувався військовий суд і винесено суворий вирок 16 офіцерам, причетним до повстання[60]. Потім цей вирок 10 липня 1826 р. розглядався аудиторіатським департаментом військового міністерства. Штабс-капітана В. М. Соловйова, поручика І. І. Сухінова і прапорщика О. Є. Мозалевського засуджено на смерть; загиблих поручиків О. Д. Кузьміна і М. О. Щепилла, прапорщика І. І. Муравйова-Апостола Виключено зі списків, на їх могилах заборонено ставити пам'ятники; підпоручика А. А. Бистрицького позбавлено чинів і дворянства, заслано в Сибір на каторжні роботи; штабс-капітана К. К. Маєвського, поручиків В. М. Петіна і В. О. Сизиневського, підпоручика А. С. Войниловича позбавлено чинів і дворянства, переведено в рядові й відправлено в далекі гарнізони; підпоручиків В. М. Рибаковського і В. Я. Кондирева, прапорщиків О. П. Мещерського, Є. І. Апостола-Кегича і А. Д. Белелюбського посаджено на півроку до фортеці, а потім призначено на військову службу. Цар, затверджуючи вирок, замінив Соловйову, Сухінову і Мозаленському смертну кару довічною каторгою[61].
18 лютого 1826 р. в Білій Церкві створено військово-судову комісію під головуванням командира 2-ї бригади 12-ї піхотної дивізії генерал-майора М. М. Антропова для розгляду справ і суду над солдатами та унтер-офіцерами, які брали участь у повстанні на Україні. З Чернігівського піхотного полку 121 засуджено до тяжкого фізичного покарання шпіцрутенами, каторжними роботами і переводом у Кавказький корпус. 805 солдатів та унтер-офіцерів цього полку відправлено у військові частини на Кавказ без попередньої екзекуції[62].
Білоцерківська військово-судова комісія ретельно розглянула справи 177 солдатів та унтер-офіцерів інших полків, у тому числі ПО колишніх гвардійців Семенівського піхотного полку. Всі вони були визнані учасниками руху декабристів і покарані. Особливо суворого покарання зазнали солдати-семенівці, з якими зустрічалися С. І. Муравйов-Апостол і М. П. Бестужев-Рюмін і яких згодом залучили до участі в таємному товаристві. Вони служили в Саратовському, Тамбовському, Пензенському, Троїцькому піхотних, 15-му і 16-му Єгерських полках. Багатьох з них жорстоко покарано шпіцрутенами і тих, хто залишився живими, відправлено на службу в Кавказький корпус[63]. Солдатів Саратовського піхотного полку, серед яких вів пропаганду М. М. Спиридов, також покарано шпіцрутенами і відправлено на службу в Кавказький корпус[64].
Рішенням Білоцерківської військово-судової комісії 376 солдатів і унтер-офіцерів, учасників декабристського руху, позбавлено орденів і медалей, в тому числі 112 — за участь у Вітчизняній війні 1812 р.
Нещадною розправою над декабристами царизм намагався посіяти в суспільстві страх і запобігти новим виступам передових сил проти існуючого ладу в майбутньому.
Багаторічна напружена діяльність таємних товариств і збройне повстання декабристів дали ряд важливих уроків, що їх врахували наступні покоління борців визвольного руху в Росії.
Декабристи були визначними революціонерами. Вони рішуче виступили проти сил реакції, що гальмували прогрес країни. Своєю тривалою боротьбою дворянські революціонери накопичили певний позитивний досвід, який дістав високу оцінку й сприяв розвиткові визвольного руху в Росії. Варто вказати на найголовніші моменти цього досвіду:
Висунення в програмі найпекучіших завдань, що виникли в ході соціально-економічного і політичного розвитку суспільства Росії — ліквідацію самодержавства і скасування кріпосного права, що сприяло б розвиткові капіталізму й нових суспільних відносин.
Визнання безумовно необхідним елементом революційної боротьби гуртування сил однодумців у таємних політичних товариствах, що вносило елементи організованості й цілеспрямованості у початковий період визвольного руху.
Усвідомлення необхідності проведення соціальної революції в інтересах всього народу.
Проголошення вперше б історії Росії лозунга республіки, переваги якої над конституційною монархією декабристи твердо визнали після тривалих дискусій і суперечок.
Розуміння того незаперечного факту, що без участі хоча б невеликої частини народу (в даному випадку — солдатських мас російської армії) неможливо здійснити революційний переворот на практиці.
Спроба здійснення революційного перевороту не шляхом вузької змови, а відкритим збройним повстанням, захопленням влади й передачею її до рук обраних народних представників.
Прояв патріотизму, героїзму і самовідданості в нерівній боротьбі проти старого ладу.
Поразка декабристів зумовлювалась і цілим рядом негативних факторів, що зрештою послужили певними застережними уроками наступним поколінням борців визвольного руху.
Декабристи не усвідомлювали вирішальної ролі народних мас у суспільному розвитку, боялися наростання класової боротьби селянства проти поміщиків, а тому не могли очолити рух мас в революції[65].
Декабристи не спиралися в своїй діяльності на прогресивний на той час клас чи суспільний прошарок, здатний не лише взяти владу, а й здійснити прогресивні перетворення. Таким класом могла стати буржуазія, яка тоді лише формувалась і не була спроможною підтримати дворянських революціонерів.