КУРСОВА РОБОТА
НА ТЕМУ:
Декабристський рух України
ПЛАН
ВСТУП.
1. ПЕРЕДУМОВИ ДЕКАБРИСТСЬКОГО РУХУ В РОСІЇ ТА УКРАЇНІ.
2. ПОВСТАННЯ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ПІХОТНОГО ПОЛКУ НА УКРАЇНІ.
3. ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РУХУ ДЕКАБРИСТІВ.
ВИСНОВКИ.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.
Це була дивовижна молодь. Такого кола людей талановитих, чистих, розвинених, розумних і самовідданих я не зустрічав... Молоді люди, налякані жахливою дійсністю, залишали все і йшли шукати виходу. Вони жертвували всім, до чого прагнуть інші, - суспільним становищем, багатством, усім, що давало їм традиційне життя.
О. ГЕРЦЕН.
Так говорили про декабристів сотні відомих їх сучасників та нащадків. Ними захоплюються і сьогодні. Для багатьох вони стали зразком, оскільки прагнули втілити в життя мрії багатьох людей того часу: повалити самодержавство й скасувати кріпосне право. На довгі роки ці завдання стали актуальними лозунгами визвольного руху.
Декабристи свої повстанням показали наступним поколінням, що без участі народних мас перемога над царизмом неможлива, що народ може втілити споконвічні свої мрії тільки шляхом активної боротьби за них.
Саме тому проблеми декабристського руху в Росії і Україні були є і будуть актуальними та вивчатимуться і обговорюватимуться не тільки істориками-науковцями, але й серед студентів та учнів.
Автор даної роботи розкриваючи питання декабристського руху в Україні, перш за все намагатиметься проаналізувати соціально-економічне та політичне становище у тогочасній Росії та тій частині України, яка входила до складу Росії. Це, на думку автора, допоможе зрозуміти причини декабристського руху та ідеї, за які вони боролись.
Щодо декабристського руху в Україні, то слід зазначити, що це стало можливим завдяки наявності передових, прогресивних ідей серед населення нашої країни у той час. Це зайвий раз переконує нас у тому, яке важливе значення мало для нашого суспільства це дворянське постання. Про це також свідчить той відгомін, який воно викликало в суспільстві. Декабристами захоплювався Т.Г. Шевченко, який особисто був знайомий з ними і у своїх творах яскраво змальовував образ благородного революціонера-патріота, який прагнув визволити Росію і її народи від деспотизму і рабства.
ПЕРЕДУМОВИ ДЕКАБРИСТСЬКОГО РУХУ В РОСІЇ ТА УКРАЇНІ.
Визвольний рух проти самодержавства й кріпосництва в Росії, як і безумовно в частині України, яка входила до складу Росії, мав глибокі історичні корені й зумовлювався економічними, соціальними, політичними й культурними факторами суспільного життя. Вінстав найяскравішим показником розкладу й кризи феодально-кріпосницького ладу, провісником революційних змін і утвердження нових явищ буржуазного розвитку.
Суспільний розвиток Росії першої чверті XIX ст. зумовив об'єктивну необхідність революційної ломки феодально-кріпосницької системи господарства, оскільки промисловість, сільське господарство, культура могли далі розвиватися лише на основі прогресивнішого порівняно з феодальним способу виробництва — капіталістичного.
Капіталістичний спосіб виробництва і буржуазні виробничі відносини прокладали собі шлях в економіці царської Росії, розвивалися й міцніли, тіснили відсталу панщинну систему в сільському господарстві; поряд з кріпосною мануфактурою в промисловості виникала й успішно конкурувала капіталістична фабрика, устаткована машинами; на зміну кріпакові упевнено йшов найманий робітник.
В промисловості Росії дрібне товарне виробництво поступово еволюціонувало по капіталістичному шляху розвитку.
В першій чверті ХІХ ст. прискорювався розвиток промисловості. Якщо у 1804 р. в кріпосній Росії діяло 2423 промислових підприємства, то в 1825 р. чисельність їх досягла 5261[1]. Машинобудівний завод в Петербурзі протягом 1815—1825 рр. випустив 11 парових машин для пароплавів вітчизняного виробництва[2]. Кількість підприємств на Україні зросла з 355 (1813 р.) до 649 (1825 р.)[3].
Розвиток промисловості обумовив і зростання чисельності робітників у Росії — з 95202 (1804 р.) до 210568 (1825 р.). Серед робітників поступово збільшувалась кількість вільнонайманих: якщо у 1804 р. їх було 48% від загальної кількості, то в 1825 р. — 54%. Кріпосні й вільнонаймані робітники жили в злиднях, нестерпних житлових умовах, піддавалися жорстокій експлуатації з боку підприємців та адміністрації фабрик і заводів. Вони були частиною пригнобленого класу і мало чим відрізнялися від селян-кріпаків.
Поряд з промисловістю розвивалася торгівля. Ярмарки, базари, постійна торгівля в містах сприяли консолідації всеросійського ринку. Кількісно і якісно збільшувався загальний обіг товарів у внутрішній торгівлі. Експорт товарів за кордон та імпорт протягом 1800— 1825 рр. зросли майже в 4 рази[4].Одночасно в Росії народжувався й міцнів клас промислової і торговельної буржуазії.
Товарно-грошові відносини проникали в панщиннесільське господарство й спричинялися до його розкладу та кризи. Провісником розпаду старого режиму стало зростання виробництва поміщицькими маєтками хліба на продаж. Щоб збільшити прибутки, поміщики для своїх селян-кріпаків запроваджували щоденну панщину, тяжку урочну систему, переводили їх на місячину, відрізали в них родючіші землі. Безправних селян-кріпаків поміщики продавали, міняли як речі або худобу, знущалися над їх людською гідністю, карали, засилали в Сибір.
Під час Вітчизняної війни 1812 р. народ Росії відстояв незалежність батьківщини і розгромив нашестя французьких військ Наполеона Бонапарта.
Селяни-кріпаки вважали себе справжніми рятівниками Росії, визволителями рідної землі від загарбників. Вони були переконані, що ця героїчна боротьба принесе їм полегшення, звільнення від кріпосного рабства.
Війна 1812 року загострила суперечності в суспільстві Росії, в першу чергу між селянами й поміщиками, класом пригноблених і гнобителів. Самодержавство й кріпосництво зазнавали осуду не лише селянства, а й передових людей з дворян.
Однак царський уряд відстоював права і привілеї поміщиків, що залишалися вірною опорою самодержавства. Після Вітчизняної війни 1812 р. кріпосницький гніт в Росії посилився: збільшувалася норма панщини й численних повинностей, зберігалася жорстока поміщицька сваволя, темнота і політична безправність селян, запроваджувалися військові поселення з їх каторжним режимом і нечуваним визиском, ще важчою стала військова служба для солдатів.
Політика царизму спрямовувалась на те, щоб тримати трудящих у темряві неписьменності й покорі, проповідуваній церквою. Царським маніфестом від 24 жовтня 1807 р. міністерство народної освіти перетворювалось у міністерство духовних справ і народної освіти. Система освіти будувалась в інтересах дворянства, для якого засновувались університети, ліцеї, гімназії, повітові училища. Лише заможна частина селян і міщан мала змогу віддавати своїх дітей у початкові (парафіяльні) школи, мережа яких була надзвичайно обмежена.
Щоб не допустити в учбових закладах поширення революційних ідей, царський уряд заохочував викладання наук в дусі релігії, пропагував містицизм, переслідував прогресивних професорів, забороняв викладання природного права, філософії та інших наук, запроваджував поліцейський нагляд за студентами й учнями гімназій, вимагав від них регулярного відвідування церкви і т. п.
Передова суспільна думка зазнавала переслідування царського уряду. За вільнодумні вірші поетів О. С. Пушкіна і А. Міцкевича було відправлено на заслання. Заборонялись навіть помірковані масонські ложі. Від чиновників підпискою вимагали не брати участі в таємних товариствах. В Петербурзі, Москві, Харкові та інших містах створювались так звані біблейські товариства на чолі з відвертими реакціонерами, які проповідували ідеалізм, релігію, містику, насаджували офіційну ідеологію самодержавства.
З кожним роком кріпосне рабство в Росії та Україні набирало все потворніших і жорстокіших форм.
Щоб скоротити витрати на утримання великої армії, царський уряд з 1816 р. шляхом жорстокого примусу і насильства запроваджував військові поселення, куди переведено понад півмільйона державних селян (375 тис. дворів).
Військові поселення насаджувалися по країні, охопивши Могильовську, Новгородську, Харківську, Катеринославську, Херсонську, Київську, Подільську губернії. В самодержавно-кріпосницькій Росії вони стали особливою формою військової організації, коли селяни-чоловіки і їх діти-хлопчики перетворювалися в спадкових солдатів, а військова муштра в них поєднувалася з заняттям сільським господарством і промислами. Суворій регламентації піддавалось все життя родин військових поселенців. Це був чи не найтяжчий вид кріпосної експлуатації селян в Росії за всю її історію. Режим військових поселень витав жахливим привидом над усім селянством, загострював класові суперечності та викликав загальне невдоволення в країні[5].
Особливо жорстоко й запопадливо запроваджував військові поселення царський міністр О. А. Аракчеев, якого ненавидів увесь народ Росії.
Головною причиною, що спонукала дворянських революціонерів до активної боротьби, було складне і напружене внутрішнє становище в Росії.
Передові люди Росії не мирилися з нестерпним становищем. Гостра критика кріпосництва й деспотизму самодержавства містилася в прокламації «До преобра-жениів» (1820 р.).Царя в ній названо «розбійником». Але особливо гостро піддано осудові гноблення селян поміщиками.
Передові люди Росії шукали шляхів для корінного перетворення суспільства і насамперед — знищення ненависного кріпосництва й самодержавного деспотизму. І на цьому сходилися люди радикальних і поміркованих поглядів.