Щодо допомоги голодуючим, — зазначав Голова ВУЦВКу Петровський у грудні 1928 року, — ми розраховували, що на цю мету треба асигнувати 67 млн.карб., проте нам врізали до 42 млн.карб., але й це хочуть тепер урізати й не додати ще 5 млн.карб., про які говорив тов.Порайко".
Українська влада змушена була за таких умов бути співорганізатором голоду, свого народу, оскільки не могла сама затверрджувати навіть свій бюджет.
Тоді ж той же Петровський констатував,що з своїм 30-мільйонним населенням Україна за багатсьвами "майже дорівнює Франції, а бюджет її подібний до бюджету Московської губерніальної Ради — навіть 500 млн. не доходить" ("Комуніст", 1928 p. — 4.284). важко сприймати це визнання найвищої посадової особи нібито "самостійної" УСРР, але й справді, виробляючи хліб, Україна залишалася без нього, прирікаючи своїх громадян на черговий голодомор. А він, Петровський, заспокоював себе й своїх соратників тим, що, мовляв, за "царизму таке лихо призводило до більшої смертності сільського населення".
Природно, що насильницька колективізація, яка почалася масово з 1929 року, остаточно розвалила українське село й відкрила дорогу ще страшнішому голодомору 1932-1933 років. Він повинен був поставити нашого хлібороба не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних територіях — у першу чергу на Кубані, Ставрополлі, Вороніжчині...
Саме під приводом невиконання хлібозаготівель на Кубані Москва 14 грудня 1932 року заборонила українізацію там. А наступного дня ЦК ВКП(б), і РНК СРСР ухвалили постанову, підписану також Сталіним і Молотовим, про негайно призупинення українізації на Далекому Сході, в Центрально-Чорноземній області й Казахстані (ЦДАГОУ: Ф.1. — Оп.20. — Спр.5282. — Арк.4.)
Ось чому треба погодитися з словами американського дослідника Чемберлена, що Радянський урзд послугувався голодом як засобом національної політики в безприкладних розмірах, щоб знищити тих, що ставили опір його політиці". (Цит. за: Тризуб, 1934. — 4.34).
Уважне вивчення документів, багато з яких друкуються вперше; дає можливість усвідомити: голодомор планувався з Москви, а українські більшовики були слухняними виконавцями вказівок Кремля. Це підписи тих, кого нам представляли жертвами сталінізму, стоять на постановах про знищення України голодом.
У 1932-1933 роках, коли бракувало в Україні хліба, більшовицька влада не припиняла його експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68 мільйона тонн. Можна погодитись з тією думкою, що цей експорт практикувався не тільки для того, щоб придбати необхідні машини чи матеріали, а й з метою справити за кордоном враження про достатню кількість хліба в Радянському Союзі. Одначе, як тільки минув голод, експорт хліба одразу ж різко зменшився — 770 тисяч тонн у 1934 році, тобто більш як у два рази менше. А хто добивався, аби опухлі українські селяни виконували в повному обсязі всі продовольчі поставки Москві, Ленінграду, Криму (він тоді був у складі Росії), іншим регіонам СРСР, організовуючи навіть спеціальні "червоні обози"? Пропоновані архивні матеріали чітко називають нам цих "героїв" системи, людям,як правило, з нижчою освітою. Саме ці так звані вожді, намагалися замовчати перед світом страхіття голодомору в Україні. На жаль, повторювали вслід за ними казки про заможне життя в Україні і Ромен Ролан, Анрі Барбюс, Бернард Шоу... Кричала криком лише українська діаспора. Представник уряду УНР екзилі проф. Олександр Шульгин, змалювавши жахливу картину голоду в Україні, звертався з таким проханням по Хлібної комісії, яка була створена Лондонською економічною конференцією: "В час, коли дорадчий комітет має встановити кількість збіжжя, яке СРСР має вивезти за кордон, ми просимо вас во ім'я гуманності заперечувати проти будь-якого вивезення їстивних продуктів і особливо хліба з СРСР. Цей хліб по праву належить тим, хто його сіяв і хто нині вмирає з голоду -селянам України і Кубані. З свого боку ми рішуче протестуємо проти такого вивозу, який ми не можемо інакше кваліфікувати як злочинним". (Тризуб; 1933.— 4.34. — С.12). Та світ лишався глухим. І вмирали мільйони українців. Як і болгари, греки, молдавани, німці (грошову допомогу останнім з Німеччини влада змушувала останніх передавати у фонд Міжнародної організації пролетаріату), поляки, росіяни, чехи, шведи... Скільки українського народу прийняла наша земля в 1932-19337 Уже, мабуть, ніхто точно і не скаже. В моєму рідному селі на Житомирщині спробували встановити кілька жертв за спогадами літніх людей. Та пам'ять уже підводить тих небагатьох старожилів, що вижили в той страшний час. Але ми мусимо
пам'ятати про кожного, кого змусили загинути страшною смертю...
Документи (...)
Голод 1946-1947 років
Страшні голодомори в Україні, які були організовані більшовицькою владою в 20—30-х роках, виявилися не останнім випробуванням на виживання для нашого народу.
Черговою спробою етноциду українців був голод 1946-1947 років. Так, 1946 рік був неврожайним, давалася взнаки і повоєнна розруха. Але того збіжжя, що вродило на українських ланах, вистачало, аби не допустити нового голодомору. Однак під тиском Москви з України вимітали все, що можна було.
Щоб виконати намічене Москвою, керівник УРСР Микита Хрущов вдавався до найрізноманітніших заходів впливу. Скажімо, тільки постанов ЦК КП(б)У було ухвалено 49, заслуховувалися звіти 24 областей, з роботи увільнено 743 чоловіки, під суд віддано 1.645 посадових осіб (ЦДАГОУ: Ф.1. — Оп.23. — Спр.4029. — АРк.43-44).
Але й такі адміністративні дії Хрущова не задовольнили Москву, його вважали там, як це видно з його спогадів, надто м'яким, бо, мовляв, дуже вже часто сигналізує про загрозу нового голоду в Україні. А тому Сталін у 1947 році прислав керувати в Україну більш твердого й уже перевіреного свого слугу — Лазаря Кагановича.
І він узявся з притаманною йому енергією виконувати вказівку "вождя всіх часів і народів" стосовно викачування хліба з України. Але Каганович не тільки виконував спущений з Москви план — він узяв зобов'язання додатково відірвати в голодний 1947 рік від українського селянина ще 22.300 тисяч пудів.
Документи, пропоновані читачам, дають
можливість переконатися, якими методами організовував уродженець України Лазар Каганович хлібозаготівлі тут. Можемо також побачити ту страшну картину всеукраїнської трагедії. Чи пам'ятають це все в Донбасі, наприклад?
А чи пам'ятаємо ми і те, що в 1946-1947 роках в Україні не повторилася трагедія в масштабах 1932-1933 років тільки тому, що нас врятувала Західна Україна, де ще не було колгоспів, і селянин-одноосібник міг лишками своєї продукції поділитися з голодними братами зі східних областей? Так, саме "бандерівці", як у нас зневажливо дехто називає українців із західного регіону, подали допомогу східнякам. І це треба не забувати.
Як і не маємо права забувати того, як нас морили голодом.
Інакше не буде нам прощення.