Нерідко причиною відмови або затягування ратифікації служить з'ясування нових обставин, що стосується договори. В 1978 р. між США й Мексикою була підписана угода про морське розмежування. Мексика поступилася частиною Каліфорнійської затоки, багатої рибними ресурсами, в обмін на частину Мексиканської затоки. Мексика ратифікувала угоду в грудні 1978 р. Сенат США протягом багатьох років відмовлявся дати згоду на ратифікацію. Причиною було те, що після підписання угоди в переданій Мексиці частини Мексиканської затоки були виявлені родовища нафти й газу.
На серйозні політичні наслідки відмови від ратифікації не раз зверталася увага керівниками держав. У січні 1976 р. депутати від ХДС заперечували проти ратифікації угод з Польщею. Канцлер ФРН Г. Шмідт заявив: "Відмовившись від ратифікації угод з Польщею, ФРН втратила б міжнародну довіру й нанесла б збиток своєї здатності діяти як на Сході, так і на Заході. Здається, що в цій заяві є певне перебільшення, викликана бажанням натиснути на опозиційних депутатів, але елемент істини в ньому є.
Випадки відстрочки ратифікації відомі й практиці СРСР. У жовтні 1924 р. ЦИК ухвалив відкласти питання про твердження англо-радянського договору через урядову кризу в Англії. Відомий також випадок тривалого затягування ратифікації з міркувань ідеологічної боротьби. СРСР підписав Конвенцію про використання радіомовлення в інтересах миру 1936 р. негайно після її прийняття, а ратифікував в 1982 р. Загалом, необґрунтовану відмову від ратифікації й затягування процесу її оформлення в більшості випадків викликає негативні політичні наслідки й оцінюється негативно. Особливо значні ці наслідки, коли мова йде про договір великого значення. Під час обговорення Договору ОСВ-2 сенатська комісія з іноземних справ направила в Сенат США доповідь, у якій говорилося, що відхилення Договору може привести до погіршення відносин зі СРСР і послабити позиції США в Західній Європі. Відхилення Договору покаже, що американська зовнішня політика не має керівництва й певної мети.
Можливість відмови від ратифікації або затягування її здійснення викликають залежно від обставин більш-менш енергійну реакцію іншої сторони. У випадках, коли затягування ратифікації завдає безпосередньої шкоди інтересам однієї зі сторін, можливо серйозне загострення відносин між державами, що підписали договір. Після підписання з Канадою угоди про рибальство в Північній Атлантиці США почали затягувати рішення питання про його ратифікацію. У червні 1978 р. уряд Канади заявив, що воно буде готово з метою запобігання хижацької експлуатації рибних ресурсів у контрольованій нею частини Атлантики конфіскувати улов затриманих рибальських судів США. У відповідь Вашингтон оголосив про закриття територіальних вод США для рибальських судів Канади. Військовим кораблям обох держав була дана вказівка забезпечити виконання зазначених мір.
Коли у ФРН виникли утруднення з ратифікацією договору зі СРСР 1970 р., на спільному засіданні комісій з іноземних справ палат Верховної Ради у квітні 1972 р. було заявлено: "Повинне бути сказане з усією визначеністю, що зрив ратифікації підписаного договору між СРСР і ФРН мав би вкрай негативні наслідки, у першу чергу для самої ФРН й її народу. Була б порушена довіра до політики Федеративної Республіки Німеччини.... Саме собою зрозуміло, що якщо договір не ввійде в силу, то ФРН, втративши політичну довіру, втратить своє значення і як серйозний партнер в економічних відносинах". Із цього видно, що інша сторона попереджає про негативні політичні й інші наслідки нератифікації.
Відзначені моменти знайшли відбиття й у доктрині. Як відзначав Макнейр, відмова від ратифікації без достатніх підстав або в надії одержати від іншої сторони додаткові поступки "є порушенням увічливості й "bad business"....". Це положення неодноразово одержувало підтвердження в практиці. Президент Дж. Картер підписав Договір ОСВ-2, але надалі сприяв тому, щоб договір не був ратифікований. А. А. Громико розцінив це як віроломство.
Особливий характер носять випадки, що коли підписали, але не ратифікували договір держави користуються деякими правами, що випливають із нього. Така ситуація обговорювалася на Всесвітньому поштовому конгресі 1952 р. Радянська делегація запропонувала встановити для ратифікації певний строк, після закінчення якого не ратифікували конвенцію держави були б позбавлені деяких прав, зокрема права голосу. Пропозиція прийнята не було.
Якщо затягування ратифікації може мати негативні політичні наслідки, то швидка ратифікація звичайно розцінюється як свідчення того значення, яке надається договору. Під час підписання в 1929 р. протоколу про дострокове введення в дію пакту Келлога 1928 р. представник СРСР М. М. Литвинов виразив надію на якнайшвидшу ратифікацію протоколу й заявив: "....Чим раніше буде ця ратифікація мати місце, тим вище буде значення акту".
Зустрічаються договори, у яких установлений строк ратифікації. Як приклад можна привести Мирний договір між Росією й Польщею 1921 р. і Поштово-телеграфну конвенцію СРСР із Туреччиною 1926 р. Часом указується, що договір буде ратифікований у найкоротший строк, але не пізніше зазначеної дати. Таке положення втримувалося в договорах СРСР про нейтралітет з Афганістаном і Литвою 1926 р.
У таких випадках для продовження строку ратифікації необхідна згода іншої сторони. У вересні 1924 р. була укладена угода між СРСР й Угорщиною про відновлення дипломатичних відносин, що підлягало ратифікації протягом трьох місяців. На прохання угорського уряду цей строк був продовжений. Після витікання й цього строку угорський уряд знову звернувся із проханням продовжити строк на шість місяців. Радянський уряд виразив згоду, але при цьому заявило, що воно змушено буде взяти назад зроблену їм за згодою поступку щодо надання Угорщини в майбутньому торговельному договорі режиму найбільше благовітаємої нації. Із цього випливає, що кількаразове недотримання строків ратифікації може спричинити певні контрзаходи іншої сторони.
Ратифікується договір у цілому. Ратифікація лише частини договору неправомірна. У нормативний акт держави про ратифікацію включаються зроблені під час підписання договору застереження й заяви. Можуть включатися й заяви органа, що ратифікує, наприклад, про тлумачення тих або інших договірних положень. Такого роду заяви являють собою думку відповідного органа держави, що не має юридичної чинності й може придбати значення лише у випадку визнання іншою стороною. Неприпустиме включення в акт ратифікації яких-небудь виправлень до договору.
Ці положення знайшли відбиття й у внутрішнім праві. Відповідно до регламенту Національних зборів Франції при розгляді проекту закону, уповноважуючого зробити ратифікацію договору або прийняти угоду, не підмет ратифікації, голосування по окремих статтях не проводяться й виправлення не пропонуються.
У теорії й на практиці не раз виникало питання про умовну ратифікацію. Багато авторитетних юристів вважали її неприпустимість, наприклад Ф.И. Кожевников, В.М. Шуршалов, Л. Оппенгейм, Х. Уолдок, С. Цуруока й ін. Але інші, посилаючись на практику, дотримуються іншої думки. Під час обговорення проекту, що забороняв умовну ратифікацію, ст. 11 у Комісії міжнародного права ряд членів (А. Фердросс, М. Ясин, М. Бартош, М. Ляхс) виступили проти цього положення, і воно було знято.
Практиці відомі випадки умовної ратифікації, щоправда, досить рідкі. У зв'язку з майбутньою ратифікацією договору із РСФСР 1921 р. міністр закордонних справ Персії направив повпредові РСФСР ноту, у якій говорилося про готовність меджлісу ратифікувати договір за умови внесення в договір ряду змін, включаючи виправлення помилок. У відповідній ноті повпред повідомив про згоду внести в договір відповідні зміни.
Найчастіше причини умовної ратифікації носять внутрішньополітичний характер. У лютому 1955 р. значна група членів Бундестагу ФРН виступила проти ратифікації Паризьких угод, наполягаючи на необхідності проведення переговорів чотирьох великих держав з метою рішення німецького питання. У цій ситуації уряд і запропонувало здійснити умовну ратифікацію для того, щоб ратифіковані угоди набутили чинності після переговорів зі СРСР.
Практиці СРСР умовна ратифікація не була відома. У практиці Росії щось близьке умовної ратифікації мало місце. У лютому 1999 р. Рада Федерації прийняла постанову про Федеральний закон "Про ратифікацію Договору про дружбу, співробітництво й партнерство між Російською Федерацією й Україною". Постанова схвалила Договір і разом з тим обмовило, що обмін ратифікаційними грамотами повинен бути зроблений лише після ратифікації Україною ряду угод по Чорноморському флоті. Процедура трохи екстраординарна й навряд чи досить обґрунтована. Постанова відбила розбіжність у позиціях уряду й Ради Федерації.
Ратифікаційна грамота є міжнародним актом ратифікації. При висновку обопільної умови відбувається обмін ратифікаційними грамотами, при висновку багатостороннього договору вони здаються депозитарію. Ці дії відповідним чином фіксуються, звичайно у формі протоколу. Але використається й інша процедура. Іноді сторони просто повідомляють один одного про ратифікацію, що відбулася, або обмінюються відповідними нотами.
Угода між КНР і Непалом про підтримку дружніх відносин 1956 р. містила положення про те, що воно набутить чинності після взаємного повідомлення про його ратифікацію.
Аналогічні процедури використаються й у випадку твердження договору. У липні 1958 р. відбувся обмін нотами між посольством СРСР у Тегерані й МЗС Ірану про твердження сторонами протоколу про демаркації.
Відомі рідкі випадки, коли до протоколу обміну ратифікаційними грамотами включалися досить важливі зобов'язання. У протоколі обміну ратифікаційними грамотами, що стосуються Паризького договору між СРСР і Туреччиною 1925 р., сторони, зокрема, погодилися не брати на себе певних зобов'язань протягом терміну дії договору.