Договір може встановлювати точний строк обміну ратифікаційними грамотами. Як приклад можна вказати торговельний договір СРСР із Італією 1924 р. і мирний договір з Фінляндією 1940 р. Іноді такого роду положення супроводжуються вказівкою на можливі контрзаходи. Договір про перемир'я й прелімінарні умови миру РСФСР й України з Польщею 1920 р. установлював строк обміну грамотами. При цьому сторони обмовили, що договір "губить обов'язкову силу, якщо в строк, передбачений для обміну ратифікаційними грамотами й складання відповідного протоколу, дії ці за якимись причинами не відбудуться".
Як загальне правило обмін ратифікаційними грамотами обопільної умови відбувається в столиці тієї сторони, де він не підписувався. Представлений китайською стороною в 1933 р. проект договору зі СРСР про нейтралітет передбачав його підписання й обмін ратифікаційними грамотами в Нанкіні. У зв'язку із цим НКИД направив повпредові в Китаєві телеграму, у якій говорилося: "Що стосується місця обміну ратификаціями, те у випадку підписання в Нанкіні обмін повинен відбутися відповідно до прийнятої міжнародної практики в Москві".
Проте за згодою сторін можливі відступи від цього правила. Торговельна й платіжна угода між СРСР і Сирією було підписано в 1955 р. у Дамаску, там же відбувся й обмін ратифікаційними грамотами. Відомі випадки, коли підписання й обмін ратифікаційними грамотами відбувалися в столиці третьої держави. При висновку в 1955 р. Договору про дружбу між СРСР й Єменом відповідні дії були здійснені в Каїрі.
Обмін ратифікаційними грамотами завершує процес вираження згоди на обов'язковість договору. Це положення є загальновизнаним як у доктрині, так й у практиці. У мирному договорі між Радянською Росією й Латвією 1920 р. говорилося: "Усюди, де в даному Договорі згадується момент ратифікації Договору, під цим розуміється час взаємного обміну ратифікаційними грамотами" (ст. 19). Аналогічні положення втримувалися й у ряді інших договорів.
Сказане, однак, не означає, що у всіх випадках договір набуває чинності для даної держави. Часом договір передбачає, що він набутить чинності після закінчення певного часу після обміну або здачі на зберігання ратифікаційної грамоти.
Держава, що ратифікувала договір, не зобов'язана робити обмін або здачу на зберігання ратифікаційних грамот. Якщо воно вправі відмовитися від ратифікації договору, то тим більше воно може не робити обмін грамотами.
Відомі випадки, коли здача ратифікаційної грамоти на зберігання відкладається по темі або інших причинах на роки. Конвенція ООН про захоплення заручників 1979 р. була ратифікована Президентом США у вересні 1981 р. Однак було ухвалене рішення, що ратифікаційна грамота не буде здана на зберігання в ООН до прийняття законодавства, необхідного для імплементації Конвенції. Таке законодавство було прийнято в 1984 р. Після цього відбулася здача грамот на зберігання. Наведений факт свідчить, що, як правило, не тільки для відмови від здачі ратифікаційних грамот, але й для відстрочки цієї дії необхідні певні причини.
Обмін і здача на зберігання ратифікаційних грамот здійснюються міністром закордонних справ або його заступником, частіше з дипломатичним представником у відповідній країні або з постійним представником при міжнародній організації. Ці особи не мають потреби для цього в спеціальних повноваженнях. Поступово одержала поширення практика, відповідно до якої володіння ратифікаційною грамотою вважається достатнім свідченням повноважності. Правда, у доктрині висловлюється й інша думка.
У вступній частині грамоти вказуються орган, що ратифікував договір, точне найменування договору, можуть утримуватися й мотиви, що спонукали державу укласти договір. Якщо конституційне право або сам договір передбачають крім ратифікації главою держави необхідність схвалення його певними органами держави, то факт такого схвалення повинен бути відбитий у ратифікаційній грамоті або в протоколі обміну ратифікаційними грамотами або здачі їх на зберігання.
Друга частина грамоти містить текст договору, включаючи додатка, застереження й заяви, якщо вони були зроблені. У заключній частині говориться, що договір схвалений і буде ретельно дотримуватися. Засвідчується грамота підписом глави держави й прикладанням державної печатки. Нижче підпису й печатки проставляється підпис міністра закордонних справ. Грамота прошивається шовковим шнуром кольорів прапора держави. Звичайно грамоти мають плетіння з гербом держави.
У минулому ратифікаційні грамоти оформлялися дуже врочисто. Грамота наділялася в папку, покриту шовком, оксамитом або шкірою з багатим тисненням. Нерідко вони полягали в гарні дерев'яні або металеві скриньки. Сьогодні у зв'язку з ростом кількості договорів зовнішнє оформлення спростилося.
Загалом, право не пропонує якої-небудь спеціальної форми ратифікаційних грамот. Однак на практиці зложилася однакова форма, відхилення від якої рідкі. Це обставина ще в 1924 р. відзначав такий фахівець в області права договорів, як Л. Биттнер.
Таким чином, обмін ратифікаційними грамотами або здача їх на зберігання завершує процес оформлення участі в договорі. У рішенні по територіальній суперечці між Лівією й Чадом 1994 р. Міжнародний Суд ООН визначив як "не ратифікований" договір 1935 р. між Францією й Італією: "Хоча ратифікація договору була схвалена парламентами обох сторін, ратифікаційні грамоти не були виміняні й договір не набутив чинності...."
Значення нератифікованих договорів для теорії й практики міжнародного права заслуговує окремого розгляду. Тут же лише відзначу, що із часом нератифікований договір може втратити своє значення для сторін. Однак ніяких норм із цього приводу міжнародне право не містить.
У доктрині, особливо в минулому, була досить поширена думка про те, що ратифікація має зворотну силу й договір уважається діючої з моменту підписання. Підлягаючої ратифікації договір уважається ув'язненим з моменту його підписання, якщо сторони не домовилися про іншому. Ця думка підтверджувалася й практикою. Воно не раз підтверджувалося держдепартаментом США.
Проаналізувавши практику американських судів XIX в., М. Джонс прийшов до висновку, що вони дотримувалися доктрини про ретроспективну дію ратифікації.
Докладне обговорення цього питання відбулося на Конференції Продовольчої й сільськогосподарської організації в 1950 р. Конференція вирішила, що в силу міцної міжнародної традиції ратифікація має зворотну силу, уважаючи від дня підписання акту. Загалом, учасники конференції погодилися із цим положенням. Заперечення викликало лише поширення цього положення на підпис "ad referendum". Що заперечували посилалися на те, що їхньої конституції не дозволяють надавати такому підпису зворотну силу. Конференція визнала обґрунтованість заперечення.
Порозумівалася такого роду позиція тим, що що підписали, але не ратифікували установчий акт держави користувалися правами членів організації (брали участь у голосуванні й користувалися послугами організації), але не платили внесків. Тому Конференція спеціально вказала, що на таких державах лежить моральний обов'язок сплатити внески за період від дня підписання Статуту.
У цьому випадку визнання ретроактивної дії ратифікації обґрунтовано, оскільки відповідні держави з моменту підписання користувалися правами членів організації. Однак в інших випадках це положення навряд чи застосовне відносно багатобічних договорів. Часом ратифікація відбувається після закінчення десятків років з моменту підписання. Вважати в таких випадках, що ратифікація має зворотну силу, навряд чи правильно. Зворотну силу ратифікація звичайно має відносно двосторонніх договорів. У доктрині не раз висловлювалися сумніви щодо обґрунтованості правила про ретроактивну дію ратифікації.
Доктрині відомі погляди, згідно яким крім ясно вираженої, формальної ратифікації існує мовчазна, яка мається на увазі ратифікація. Е. Улльман писала: "Ясно виражена й формальна ратифікація може бути замінена конклюдентними діями, у яких контрагенти виражають свої договірні волі; одним з таких конклюдентних дій є виконання сторонами договору". К. Штрупп як приклад договорів, у відношенні яких можлива мовчазна ратифікація, приводить договори про капітуляції й про перемир'я.
Дійсно, практиці відомі випадки мовчазного прийняття зобов'язань шляхом їхнього фактичного виконання. З ними доводилося зустрічатися й СРСР. В 1923 р. була підписана угода з Румунією про заходи попередження конфліктів на ріці Дністер. Угода підлягала затвердженню урядами. Уряд СРСР затвердило угоду, а уряд Румунії не прийняло відповідного акту. Проте Румунія фактично проводила угоду в життя, зокрема, призначивши своїх представників у центральну змішану комісію. Визнаючи можливість мовчазного прийняття договору, треба разом з тим розглядати його як виняткове явище. Було б неправильно дорівнювати ці дії до ратифікації або прийняття, оскільки юридичні наслідки досить різні.
Початково Комісія міжнародного права намагалася визначити загальне правило щодо ратифікації. Текст, попередньо схвалений в 1962 р., містив положення про те, що договори в принципі підлягають ратифікації за винятком перерахованих далі випадків. Однак ряд урядів у своїх зауваженнях висловилися за протилежне рішення питання для того, щоб ратифікація була потрібна лише в тому випадку, якщо сторони про це домовилися.
Надалі Комісія визнала, що запропонований нею варіант, що з'явився спробою погодити різні позиції держав по цьому питанню, може породити труднощі при його застосуванні, особливо відносно договорів у спрощеній формі. З огляду на зауваження урядів, а також те, що переважна частина договорів полягає без ратифікації, Комісія вирішила обмежитися перерахуванням випадків, коли відповідно до міжнародного права ратифікація необхідна. Власне кажучи, рішення питання про ратифікацію було залишено на розсуд сторін.