Смекни!
smekni.com

Гадяцька угода 1658р. (стр. 1 из 2)

Смерть Б.Хмельницького, який був значною мірою гарантом існування Української козацької держави, прискорила процес розколу серед козацької старшини і спричинилася до конфронтації двох орієнтацій / партій/ : промосковської та пропольської. Провідником пропольської лінії в державній політиці виступив Іван Виговський - генеральний писар Війська Запорізького. Дії гетьманського правління не залишилися поза увагою ні полкової старшини, ні російського уряду. В Малоросійський приказ на Виговського посипалися доноси старшини із звинуваченнями в намаганні повернути Укра­їну під владу Польщі й зрадити Росію. Підвело голову і Запоріжжя, роль якого була зведена Хмельницьким нані­вець аж до позбавлення власного голосу при вирішенні загальноукраїнських справ Кіш Запорізький не визнав об­рання гетьманом Виговського й повів боротьбу за його усу­нення.

У між­усобній боротьбі найближчі сподвижники Хмельницького забули про Україну, розділилися на ворогуючі табори й тим самим прирекли український народ на горе і стра­ждання.

Восени 1657 р. почалися відверті сутички. Стосунки між цими опозиційними силами були з'ясовані в кривавій битві в якій переміг І.Виговський, але, як часто буває в історії, такі коштовні перемоги виявляються “пірровими”. Однак подальший хід подій не дозволив І.Виговському розвинути свій успіх. У державницькій діяльності І.Виговського помітною була спроба відокремити Україну від Московської держави, що фактично перекреслювало всі попередні угоди та домовленості.

У боротьбі з Росією Виговський зробив основну ставку на Річ Посполиту. Наприкінці літа 1658 р. спеціальна ко­місія розпочала переговори з польськими комісарами що­до умов українсько-польського зближення. Українська сто­рона добивалася визнання польським урядом створення на всіх етнічних українських землях Великого князівства Русь­кого й надання йому таких же прав, як і Великому кня­зівству Литовському. Особливе місце в цьому процесі посідає Гадяцький трактат чи “гадяцькі статті”, підписані на тристоронній основі між Польщею, Литвою та Україною в 1658 році.

Цей договір передбачав створення на місці Речі Посполитої конфедерації трьох самостійних держав: Польщі, Литви і України. В тексті документу зазначалося, що Україна стає вільною й незалежною державою під назвою Великого Князівства Руського. Не виключалося і приєднання і Росії до договору як четвертого члена конфедерації. Чисельність козацького війська про­понувалося встановити в 60 тис. осіб. Висувалися й інші пропозиції загальнодержавного значення. Однак більшість з них польська сторона відхилила або прийняла значно урізаними.

В остаточному варіанті підписана 6 вересня У Гадячі угода проголошувала, що Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства утворювали Руське князівства й входили до складу Речі Посполитої на правах автономії.

Щодо внутрішнього устрою Великого Князівства Руського, то передбачалося утворити вищий законодавчий орган - національні збори, обрані від усіх земель князівства. Гетьман уособлював вищу виконавча владу. Посада ця, згідно зі статтями договору, повинна була бути виборною на все життя і затверджувалась королем. Гетьман ставав воєводою з правом першого сенатора. Що стосується останнього, то він мав також обиратися при спільній участі суб'єктів федерації й мав символізувати єдність конфедеративної держави.

До атрибутів національно-державної незалежності України (Князівства Руського) належали: судочинство й діловодство українською мовою; власні фінанси; монетна система; військо.

Але польська влада вирішила що вона пішла на занадто великі поступки Україні, і скасувала досить велику частку попередніх домовленостей. Внаслідок цього відбулись значні зміни. З боку польського уряду у соціально-економічному аспекті передбачалося відновлення тих форм феодального землеволодіння, експлуатації селян і міщан, що існували до визвольної війни, відновлення маєтків вигнаних панів. Козакам “як людям лицарським” підтверджувалися усі їх права й зольності, вони звільнялися від сплати податків і виконання повинностей, підлягали лише гетьманській юрисдикції. За гетьманським клопотанням по 100 козаків з полку могли отримати шляхетство, однак мали право проживати тільки в традиційно козацькому районі — на півдні Київського воєводства.

Відновлювалися права православної церкви. Щодо унії, то в одному акті передбачалося її збереження, а іншому — скасування.

Оскільки польський уряд вважав, що зробив надто великі поступки, то до часу ратифікації договору (травень 1659 р.) домігся від І. Виговського згоди на обмеження автономних прав України. Так, чисельність реєстрових козаків зменшувалась до 20 тисяч осіб, унія залишалася,

За польським зразком утворювалися органи влади, відновлювався адміністративно-територіальний поділ. Руське князівство позбавлялося прав суб'єкта міжнародних відносин. Православні могли обіймати посади урядників лише у Київському воєводстві, а в Брацлавському й Чернігівському – поперемінно з католиками. Було знято застереження про необов'язковість для Війська Запорозького брати участь у війні Речі Посполитої проти Росії.


Отже, нова редакція Гадяцької умови:

По-перше, фактично узаконювала поділ українських земель на дві частини й унеможливлював їх возз'єднання у межах національної держави.

По-друге, докорінно змінювала політичний устрій козацької України й зводила нанівець її державну автономію. Уряд Руського князівства втрачав самостійність у внутрішній політиці й позбавлявся права на зовнішні зносини. Відновлення польської форми адміністративно-територіального поділу вело до ліквідації поділу полково-сотенного.

По-третє, вона передбачала ліквідацію витвореної під час визвольної боротьби моделі соціально-економічних відносин. Козацтво усувалося від управління, чільне місце знову посідала шляхта. Відновлювалися велике й середнє землеволодіння, фольварково-панщинна система господарювання, кріпацтво.



Положення договору зводили нанівець державний суверенітет козацької України, якого вона спромоглася добитися у 1654 р., уклавши договір з Росією. Польська сторона не погодилася на державну рівноправність України, а лише на автономію Наддніпрянщини, усунула все, що нагадувало б українську, державність.

Оскільки ідея Руського князівства могла стати могутнім чинником для об'єднання народних мас України, Польща під час укладення восени 1660 р. Чуднівського договору, який підтверджував статті Гадяцького, вилучила положення про його утворення. Згодом проігнорувала й інші умови, оскільки для неї була неприйнятною сама ідея української автономії. Українська автономія у межах Польщі вмерла швидше, ніж встигла народитися.


Становище І. Виговського різко ускладнилося:

а/ Союз з Кримським ханством настроїв проти гетьмана чи не увесь народ.

б/ Переорієнтація на Річ Посполиту не знайшла підтримки в су­спільстві. В очах козаків, селян, міщан, православного духовенства і більшості козацької старшини польська держава продовжувала залишатись основним ворогом. І спроби вирвати їх з полону традиційних уявлень наштовхувалися на нерозуміння і опір.

в/ Обнародування на початку літа 1659 р. затвердженої сеймом в урізаному виді Гадяцької угоди викликало незадоволення навіть серед прибічників Виговського. Лівобережні полковники Цицюра, Василь Золотаренко, Яким Сомко в серпні заявили про перехід на бік Росії й почали воєнні дії проти вірних Виговському частин. Багато прихильників Виговського було вбито.

г/ Воєнна акція кошового Запорізької Січі Івана Сір­ка проти союзника Виговського Кримського ханства зму­сила татар залишити Україну.

д/ Правобережні полковники Богун, Іван Іскра та інші також виступили проти гетьмана. Скрізь лунали голоси про усу­нення Виговського від влади.

Трагедія Виговського як державного діяча, зазнача­ють В. Смолій та В. Степанков, полягала не в тому, що він став жертвою «нездоланних обставин», а в тому, що своїми політичними прорахунками створював ситуації, з яких не міг найти виходу. Адже за короткий час він спромігся настроїти проти себе різні верстви населення і більшість старшини. Посол речі Посполитої С. Бенєвський не приховував від Варшави того факту, що гетьмана всі ненавидять. Поступливість І. Виговського у відносинах з Польшією, жорстокі заходи щодо людності на Лівобережній Україні, під час походу проти росіян влітку 1659 р., посилили невдоволення козаків його правлінням. За влучним виразом становище було таке : гетьман «за собою не мав нікого, а проти себе всю Україну».

В наслідок цього на жовтневій раді 1659 р. розлючені козаки не стали слухати ні­яких виправдань і пояснень, Ви­говський мусив покласти булаву до ніг козаків і рятува­тися втечею.

Оцінюючи Гадяцький договір з історичної точки зору можна прийти до висновків про те, що хоч Гадяцька угода могла би мати великі потенційні наслідки для історії України, Польщі та Росії, але її реальний вплив був мізерний, оскільки вона лишилася невиконаною і більшість впливових політичних сил виступила проти неї.

Та справа не лише в тому, що ця угода лишилася “на папері”, її безумовне історичне значення в тому, що вона е свідченням певних політичних орієнтацій України в середині XVII ст. у складній геополітичній ситуації і вказує ті альтернативи, які об'єктивно існували в той час. Але в кожному регіоні існували різні орієнтацій ні групи населення, що надавало національно-визвольній боротьбі особливої трагічності й складності. Кожна з політичних сил бажала Україні добра, хотіла об'єднання українських земель в одній націо­нальній державі, але тільки після своєї перемоги. Безкомпромісність народних вождів з домішкою корисливості все більше і більше заводила Україну в глухий кут, вихід з якого можливий лише через надзвичайні соціальні потрясіння і втрати.

З іншого боку слід підкреслити те, що необдумані кроки в зовнішній й внутрішній політиці, особливо проти волі більшості народу, неминуче ведуть до того періоду в нашій історії який отримав назву „Руїна” з усіма його наслідками.