Але разом з цим розвивається друге протиріччя усередині самої моногамії. Поруч з чоловіком, що скрашує своє існування гетеризмом, стоїть покинута дружина. Одна сторона протиріччя так само немислима без іншої, як неможливо мати в руці ціле яблуко після того, як з’їдена його половина. Однак не такою, очевидно, була думка чоловіків, поки дружини не надоумили їх. Разом з одношлюбністю з’являються два незмінних, раніше невідомих характерних суспільних типи: постійний коханець дружини і чоловік-рогоносець. Чоловіки здобули перемогу над жінками, але увінчати переможців великодушно взялися переможені. Поруч з одношлюбністю і гетеризмом непереборним суспільним явищем зробилося і перелюбство, заборонене, суворо каране, але невикорінне. Вірогідність походження дітей від законного батька продовжувала, як і раніше, ґрунтуватися щонайбільше на моральному переконанні, і, щоб розв’язати нерозв’язне протиріччя, Соde Napоleоn увів статтю 312: — «батьком дитини, зачатого під час шлюбу, є чоловік». Такий кінцевий результат трьохтисячолітнього існування одношлюбності.
Отже, ми маємо три головні форми шлюбу, які у загальному і цілому відповідають трьом головним стадіям розвитку людства. Дикості відповідає груповий шлюб, варварству — парний шлюб, цивілізації — моногамія, що доповнюється порушенням подружньої вірності і проституцією. Між парним шлюбом і моногамією на вищому ступені варварства вклинюється панування чоловіків над рабинями і багатоженство.
Як ми встигли помітити, своєрідність прогресу, полягає в тому, що статевої свободи, властивої груповому шлюбу, усе більш і більш позбавляються жінки, але не чоловіки. І, дійсно, груповий шлюб фактично існує для чоловіків і донині. Те, що з боку жінки вважається злочином і тягне за собою важкі правові і суспільні наслідки, для чоловіка вважається чимось почесним чи, у гіршому випадку, незначною моральною плямою, що носять із задоволенням. Але чим більше стародавній гетеризм змінюється в наш час під впливом капіталістичного товарного виробництва і пристосовується до останнього, чим більше він перетворюється в неприховану проституцію, тим сильніше його деморалізуючий вплив. При цьому чоловіків він деморалізує значно більше, ніж жінок. Серед жінок проституція розбещує тільки тих нещасливих, які стають її жертвами, та і їх далеко не тією мірою, як про це за звичай думають. Зате всій чоловічій половині людського роду вона надає негідного характеру. Так, наприклад, довге перебування у положенні нареченого в дев’ятьох випадках з десяти є дійсною підготовчою школою подружньої невірності.
Статева любов істотно відрізняється від простого статевого потягу, від еросу стародавніх. По-перше, вона припускає в улюбленої істоти взаємну любов; у цьому відношенні жінка знаходиться в рівному положенні з чоловіком, тоді як для античного еросу аж ніяк не завжди була потрібна її згода. По-друге, сила і тривалість статевої любові бувають такими, що неможливість володіння і розлука уявляються обом сторонам великим, якщо не найбільшим нещастям; вони йдуть на величезний ризик, навіть ставлять на карту своє життя, щоб тільки належати один одному, що в древності бувало хіба що у випадках порушення подружньої вірності. І, нарешті, з’являється новий моральний критерій для осуду і виправдання статевого зв’язку; запитують не тільки про те, чи був він шлюбний чи позашлюбний, але і про те, чи виник він по взаємній любові чи ні? Зрозуміло, що у феодальній чи буржуазній практиці з цим новим критерієм справи йдуть не краще, ніж із всіма іншими критеріями моралі,—з ним не рахуються. Але відносяться до нього і не гірше, ніж до інших: він так само, як і ті, визнається у теорії, на папері. А більшого і вимагати поки не можна.
Середньовіччя починає з того, на чому зупинився стародавній світ зі своїми зачатками статевої любові, — з перелюбства. Ми знаємо про лицарську любов, що створила пісні світанку. Від цієї любові, що прагне до руйнування шлюбу, до любові, що повинна стати його основою, лежить ще далекий шлях, що лицарство так і не пройшло до кінця. Навіть переходячи від легковажних романських народів до доброчесних германців, ми знаходимо в «Пісні про Нібелунгів», що Крімхільда, хоча вона потай закохана в Зіґфріда не менше, ніж він у неї, коли Гунтер повідомляє їй, що просватав її за якогось лицаря, і при цьому не називає його імені, відповідає просто: «Вам не потрібно мене просити; як Ви мені накажете, так я завжди і буду діяти; кого Ви, государю, дасте мені в чоловіки, з тим я охоче обручуся»179.
Їй навіть у голову не приходить, що тут узагалі може бути прийнята до уваги її любов. Гунтер сватається до Брунхільди, а Етцель—до Крімхільди, яких вони жодного разу не бачили; так само в «Гудруні»180 Зігебант ірландський сватається за норвезьку Уту, Хетель хегелинський — до Хільди ірландську, нарешті Зігфрід морландський, Хартмут орманський і Хервіг зеландський — до Гудрун; і тільки тут остання вільно вирішує на користь Хервіга. За загальним правилом, наречену для молодого князя підшукують його батьки, якщо вони ще живі; у протилежному випадку він це робить сам, радячись з великими васалами, думка яких у всіх випадках користується великою вагою. Так інакше і бути не могло. Для лицаря чи барона, як і для самого можновладного князя, одруження — політичний акт, випадок для збільшення своєї могутності за допомогою нових союзів; вирішальну роль повинні відігравати інтереси дому, але аж ніяк не особисті бажання. Як у таких умовах при укладенні шлюбу останнє слово могло належати любові?
Таким чином, у безлічі випадків укладання шлюбу до самого кінця середніх віків залишалося тим, чим воно було із самого початку, - справою, яка вирішувалася не самими вступаючими в шлюб. Спочатку люди з’являлися на світ уже такими, що знаходяться у шлюбі – у шлюбі з цілою групою осіб іншої статі. У пізніших формах групового шлюбу зберігалося, імовірно, таке ж становище, тільки при все більшому звуженні групи. При парному шлюбі, як правило, матері домовляються щодо шлюбів своїх дітей; і тут також вирішальну роль відіграють розуміння про нові родинні зв’язки, що повинні забезпечити молодій парі більш міцне положення в роді і племені. А коли з торжеством приватної власності над спільною і з появою зацікавленості в передачі майна в спадщину пануюче положення зайняли батьківське право і моногамія, тоді укладення шлюбу стало цілком залежати від міркувань економічного характеру. Форма шлюбу-купівлі зникає, але по суті масштаби здійснення такого шлюбу все зростають, так що не тільки на жінку, але і на чоловіка встановлюється ціна, причому не на їх особисті якості, а на їхнє майно. У практиці панівних класів із самого початку було нечуваною справою, щоб взаємна схильність сторін переважала над всіма іншими міркуваннями. Щось подібне зустрічалося хіба що тільки у світі романтики чи у пригноблених класів, які в рахунок не йшли.
Над жінкою та її правом тяжіла і релігія. Можна і не згадувати про те, що на думку багатьох батьків церкви‚ «жінка — судина диявола». Але церква офіційно визнає, а іноді і повторює це тим, хто бере шлюб: «дружина так підкориться чоловіку», «чоловік — глава дружини»; «під владою чоловіка будеш, і він буде панувати над тобою»181. Один із славнозвісних батьків церкви, блаженний Августин, писав якійсь Ериції, яка за відсутності чоловіка подарувала значну частину свого маєтку злидарюючим ченцям: «Ні твоїм платтям, ні твоїм золотом і сріблом, ні твоїми грошима чи нерухомістю ти не повинна розпоряджатися без дозволу чоловіка... Не може заміжня жінка сказати: «Я роблю, що хочу, з моїм майном», тому що вона сама не своя, а належить своєму главі, тобто своєму чоловікові»182.
Релігійні законники засвоїли ці погляди церкви і, не помічаючи всієї безглуздості свого твердження, зробили з заміжньої жінки несамостійну, дурну, недієздатну істоту, що не може розпоряджатися ні своїм майном, ні, тим більше, собою. Слабкість (дурість) жіночої статі тому, мов би, причина183.Один з цих законників, Сhаssaneus, дуже «дотепно» охарактеризував жінку: «Що може бути легше диму? — Полум’я. Що може бути легше полум’я? — Вітер. Що може бути легше вітру? — Жінка. Що може бути легше (легковажніше) жінки? — Ніщо»184. І на підставі таких міркувань відібрали права у жінок, але тільки у заміжніх. Дівиці і вдови — повноправні, а придбання чоловіка, одруження, мабуть, на думку релігійних суб’єктів, відбиває пам’ять, позбавляє розуму чи свідчить про божевілля. Так могли думати збочені релігійні анахорети, які, можливо, ставлячи заміжню жінку в принизливе становище, хотіли у такий спосіб відбити бажання виходити заміж185.
І вже давно, наприклад, Пої Кокіль запитував: «Якщо молода дівчина до свого заміжжя так само правоздатна, як чоловік, то від чого б заміжжю відбирати в неї цю правоздатність; хіба зв’язки, що з’єднують її з чоловіком, відбирають у неї розум, яким обдарувала її природа?»186.
Наполеон Бонапарт, який відіграв дуже значну роль при створенні французького цивільного кодексу, що поширив свою силу на пів-Європи, відрізнявся особливою цинічністю у відношенні до жінки. Він визнавав жінку «річчю, власністю чоловіка, призначеною на те, щоб приносити йому дітей». Він заявляв: «є одна річ — зовсім не французька — це, щоб жінка могла робити те, що їй завгодно». «Ми, — говорив він, — нічого не розуміємо в жінках, ми, народи Заходу: ми їх, на великий жаль, майже зрівняли з нами. Народи Сходу розумніше і вірніше вирішують справу: вони оголосили жінку справжньою власністю чоловіка. І, дійсно, природа зробила їх нашими рабинями. Жінки повинні тріпотіти. Жінка дана чоловіку для того, щоб робити дітей. Але для цієї мети однієї жінки чоловіку замало: вона не може бути його дружиною, коли вона годує, вона не може бути його дружиною, коли вона хвора, вона перестає бути його дружиною, коли вона вже не може народжувати йому дітей. Чоловік, якому природа в цьому відношенні не заважає ні віком, ні хворобою, повинен мати кілька дружин». Він же заявляв, нарешті: «Чоловік вправі сказати своїй дружині: «Мадам187‚ ви не вийдете на вулицю. Мадам, ви не підете в театр. Мадам, ви не побачитеся з такою-то особою. Одним словом, мадам, ви мені належите душою і тілом!».