Відомий (консервативний) історик французького права Глассон говорив: «Наш кодекс є закон буржуазного суспільства і сімейств, які володіють більш чи менш значним майном».
І от для збереження інституту шлюбу серед цієї порівняно невеликої купки йдуть на такі жертви. Але яка доля шлюбу й у цьому середовищі? Чи є він тут насправді — довічний любовний союз двох істот? Чи не є він тут прихованою, узаконеною проституцією, де багаті чоловіки купують красивих жінок, а багаті жінки — знатних чоловіків, не відмовляючи собі й у сторонніх повторюваних розвагах? Чи не правий той автор, який, порівнюючи сучасні шлюби з товариством на вірі, акціонерним товариством і кооперативом, визнає середню форму найбільш поширеною: у товаристві на вірі, якщо мало головного товариша, то інші його заміняють; в акціонерному товаристві чоловік зберігає права засновника і відоме число акцій для дружини, те ж і дружина стосовно чоловіка, фірма залишається, а у всьому іншому свобода обороту; у кооперативі — одна для всіх і усі для однієї. В одній французькій п'єсі якийсь сенатор бажає зробити «дамою» свою коханку-співачку і запитує її, чи знає вона, що таке дама?, — «О, так, звичайно, знаю: дама — це заміжня жінка, що має коханця»188.
Що шлюб заможних заснований не на любові, а на голій купівлі-продажу, можуть свідчити такі цікаві факти купівлі багатими єврейками титулованих чоловіків. Князь де-Лінь одружився на Ротшильд, князь де-Ваграм — на іншій Ротшильд, герцог де-Ріволі — на Фуртадо, князь Мюрат — на її дочці, князь де-Поліньяк — на Мірес, герцог де-Рішельє — на Гейне, герцог д’Ельшенжан — на іншій Гейне, герцог д’Етамп — на Рамінген, маркіз де-Плянсі — на Оппенгейм, маркіз де-Саліньяк-Фенелон — на Герц, герцог де-Фітц-Джемс — на Левенгейм, маркіз де-ля-Марлі — на Жакоб, князь де-ля-Рокка — на Ембденгейм, маркіз де-Брейтейль — на Фульд, граф де-ля-Пануз—на Гейлброн, маркіз де-Рошешуар— на Ерард, маркіз де-Тайї — на Каган, князь де-Люсенж-Фосіньї— на іншій Каган, маркіз де-Сен-Жан де-Лянтільяк—на Германн-Оппенгейм, граф де-Келян — на іншій Германн-Оппенгейм, герцог де-Кастрі — на Сіна, герцог де-ля-Рошфуко — на Румбольд, маркіз Віоле де-Перль — на Клейн, маркіз де-Груші — на Габер, маркіз де-Ноайль — на Лакман і т.ін.189.
Говорять про святість інституту шлюбу‚ в той час, як він перетворився на інститут подружнього онанізму, про що свідчить колосальний розвиток попереджувальних засобів, застосовуваних при подружньому співжитті. У Франції в 22,3% подружніх пар немає дітей зовсім, у 25,7% — тільки по одній дитині, у 21,9% — тільки по дві дитини, тобто 70% усіх шлюбів сприяють стаціонарному стану чи зменшенню населення. Це за статистикою 1911 р.190 А з тих пір становище ще більше погіршилося.
Говорять про святість інституту шлюбу, коли для безпеки статевого життя дружини удаються до операцій, що знепліднюють їх, завчасно зводять у могилу і дуже швидко позбавляють їх всякої жіночості. Ми маємо на увазі знепліднення (видалення яєчників), що дозволяє дружинам віддаватися «розвагам» без побоювання наслідків і прийняло за останній час такі загрозливі розміри. Сучасні жінки таких дурниць уже не роблять, (наука винайшла багато інших методів), але як бачимо починали з цього.
В американських штатах під впливом вульгарної теорії про те, що злочинність передається у спадок, удаються до примусової кастрації злочинців, щоб вони не могли плодити «злочинного» потомства. В одній Індіані (один зі штатів Північної Америки) було кастровано у такий спосіб більше 300 злочинців. Що ж сказати про святість такого інституту, який приводить до добровільного кастрування, знепліднення (оваріотомії) не сотні, а сотні тисяч і навіть мільйони жінок? Ще на початку XX століття Фонсегрів191 відзначив, що в одному Парижі знепліднило себе за 1896—1900 роки від 30.000 до 40.000 жінок і що у Франції нараховується півмільйона жінок, що знепліднили себе. І число їх нескінченно зросло за останні 20 років.
Говорять про святість подружнього союзу і для нього приносять у жертву мільйони життів. Але при цьому не хочуть бачити, що в одному Парижі є одних зареєстрованих повій 78 тисяч і більше 200 тисяч незареєстрованних (не рахуючи обслуговуючих бари, ресторани, будинки побачень). Забувають, що в одному Парижі лише закриті будинки розпусти пропускають щорічно мільйон відвідувачів. На думку доктора Комманжа, 60—75% усіх повій хворі сифілісом192.
І інститут шлюбу, святість якого продовжують відстоювати, у чималому ступені винен у тому, що ця величезна сифілітична армія несе загибель і розкладання (у буквальному значенні слова) мільйонам життів. До війни, за доктором Лепредом, у Франції щорічно від сифілісу вмирало 40 тисяч чоловік, у Німеччині — 60 тисяч, і Лепред вважає, що після війни сифіліс убиває не менше 150.000 чоловік в одній Франції. З 36 тисяч мертвонароджених (на 6—9-ому місяці вагітності) — така щорічна французька цифра складає 50%, чи 18 тисяч — жертви спадкоємного сифілісу193.
Під час заняття Риму французькими військами, що захопили папу, який втікав до Гаети, переодягнувшись слугою, генералу Ламорисьєру довелося звернутися до папи з наступним делікатним проханням194. Необхідно було відкрити для французьких солдатів кілька установ, «не схвалюваних мораллю, але терпимих законом». Але для цього потрібен був дозвіл папи. І от збентежений генерал відправився до папи і став плутано пояснювати йому, що французький солдат звик задовольняти відомі природні потреби і що в інтересах спокою самих римських дам добре було б дозволити те, чому не можна перешкодити, і заснувати ці куточки... ці куточки, де... Але папа його перервав: «Ах, генерал, ви бажаєте, щоб для ваших солдатів були улаштовані вертепи розпусти, вам потрібні публічні будинки (папа виразився грубіше: б.....і); це зайве: увесь Рим — один великий публічний будинок (б....к)»195.
Ми вже бачили, що фактично відбувалось з моногамією, з подружньою вірністю. Наведемо ще раз слова Фіно: «Моногамію проголосили вченням основним, першорядним і рятівним, що відповідає як людським, так і божеським законам. А на ділі вона — тільки виключення з полігамії торжествуючої, хоча і прикритої»196.
Однак, після Першої Світової війни лунає чимало вимог ввести, узаконити полігамію (багатоженство), щоправда, тільки для чоловіків. До війни число чоловіків і жінок було приблизно однаковим чи у всякому разі не дуже різко розходилося. А в 1920 р. з 475 мільйонів населення Європи було близько 250 мільйонів жінок. І в 1927 році в Європі на 18—20 мільйонів жінок більше, ніж чоловіків: у радянських республіках на 4 мільйони більше, у Франції — на 3 мільйони, у Німеччині — на 2 мільйони, в Англії — на 2 мільйони, в Італії — на мільйон, в Австрії — на півмільйона, у балканських країнах — на 10% більше; в одному Лісабоні на 200 тисяч більше жінок, ніж чоловіків. І навіть в Америці, де число жінок раніше було менше числа чолові-ків197‚ у Вашингтоні, наприклад, на 99.864 молодих незаміжніх жінок приходиться всього 70.316 неодружених чоловіків. У великих містах Європи положення ще більш загострюється в сторону, гіршу для жінок. Так, наприклад, за останнім переписом в IX окрузі Парижа чоловічого населення 47.418, а жіночого — 65.947, тобто на 40% більше198.
І ще більшою мірою ця нерівність збільшується в сторону жінок, якщо брати не загальне число чоловіків і жінок, а число тих, хто знаходиться у шлюбному віці. Французький сенатор Гюг-ле-Ру заявив: «За результатами останнього перепису ми нараховуємо у Франції по 4 наречених на кожного чоловіка у віці вступу до шлюбу на довоєнних умовах».
Ці мільйони жінок при збереженні строгої моногамії були б приречені на безшлюбність у дійсному значенні цього слова. Разюче падіння народжуваності в деяких країнах, особливо у Франції, змушує звернути увагу на цей гинучий даремно «національний капітал», і в цілому ряді країн говорили і навіть розробляли проекти, спрямовані на офіційне визнання багатоженства. Який успіх має ця думка, можна судити, наприклад, з того, що книга французького публіциста Жоржа Анкетіля («Законна коханка»), яка відстоює цю ідею, менш ніж за 2 роки витримала 451 видання.
Наводяться різні докази необхідності і можливості введення інституту полігамії (для чоловіків).
Лютер, який вважав, що шлюб «зовнішня справа, як всяка інша світська справа», дозволив ландграфу Пилипові Гессенському при живій дружині одружитися на іншій. Він заявляв, що «не можна принципово відкидати двоєженство, тому що воно не суперечить священному письму»; «у священному письмі сказано тільки, що єпископу не можна мати двох дружин, але щоб інший, не єпископ, також не міг мати більше однієї дружини, про це у священному письмі нічого не міститься»199. Проте він порадив ландграфу тримати в секреті цей дозвіл, щоб «грубі мужики» не захотіли йому наслідувати. Придворний проповідник Цельнер дозволив наприкінці XVIII століття королю пруському Фрідріху-Вільгельмові ІІ одружитися за наявності законної дружини на одній зі своїх коханок, графині Фосс200.