Під час французької революції 1848 р. у палату депутатів була подана петиція про введення полігамії у Франції, і в цій петиції вказувалося: «Навіщо нав’язувати чоловіку єдину жінку, коли він може щорічно робити декількох дітей».
Історичні (правда, поодинокі) приклади, коли після винищувальних воєн закони вводили полігамію. Після Пелопонеських воєн в Афінах офіційно була встановлена полігамія. Далі, хоча за кодексом законів імператора Карла V двоєженство каралось смертю, однак, сто років опісля воно було узаконене в Німеччині після 30-літньої війни, коли населення з 16 — 17 мільйонів зменшилося до 4 мільйонів. Тоді франкський з’їзд у Нюренберзі 4 лютого 1650 р. прийняв наступне рішення: «Оскільки потреби священної Римської імперії вимагають відновлення чоловічого населення, знищеного мечем, хворобами і голодом, то кожному чоловікові протягом найближчих 10 років дозволяється одружуватися з двома жінками. При цьому, однак, варто нагадати, що всякий поважний громадянин, якому дозволяється взяти двох дружин, зобов’язаний не тільки подбати про їхнє пристойне утримання, але і перешкодити виникненню між ними ворожих почуттів»201. Утримувати одну дружину і то обходиться дуже дорого. І сучасне законодавство, яке позбавляє необхідності утримувати позашлюбних дружин, набагато вигідніше для чоловіків-законодавців, які тому віддадуть перевагу фактичній бігамії — законній. Дотепний французький письменник Вотель говорить з цієї нагоди: «Щоб допомогти знайти вихід з цього становища, сміливі розуми пропонують узаконити полігамію. Але це дорого... Ці мільйони жінок — теж жертви війни, але ніяка репараційна комісія нічого не може для них зробити»202.
Однак, широке обговорення цього питання знаменне у тому відношенні, що воно знімає зі шлюбу покрив таємничості і розглядає його, як інститут, який зобов’язаний своїм виникненням і розвитком економічним відносинам, зі зміною яких він підлягає зміні і зі зникненням яких він також підлягає зникненню.
Напрямок, що вимагає полігамії для чоловіків, не позбавлений середньовічного і солдатського присмаку. Є інший напрямок, що визнає сучасний формальний шлюб аморальним і який вимагає вільного союзу для обох статей. Цей напрямок нараховує багатьох прихильників, серед яких є найвидатніші письменники усього світу. Проти інституту шлюбу висловлювалися не тільки великі соціалісти-утопісти. Проти нього висловилися і такі письменники, як Оноре де Бальзак, Жорж Санд, Віктор Гюго, Генрік Ібсен, Олександр Дюма, мадам де Сталь, Еллен Кей. Є спеціальні твори (наприклад, Шоги), присвячені темі про аморальність шлюбу. До числа прихильників вільних відносин варто віднести еволюціоністів — Спенсера, Летурно, Сержі, які пророкують, що розвиток любові зробить зайвим інститут шлюбу. З іншого боку до можливості знищення шлюбу підходить шведський юрист Вестермарк, який говорить: «Існування шлюбу не залежить від законів. Якщо шлюб не штучна вигадка, а інститут, заснований на глибоко закладених почуттях, подружніх і родинних, він збережеться, поки зберігаються останні. А якщо ці почуття коли-небудь, перестануть існувати, то ніякі закони не в силах будуть врятувати шлюб від знищення»203.
Шлюб, звичайно, не штучна вигадка, але інститут, пов’язаний з існуючими економічними відносинами, які породжують (чи інколи убивають) почуття, які вказуються Вестермарком. І тому можна, звичайно, очикувати знищення шлюбу в його теперішній формі, але тільки в зв’язку не з розвитком почуття любові, а зі зміною економічних відносин, що викликали і підтримують його204.
Шлюб у сучасному українському суспільстві під впливом погіршення економічних умов значною мірою перестав бути інститутом, призначенням якого є народження дітей, збільшення потомства. Він скоріше в цілому ряді випадків — інститут для більш зручного, менш небезпечного задоволення фізичних потреб, інститут подружнього ононізму, про що свідчить колосальний розвиток протизаплідних засобів. Для збереження такого шлюбу йти на жертви не варто. Він у всякому разі позбавлений того містичного, того піднесеного значення, що фарисейськи бажають йому додати прихильники старого, прихильники «права і порядку».
Складність сімейних відносин визначається кількістю розлучень. Правова проблема розлучень дуже складна, починаючи із стародавності і закінчуючи сучасністю. Так, наприклад, один із кращих знавців сімейного права, професор Вестермарк, уже порівняно давно писав: «Дуже поширена думка про те, що розлучення — ворог шлюбу, і що якщо зробити розлучення дуже легким, то він може зруйнувати інститут сім’ї. Я не можу поділити цієї точки зору. Я бачу в розлученні необхідні ліки від нещастя і засіб до збереження достоїнства шлюбу, які кладуть кінець союзам, що не заслуговують цього імені»205. Можна прочитати у французькому «соціалістичному» друкованому органі від 11 березня 1925 р.: «Прихильники нерозривності шлюбу праві, коли вони покладають відповідальність за цілий ряд розлучень на сам інститут розлучень. Можливість розлучення навіює спочатку цю думку, а потім бажання подружжю, яке, знаючи, що воно зв’язане на все життя, бодай-як пристосувалося б один до одного». (Зовсім перекручена логіка, що свідчить про реакційніший поворот). Право на розлучення, ще не запрошення розлучитися!
У цьому відношенні соціалісти засвоюють собі найдурніші погляди ре-акціонерів, які виступають проти інституту розлучення, і яких Бебель люто шмагав під час обговорення німецького укладення: «Що б ви сказали про лікаря, — говорив він тодішнім реакціонерам, — який хотів би вилікувати хворобу, не витягуючи з організму те, що цю хворобу спричиняє, а заганяючи його усередину організму всілякими штучними засобами, що мало б своїм наслідком лише те, що хвороботворний початок пізніше виступив би в іншому місці в іще більш небезпечній формі? Ви назвали б такого лікаря просто шарлатаном. І я заявляю: законодавці, які роблять щось подібне, також не можуть позбутися того, щоб їх не називали шарлатанами»206.
Цитований вище Спенс для ілюстрації того, як благотворно діє можливість розлуки і як, навпаки, примусова скутість породжує ворожнечу, наводить наступну розповідь: «Хто не чув патетичної розповіді Кілкенні про двох кішок? Ці тварини жили разом у мирі і гармонії домашнього щастя, і так одна до іншої прив’язалися, що кожна з них робилася нещасливою, коли її хоча б на коротку мить розлучали з подругою. І ось, щоб позбавити їх від можливого горя, якийсь «симпатичний» хлопчисько зв’язав їх хвостами і був страшено здивований, побачивши, що вони негайно ж після цього вступили в настільки жорстоку бійку між собою, що коли йому вдалося їх розняти, від них нічого, окрім хвостів, не залишилося»207.
Таким чином «якщо визнати той факт, що сім’я послідовно пройшла через чотири свої форми і знаходиться тепер у п’ятій, то виникає питання, чи може ця форма зберегтися на тривалий термін у майбутньому? Відповідь можлива тільки одна — вона повинна розвиватися у міру розвитку суспільства і змінюватися в міру зміни суспільства, так само як це було в минулому. Будучи продуктом певної суспільної системи, вона буде відображати стан її розвитку. Оскільки як моногамна сім’я за період з початку цивілізації удосконалювалася, і особливо помітно в сучасну епоху, то можна, щонайменше, припустити, що вона здатна до подальшого удосконалення, поки не буде досягнута рівність статей. Якщо ж моногамна сім’я у віддаленому майбутньому виявиться не здатною задовольняти потреби суспільства, то неможливо заздалегідь передбачити, який характер буде мати її спадкоємиця»208.
Розділ ІІІ. Еволюція способів укладення шлюбу
3.1 Способи укладення шлюбу в стародавньоєврейському праві
Роль договору як основи сімейно-правового положення заміжньої жінки, ми можемо простежити з особливою виразністю в стародавньоєврейському праві. Тут ми на кожному кроці зустрінемося з угодою між нареченим і батьком нареченої або навіть між нареченим і самою нареченою. Шляхом цієї угоди заміжня жінка дійсно зайняла, зрештою, краще становище в сім’ї чоловіка.
Зайво, звичайно, говорити, що первісне становище єврейської заміжньої жінки визначалося фактом придбання її, як речі. Жінка здобувалася чи силою209, зброєю210 або купівлею чи просто фактичним оволодінням211. Немає потреби більш докладно розглядати викладені вище способи укладання шлюбу. Однак, не можна не відзначити, що в Талмуді, у трактаті Кіддушин (освячення, заручення) ми знаходимо пряме підтвердження думки про придбання дружини у формі укладення шлюбу. «Жінка здобувається трьома способами, а вона здобуває сама себе двома (способами). Її здобувають за допомогою грошей, письмового акта і злягання... І вона здобуває сама себе за допомогою гета (розлучного листа) і внаслідок смерті чоловіка»212.
З цього тексту ясно, що заміжня жінка в стародавньоєврейському праві знаходилася або у владі батька або у владі чоловіка; при цьому, звільнення з під влади чоловіка (розлученням, смертю чоловіка) не приводило до відновлення влади батька. Дійсно, у Талмуді ми знаходимо вказівки не тільки на права батька і чоловіка, але також і на зіткнення і розмежування цих прав. Так, «Права батька на свою дочку: він розпоряджається освяченням її за допомогою грошей, документа чи співжиття; він має право на її знахідку і на здобутки рук її і на знищення обітниць; він одержує її гет, але не користається плодами (від її майна) за життя її»213. Цих прав на дочку батько позбавляється в момент передачі дочки її нареченому. Вищою мірою цікава постанова Талмуду про визначення моменту втрати батьківської влади. «Дочка увесь час у владі батька, доки не перейде у владу чоловіка шляхом ніссуїн (варіант: доки не увійде в хуппу). Якщо батько передав її посланцям чоловіка, вона — у владі чоловіка; якщо батько пішов разом з посланцями чоловіка, чи посланці батька пішли з посланцями чоловіка, вона — у владі батька; якщо посланці батька передали її посланцям чоловіка, вона — у владі чоловіка»214.