У європейських аріїв існування купівлі жінок для шлюбу стоїть поза всяким сумнівом. У слов’ян існування її доводиться, між іншим, наступними свідченнями. Наш літописець часто згадує про вено, під яким треба розуміти плату за наречену. Наприклад: «у цьому часі видав Ярослав сестру свою за Казимира, і дав Казимир як віно вісімсот людей...»394.Навпаки, спроба пояснити видачу вена не в розумінні покупки, а в розумінні подарунків395‚ цілком спростовується доказами Шпилевського396: він справедливо вказує, що зміст слова «вено» добре пояснюється похідним дієсловом «венити» (vеndere), що означає «продавати», «оцінювати». У цьому розумінні слово це вживається, за словами Шпилевського, у церковнослов’янській мові, наприклад у слов’янському перекладі Біблії397. Існування купівлі у слов’ян підтверджується, звісткою про застосування її у слов’ян балтійських. Так, Котляревський398 говорить про цих слов’ян, що «брак у них відбувався за допомогою купівлі-продажу: батько родини купував для себе і для сина наречену в її батьків; куплена дружина вважалася сімейною власністю чи майном і, по смерті чоловіка переходила до пасинка чи дівера, як всяка інша спадщина». Сюди ж слід віднести свідчення арабського письменника Казвини, що говорить про русів: «той, у кого народилося дві чи три дочки збагачується, тоді як той, що має двох, трьох синів робиться бідняком», а також свідчення Караджича про слов’ян сербських399. Нарешті, існування звичаю купівлі дружин у слов’ян підтверджується збереженими у нас навіть до сьогоднішнього дня весільними звичаями, між якими особливо видається той, що наводиться п. Терещенко400‚ звичай у м. Нерехті: купувати наречену за гроші. Тому то в шлюбних обрядах наречений постійно називається купцем, наречена — товаром, а передача її схожа з обрядом передачі проданої речі401.
Існування купівлі жінок у германців доводиться насамперед свідченням Тацита (Germania с. 18). Хоча Тацит і говорить не про плату, а тільки про подарунки‚ але тут подарунки ці прямо є винагородою (in haec munera uxor ассiрitur); та й усюди, де купівля-продаж трохи пом’якшується, місце плати за наречену займають подарунки. Потім звичай купівлі дружин доводиться свідченнями, зібраними у Шпилевського. За змістом цих слів, жінка є продава-ним об'єктом402. Нарешті, на існування купівлі жінок для шлюбу вказує більш пізня форма купівлі mundium над жінкою у її родичів. Шлюби з платою за mundium називалися: соnnubia vеnalia403. У праві скандинавському (Оragas) плата за дружину була необхідна для дійсності шлюбу404. Також і в праві лон-гобардському405.
Переходячи до народів класичної давнини, зупинимося спочатку на греках. Щодо існування купівлі жінок у Стародавній Греції часів Гомера ми маємо вказівки в Іліаді й Одіссеї. Наступні місця із Іліади: книга XI ст. 244; XXI 178, 190; XXII, 472, і із Одіссеї; VI, 159; VIII, 318; XI, 281; XV, 18, 367; XVI, 391 і XX, 343 — говорять про одержання подарунків за наречену і саме в розумінні винагороди за поступку її, тобто в розумінні купівлі-продажу, що збереглася однак вже в іншому вигляді. Наприклад, в Одіссеї говориться (XV 367. Переклад Жуковського): видали заміж у Самосі її, узявши більше подарунки.
В Одіссеї купівля могла бути замінена якими-небудь роботами чи послугами, подібно тому, як Іаков працював за своїх дружин у Лавава; Іліада представляє подібний приклад у вірші 366-му книги 13-ої: „він (Офріаней) у Пріама Кассандри) найчудовішої дочки старця, гордий просив без дарунків, але сам здійснити обіцяв він подвиг великий: із Трої вигнати міднолатних Даваїв.” Існування купівлі жінок у стародавній Греції визнається таким знавцем грецької історії і побуту, як К. F. Неrman406, що спирається у своїх висновках на наведені вище місця з Іліади й Одіссеї, а також на свідчення Арістотеля (Політика. II. 8). У російській літературі, навпаки, існує думка, протилежна зазначеній. Вона належить проф. Осипову. У згаданій раніше праці про шлюбне право древнього сходу (р. 199 слід.) проф. Осипов заперечує проти існування звичаю купівлі жінок у греків. «Учені, — говорить він, випускають з уваги, що Гомер говорить не про суму, що сплачується нареченим за наречену, а про подарунки, що робилися нареченим не тільки батькові нареченої, але і їй самій». Автор, однак, не бре до уваги, що подарунки ці суть саме остаток плати, що існувала, за дівчину‚ у цьому переконує нас необхідність їх при видачі нареченої407. Це не подарунки в сучасному розумінні‚ тобто дарче, безоплатне надання майна, а саме відплата за передачу нареченої. Такі подарунки суть необхідна приналежність шлюбу, як показує ряд місць з Одіссеї і Іліади. У тих випадках‚ де видача дівчини відбувається, очевидно, без подарунків (Иллиада IX, 47, 289; XIII 366), їх замінює яка-небудь інша винагорода: послуга, відшкодування шкоди чи образи. Нарешті, зв’язок приданого з платою за наречену є явище цілком природнє. Придане, як показано буде нижче, взяло свій початок саме при існуванні купівлі жінок і становить частину плати чи всю плату, яку одержував батько за наречену і надану їй заради полегшення її становища в домі чоловіка.
Існування купівлі жінок у Стародавньому Римі також не підлягає сумніву. Спогад про цей звичай зберігся у римлян протягом майже всієї наступної історії у формі шлюбу per соеmptionem обряд купівлі-продажу, що являє собою форму її, але вже без реального змісту. Деякі з дослідників стародавнього життя, спираючись на відсутність у римлян історичних свідчень про купівлю жінок для шлюбу, стверджують, що її ніколи і не було в Римі. У соеmptio, що є, на наш погляд, залишком раніше колишньої дійсної купівлі, вони бачать формальність, що не відповідала ніколи реальному змістові і‚ крім того‚ не належала до здійснення шлюбу, а запозичену з області майнових прав і штучно застосовану до шлюбу408. Проти думки цих авторів насамперед свідчить аналогія між римським життям, з одного боку, і грецьким і германським — з іншого. Греки і германці — суть народності одного (арійського) кореня з римлянами; і якщо купівля-продаж дружин у них існувала, що підтверджується ясно джерелами, то цілком природно припустити, що вона існувала й у римлян409.Припущення це підтверджується посиланням на існування в Римі права у батька продавати своїх дітей, що ясно видно зі свідчення Діонісія Галікарнаського (II. 27). Історичні часи не становляють, щоправда, прикладу дійсного продажу дітей‚ але це не може слугувати підставою відкидати існування цього продажу, принаймні, у часи доісторичні. Продаж дочки в заміжжя є одним із видів продажу дітей батьком‚ і тому визнання останнього є разом з тим визнанням і першого. Якщо ми залишимо осторонь ні на чому не засноване і суперечливе історичній паралелі припущення про запозичення соеmptio з угод майнових, то залишиться визнати його продовженням дійсної купівлі-продажу жінок, що практикувалася колись у Римі410. У житті народу, що практикує купівлю дружин, рано чи пізно настає момент, коли дійсна купівля починає вважатися незгодною з ідеєю шлюбного і сімейного союзу і тому поступово виходить із уживання, а іноді прямо забороняється законом. Переставши бути дійсною, купівля-продаж зазвичай зберігається зовнішньо у вигляді особливої форми здійснення шлюбу (напр. Аsurа — в Індії)411 або у вигляді весільного обряду, що не має юридичної чинності, але зберігається за звичкою і заради наочності при набутті чоловіком влади над дружиною412. Такий же оборот прийняла справа з купівлею дружин і в Римі: дійсна купівля виходить із уживання, але спогад про неї зберігається в одній з наступних форм здійснення шлюбу — соеmptio. Коли закінчилося це перетворення, сказати неможливо за відсутністю яких-небудь даних‚ але можна припустити, що воно вчинилося не в дуже ранній час, тому що про соеmptio вперше згадує Ціцерон413. Гай у § 113 першої книги своїх коментарів говорить про те, що маnсiраtio була раніше дійсною купівлею-продажем і одержала характер удаваної купівлі з того часу, коли вона перетворилася на загальну формулу; під яку можна було підвести угоди різноманітного змісту; подібно цьому і соеmptio, як вид маnсiраtio, мало своїм початком дійсну купівлю дружин, але потім зберегла тільки її формальні ознаки.
Проти тісного зв’язку соеmptio з купівлею існує цілий ряд заперечень, заснованих нібито на властивостях самого соеmptio. Зупинимося на одному з них, що відноситься до питання — кого треба вважати продавцем при соеmptio, якщо воно є купівля-продаж. Деякі вчені414 визнають у соеmptio взаємну купівлю-продаж між нареченим і нареченою. Якби це було вірно, то під соеmptio варто було б визнати юридичний акт, що не має нічого спільного з дійсною купівлею-продажем. Думки цих вчених спираються на прямі свідчення римських авторів пізнішого часу і проте вони не можуть бути прийнятні. Граматик415 ІV століття після Різдва Xристового, Servius у коментарях до творів Вергілія говорить, що дійсно, із сказаного Сервієм прямо виходить, що соеmptio є взаємна купівля між тими, хто вступає в шлюб, і, як така, повинна бути визнана штучно створеною формулою. Але не треба забувати, що соеmptio за часів названих авторів уже вийшла з уживання і вони судять про неї, як про факт минулого життя416. Далі, не треба забувати, що соеmptio вже в класичному віці римської юриспруденції становила лише формальний акт, колишній зміст якого‚ тобто дійсна купівля‚ вже забулася‚ а за таких умов і форма могла легко видозмінюватися, згідно зі смаками даного часу. Нарешті, звірення визначень Боеція і Сервія з місцями із Гаю, що говорить про соеmptionator’e при соеmptio, як про особу, що набирає влади417‚ прямо вказує, що в часи коментаторів історичний зміст коемпції був уже втрачений. Правда, Боецій теж говорить про виникнення manus із соеmptio (itague mulier viri conveniebat in manum); але як же це сполучити з взаємною покупкою? Маrguardt418 справедливо зазначив, що, приймаючи тлумачення Сервія і Боеція, довелося б визнати manus двостороннім419. Усе це приводить нас до висновку, що взаємної купівлі-продажу при сoemptio не було, а був звичайний продаж одній особі іншого. Покупцем є, звичайно, наречений (чи, можливо, його батько). Але хто ж є продавцем? Стверджують‚ що жінка сама себе продає, і в цьому вбачають обставину, що суперечить зв'язку сoemptio з дійсною купів-лею жінок для шлюбу. Твердження це спирається, очевидно, на вираження: сoemptionem facit cum viro (Див. Сicero, de оrаtоrе 1, 56, і Gajus 1, 162). Але якщо це і має яке-небудь значення, то тільки для жінок, непідлеглих уже батьківській владі, і тільки тоді, коли права довічного опікуна над жінкою прийшли в занепад чи знищилися зовсім; до тих же пір неможливо визнати підопічну і тим більше підвладну жінку, яка діяла самостійно і навіть само-особисто420. Відкидаючи у такий спосіб спроби розірвати зв'язок між соеmptio і купівлею-продажем, ми стверджуємо, що в основі соеmptio лежала купівля. За часів доісторичних і, імовірно, на початку історії римської, коли сімейна влада була сильна, а опіка була її наслідуванням, шлюб відбувався за допомогою купівлі нареченої у її домовладики чи у її родичів. Паралельне цьому явище становить німецьке життя, у якій історія застає не тільки сильну і всеосяжну батьківську владу з правом продажу дітей, але навіть владу опікуна продати опікувану в заміжжя. Соеmptio, щоправда, не є вже дійсна купівля-продаж, але вона зберігає всі зовнішні ознаки останньої. Купівля жінок для шлюбу була визнана розбіжною із сутністю шлюбного союзу і тому вийшла з уживання чи була заборонена‚ а соеmptio зберегла її форму і залишилася назавжди живим свідком минулого.