Здійснення цього розриву союзу шлюбного відбувалося і тепер за формою розірвання договору купівлі-продажу внаслідок виявлених недоліків речі. Зрозуміло, що чоловік, як господар купленої речі, міг відпустити свою дружину і тоді‚ коли вона була безпорочна‚ але він у цьому випадку не міг вимагати віддачі заплаченої за неї ціни‚ а безоплатне повернення такої дорогої речі, як дружина, на тій стадії розвитку також було непрактично, як і на стадії попередній. Таким чином, відторгнення дружини в цей час було тісно пов’язане з питанням про повернення плати за неї, називаної у деяких народностей «калимом.» Отже, ідея розлучення з’явилася спочатку не самостійно, а в залежності від обставин чисто матеріальних, економічних. У цьому підлеглому становищі питання про розлучення залишалося увесь час, поки шлюб відбувався за допомогою купівлі нареченої. Контрагенти цього договору за взаємною згодою визначали спочатку умови, за яких можна було повернути жінку і вимагати назад заплачене. Але згодом такі договірні причини, послідовно повторюючись, ставали звичними чи звичайними‚ і їх могли вже мати на увазі там, де про них не було навіть згадано. Таким шляхом створилися звичайні правила про підстави, за яких можливо було повертати дружину її батькам або про підстави розлучення в первісному розумінні слова. Прикладів такого розлучення із поверненням калиму багато. Це звичаї кавказьких горців. Так, за свідченням Н. Дубровіна618,розлучення в черкесів виконувалися відсиланням дружини до її родичів і вимогою калиму назад. Потім, проф. Ф. Леонтович619 говорить про той же народ, про представника цього народу‚ який‚ якщо вважав дружину злодійкою, відсилав її в дім її батька, зажадавши повернення даного калиму. Те ж саме пише проф. М. Ковалевський стосовно осетин620. Аналогію цьому складає звістка з грецького життя часів Гомера, коли чоловік міг зажадати назад заплачене за дружину, якщо вона виявилася винною в перелюбстві621. Так, Гефест (в Одіссеї VIII 317—320) говорить: «І доти триматимуть хитрі їх сіті‚ доки усіх її батько дарунків мені не поверне‚ тих‚ що за дівку оцю безсоромну йому надавав я»622. Подарунки тут являють залишок купівлі жінок для шлюбу.
З посиленням релігійного освячення шлюбу і, особливо, з появою чисто релігійної форми здійснення шлюбу (соnfarreatio, Brahma)623 купівля-продаж для шлюбу виходили із уживання. Ця обставина впливає на лад сімейних відносин. Дружина перестає бути річчю, що купується, і стає подругою чоловіка, яка поряд із ним бере участь у відправленні сімейного культу. При цьому виробляється остаточне поняття про шлюб як союз між чоловіком і дружиною. Усе це не могло не викликати до корінної зміни і в погляді на розлучення, вивівши його з області майнових розрахунків і зробивши відношенням чисто особистим і разом із тим поставивши його під контроль богів.
Підстави, які викликали і в які виправдовували розлучення, зі зміною погляду на нього також змінилися. Колись чоловік заявляв претензію до родичів дружини щодо яких-небудь фізичних недоліків, що перешкоджали користуватися нею‚ і вимагав повернення калиму. Інших претензій не могло і бути‚ тому що між чоловіком і дружиною не було ніякого іншого зв’язку, крім статевого співжиття. Підстави для таких претензій звичайно встановлювалися‚ як сказано було вище, у договорах про продаж жінки‚ але, звичайно, сторони могли допустити повернення дружини і калиму і за підстав непередбачених. Зі зміною погляду на шлюб і з появою між подружжям зв’язків релігійних і моральних ускладнюються вимоги, які висував чоловік до дружини, і внаслідок цього збільшується і кількість тих підстав, що можуть дати привід до розриву між подружжям. Вищезгадані фізичні недоліки дружини відіграють, звичайно‚ і тепер ту ж роль, що і колись‚ але до них приєднуються недоліки моральні, що перешкоджають спокійному плину сімейного життя і які викликають з боку чоловіка рішення позбутися від нестерпної співмешканки. Так, наприклад, індуське право допускає розлучення з дружиною через сварливість‚ те ж саме допускається в Китаї. Потім, приєднуються підстави розлучення, які полягають у релігійних поглядах і віруваннях, які змушують чоловіка відкинути від своєї сім’ї жінку‚ яка небажана його пенатам‚ або яка образила їх.
Релігійне освячення шлюбу, хоча і викликало іноді появу особливих приводів для розлучення, що полягали в релігійних поглядах і віруваннях, але по суті стало й обставиною, яка утруднила розірвання шлюбу. Дружину, введену в будинок з релігійними церемоніями, не так вже легко було вислати з дому. Боги, заступники шлюбу, були самі месниками за безпідставне розірвання того, що вони освятили. Особливо сильно позначився вплив релігійного освячення на шлюб з появою чисто релігійної форми його здійснення – соnfarreatio. В урочистих обрядах, чинених при цій формі шлюбу жрецями, дружина виступає перед богами, як істота‚ рівноправна з чоловіком, що входить з ним у повне спілкування не тільки в справах людських, але також і в служінні богам. Унаслідок цього, якщо взагалі боги дивилися неприхильно на безпідставне розлучення і таке розлучення визнавалося гріхом проти них, то при соnfarreatio він був гріхом сугубим. Ця оцінка розлучення при соnfarreatio робила його таким діянням, від якого усякий віруючий римлянин, а такими були тоді якщо не всі, то переважна більшість, усіма силами намагався утриматися і прибігав до нього тільки в крайності. Винна дружина могла бути, звичайно, і тут відкинута також, як і при інших формах шлюбу‚ але треба думати, що у виді особливого освячення цього шлюбу, розірвання його викликалося тільки найбільш тяжкими провинами дружини. З іншого боку, слід зауважити, що такі тяжкі провини жінки, як, наприклад, перелюбство, пияцтво, тягли за собою, звичайно, страту за вироком домашнього судилища624. Таким чином, можливість розлучення при шлюбі реr соnfarreationem зводилася до мінімуму.
Можна припускати, що стародавні римляни і,імовірно, всі арійські народності, що близько стояли до народу римського, почали у відношенні до розлучення не сваволею чи найповнішою свободою, а, навпаки, різкою регламентацією. Тому невірною уявляється нам думка, що розлучення у Римі було спочатку de jurе цілком вільне для чоловіка, але тільки не практикувалося тому, що цьому протистояли суворі нрави. За тих часів, часи панування звичаєвого права, не було і не могло бути протиріччя між правовим становищем і практичним життям. Ніякого дозвільного закону щодо свободи розлучення в Стардавньому Римі не було, і жоден з авторів, що писали про ті часи, не згадує про такий закон. Навпаки, всі автори свідчать нам про особливо сильний вплив суспільних нравів того часу, і саме цьому впливові треба приписати обмеження чоловіка стосовно відторгнення дружини. У зв’язку з цим, невірним слід визнати твердження, що у давнину у римлян правові положення про розлучення і практичне життя розходилися, що розлучення, вільне de jurе, de facto не практикувався чи, іншими словами, спільно існували повна свобода розлучення в силу закону і сувора обмеженість з боку тиранічних нравів. Так само невірною є протилежна думка, про те‚ що розлучення у Стародавньому Римі зовсім не допускалося і з’явилося через довгий час згодом.
На закінчення слід сказати, що шлюб може бути розглянутий із двох боків: як союз релігійно-моральний і як союз юридичний. Тому і двоякого роду норми визначають шлюбні відносини‚ з одного боку вони підлеглі закону релігійно-моральному, і з іншого — юридичному. Питання про розірвання шлюбу також повинне бути розглядуване з цих двох точок зору. З погляду моральної воно, зрозуміло, є небажане, суперечне ідеї шлюбу у тому визначенні, яке дав йому Модестин і яке було визнане гідним християнського світогляду і прийняте імператором Юстиніаном у Дигестах (23.2. 1) і в Інституціях (1.9. 1). Але закон юридичний переслідує нерідко завдання менш піднесені, ніж моральний, і під впливом потреб співжиття може встановити інші норми, ніж останній. Із цього погляду розлучення не може бути визнане суперечним згаданому поняттю про шлюб, як стверджують деякі дослідники, які не бачать можливості встановити зв’язок між визначенням Модестина і законом римським про свободу розлучення. Шлюб, як союз моральний, переважно відбувається завжди з наміром продовжувати його протягом усього життя, але наступні обставини можуть розірвати моральну єдність подружжя, і примусити їх за таких умов до продовження шлюбу в силу закону юридичного може бути визнано незгодним з цілями державної політики. Відношення між зазначеними законами не однакове в різних народів і в різні часи. Одні намагаються звести моральний закон про нерозривне єднання подружжя у закон юридичний і ототожнюють їх, забороняючи розірвання шлюбу‚ інші навпаки, надаючи шлюбним відносинам визначення закону морального, не зводять їх у необхідність і допускають вільне розлучення. Отже, питання про відношення цих законів є справа часу і місця, і встановити тут тверді і вічні правила ще не вдалося жодному законодавцю. Одне тільки можна сказати‚ спираючись на історичний досвід, що ототожнення цих законів, що спостерігалося зрідка в історії, існувало недовго і в кінці оголошувалося шкідливим для суспільних цілей. Законами юридичними не можна створити моральності, не можна навіть підтримати її на належному рівні‚ усе, що може зробити закон юридичний, це усунути крайні прояви аморальності. Примус, властивий цьому закону, скоріше порушить, ніж зміцнить сутність моральних положень.
Усі цивілізовані народи стародавнього світу розрізняли стосовно шлюбу ці два закони: моральний і юридичний. Про розрізнення їх у китайців, індусів, греків і особливо у євреїв можна знайти цікаві подробиці у творі проф. Осипова, «Брачное право древнего востока», (ст. 14, 52, 87, 116 і 117). У євреїв різниця між цими законами виражена була з особливою ясністю. З одного боку закон моральний, закладений самим Богом у серця людей, проголошує: «Покине тому чоловік свого батька та матір свою‚ та й пристане до жінки своєї‚ — і стануть вони одним тілом (Буття, II, 24), тому що немає вже двох‚ але одне тіло. Тож‚ що Бог спарував‚ — людина нехай не розлучує!» (Матв., 19, 5‚ 6); з іншого боку‚ Мойсей у написаному ним законі для народу єврейського дозволив давати дружині розлучний лист, якщо «вона не знайде ласки в очах його‚ бо знайшов у ній яку ганебну річ» (Повторення Закону‚ 24‚ 1)625. Це закон юридичний. Римляни також розрізняють і розділяють ці два закони. Правда, закон моральний у них не був сформульований, але він мав глибокий вплив на життя в першу половину республіканського періоду й у наступний час, час падіння, не стих остаточно.