По-друге, батьки церкви перших століть християнства теж висловлюються, правда більше побічно, ніж прямо, на користь існування інших приводів до розлучення, крім перелюбства. У цьому розумінні, хоча і з більшою обережністю і навіть з недомовками веде мову Ориген у своєму коментарі на 32 ст. гл. V Євангелія від Матвія.
«Спаситель говорить: «що кожен‚ хто пускає дружину свою‚ крім провини розпусти‚ той доводить її до перлюбу». Але можна запитати, чи забороняє він цим відпускати дружину, не викриту в перелюбстві, а винну, наприклад, у готуванні отрути чи умертвінні (під час відсутності чоловіка) їхньої спільної дитини, або в якому-небудь іншому вбивстві. А також якби виявилося, що дружина, яка хоч і не перелюбствує, розкрадає і розграблює майно чоловіка, то може хто-небудь запитати, чи має чоловік підстави відкинути таку дружину, у вигляді того, що Спаситель забороняє відпускати дружину, крім провини перелюбства, бо в обох випадках виявляється щось нерозумне; але чи дійсно нерозумне я не знаю, тому що терпіти такі провини, які можна визнати гіршими, ніж перелюбство і блудодіяння, покажеться нерозсудливим; але знову всякий погодиться, що поступати всупереч вченню Спасителя нечестиво. І от я міркую: чому Він не сказав: ніхто та не відпускає дружини своєї, крім провини за перелюбство, а говорить: «що кожен‚ хто пускає дружину свою‚ крім провини розпусти‚ той доводить її до перлюбу»; оскільки безсумнівно, що той, хто відпускає дружину, яка не зробила перелюбства, змушує її, наскільки це залежить від нього, зробити перелюбство, тому що «поки живе чоловік‚ вона буде вважатися перелюбницею‚ якщо стане дружиною іншому чоловікові» (Рим. VII, 3), а оскільки відпустивший її дає їй привід вступити в другий шлюб, то, звичайно, він змушує її зробити перелюбство‚ а чи можна виправдати відпускаючого дружину, викриту в приготуванні отрут чи здійснившу вбивство, ти можеш сам розсудити. Бо чоловік може змусити свою дружину впасти в гріх перелюбства і з інших причин, крім відкидання, як, наприклад, надаючи їй більше свободи, ніж слід, і дозволяючи їй водити дружбу з чоловіками, з якими їй захочеться, оскільки часто по простоті чоловіків дружини впадають у такі помилки; але чи припустимо для таких чоловіків у подібних випадках вибачення чи ні, — це ти, дослідивши гарненько сказане, усвідомиш собі. І утримуючись від дружини, чоловік часто змушує її перелюбствовати, не задовольняючи її пристрасті, навіть якби він робив це під виглядом великої святості і цнотливості. І, мабуть, той більше заслуговує осудження, котрий, наскільки це залежить від нього, змушує її перелюбствувати, не задовольняючи її пристрасті, ніж той, хто відпустить її, правда окрім перелюбства, але за приготування отрут чи за убивство, чи за яке-небудь із самих тяжких злодіянь»654. Чудово, що Ориген у вищевикладених судженнях і сумнівах своїх знаходиться під видимим впливом світського римського права.
Та ж думка про існування багатьох приводів до розлучення висловлюється побічно й Єпіфанієм, коли він, захищаючи другий шлюб, зауважує, що чоловік або дружина, шлюб яких унаслідок розпусти, перелюбства чи іншої якої або негожої причини, буде припинений розлученням, можуть без всякого осудження з боку церкви вступити в новий після смерті іншого чоловіка655.
Гідно уваги, що і найдавніша шлюборозлучна практика визнавала теж можливість розлучення і з інших причин, крім перелюбства, що видно зі свідчення св. Іустина про одну жінку, що послала rерudium чоловіку, який «проти закону природи і справедливості всіляко вишукував засоби до задоволення похоті». (Одна жінка мала в себе розпусного чоловіка і сама була колись розпусною. Коли ж вона пізнала вчення Христове, то і сама повернулася до доброго життя і намагалася переконати в цьому ж чоловіка свого, викладаючи йому вчення і вселяючи, що для тих, хто живуть не цнотливо і не згідно зі здоровим розумом, буде мучення у вічному вогні. Але чоловік продовжував ті ж розпусти і відлучив від себе дружину. І вона вважаючи нечестям далі розділяти ложе з таким чоловіком, що проти природи і справедливості всіляко знаходив засоби до задоволення похоті, захотіла розлучитися з ним‚ але, уваживши пораді своїх, які переконували її потерпіти ще, у надії, що чоловік коли-небудь переміниться, примусила себе залишитися. Коли ж чоловік її відправився в Олександрію і стало відомо, що він там вдався до справ ще гірших, тоді вона, щоб, залишаючись у шлюбі і розділяючи з ним стіл і ложе, не зробитися учасницею його непотребств і нечестя, дала йому так зване розлучення і віддалилася від нього)656.
По-третє, якби церква не знала і не визнавала інших приводів до розлучення, крім тих, що вказуються в Євангелії, тоді були б незрозумілі, як багаторазові звертання управителів окремих церков до митрополитів і соборів за вирішенням своїх сумнівів про припустимість чи неприпустимість розлучення у відомих випадках, так і швидке видання численних цивільних шлюборозлучних законів. Навряд чи мислимо було, щоб, за вказаної умови християнські государі зважувалися цими законами стати в повне протиріччя з церквою, яка, крім морального значення, мала і політичне. Навряд чи і церква залишилася б байдужою глядачкою цього попрання своїх правил, якби вона не почувала себе солідарною зі світським законодавством. Що така солідарність була, найкраще доводить прихильне відношення вищих церковних ієрархів до тих держав, які були реформаторами шлюбного права. Так ні східний патріарх, ні папа не заявили ніякого протесту проти виданої в 541 р. Юстиніаном знаменитої 117 Nov., що установила дев’ять приводів до розлучення. Навпаки, цей же Юстиніан на соборі був названий «благочестивим Государем». Так само ні папа, ні східні патріархи не висловлювали ніякого осудження імператорам Василю Македонянину, Леву Філософу і Костянтинові Порфірородному, який вніс ці приводи в Базіліку і Прохірон.
По-четверте, існування в східній церкві не одного, а багатьох приводів до розлучення підтверджується ще і відношенням до неї церкви західної. Шлюборозлучне право першої відвічно tасitе mоdo визнавалося останньою не супротивним всесвітньому вченню. Коли робилася спроба возз’єднання церков (напр., у 1439 р. у Флоренції), тоді західна церква, рахуючись із зазначеною особливістю церкви східної, намагалася згладити і в цьому відношенні розходження між церквами, але не наполягала на цьому, бачачи, що церква східна зжилася з цією особливістю. Навіть постанова Тридентського собору щодо розлучення (кан. 7-й, 24-го засід.) була редагована, як свідчить Паллавічіні, навмисне у такому вигляді, щоб воно не стосувалося прямо вчення східної церкви657.
Усе це доводить, що східна церква у питанні про розірвання шлюбу не зупинилася на букві євангельського вчення. Вона рушила далі цієї букви і поступово, у тісному союзі з державою виробила цілу систему шлюборозлучного права. Учені каноністи і церковна практика пішли дружно рука за руку зі світським законодавством. Де канон не договорював чи зовсім мовчав, там кликали на допомогу аналогію світського закону і права, і виробляли церковне правило чи руйнували окремий із практики випадок. Ось декілька подібних прикладів. Рішення Трулльського собору говорить: «жена, оставившая мужа, аще пойдетъ за иного есть прелюбодейца». Оскільки правило це залишає без визначення питання — чи підходить під нього прямо зловмисне залишення дружиною чоловіка, то Вальсамон у своєму коментарі доповнює його світським законодавством (117 Nov. c. 8 §§ 5 і 7) у тому розумінні, що й одна ніч, проведена дружиною проти волі чоловіка поза домом (навіть у своїх батьків)‚ є приводом до розлучення. Прилаштовуючись до тієї ж 117 Nov., архієпископ Дмитро Хоматейський вирішив представлений йому випадок про свавільне видалення дружини, як про законний привід до розлучення. Але ось приклад не тільки доповнення, але і запозичення зі світського законодавства. Так, коли патріарха Тимофія Олександрійського запитали, чи є сказ одного чоловіка приводом до розлучення для іншого, то він утруднився дати відповідь на це питання, тому що про нього не згадувало не тільки церковне, але і світське законодавство. Але коли потім наприкінці IX століття Лев Філософ, у 111 і 112 Nоv. Розв’язав це питання в позитивному розумінні, то сказ був визнаний достатнім приводом до розлучення і східною церквою.
Так, виступаючи в принципі за нерозривність шлюбу, східна церква виробила зазначеним способом повну систему шлюборозлучного права. Ця система, очевидно, що суперечить Євангелію, яка не знає розлучення, насправді була з ним у повній згоді, тому що Христос бажав тільки «подражания» Йому в можливості «вместимости» Його вчення, а не переміщення своїх моральних правил у світське законодавство будь-що-будь, хоча б і без надії на застосування їх.
З цього боку можна прямо стверджувати, що церква східна, створюючи позитивне законодавство, правильніше зрозуміла справжній зміст і значення євангельського вчення, ніж церква західна. Мало того, видиме відстоювання євангельського вчення guand memе привело західну церкву до необхідності створити штучні виходи зі свого ригоризму, допустивши замість розірвання не мало приводів знищення шлюбу чи визнання його недійсним.
Зупиняючись, на закінчення, на оцінці принципу римського права по відношенню до розлучення, ми повинні сказати, що визнаємо його цілком вірним і згодним з моральним характером подружніх відносин. Якщо Рим пережив період страшної і ганебної розпусти в сімейних відносинах і дійшов до падіння‚ то це сталося не тому, що закон юридично не забороняв розлучення, а тому, що моральні підвалини римського суспільства з падінням релігії і зі зміною умов життя у другій половині республіки похитнулися чи зовсім звалилися‚ замінити ж їх чи принаймні підкріпити римляни не зуміли чи не мали сил. Нова, християнська релігія вдихнула нові моральні сили, і ті ж люди, які гинули внаслідок хисткості їх моральних поглядів, переродилися і знайшли в собі досить сил для вироблення нових підвалин життя.