5.4 Розлучення по староруському праву
Першим і найголовнішим приводом до розлучення за кормчою, говорячи про кормчу тут і далі (ми розуміємо друковану кормчу) є перелюбство. Вивчення приводів до розлучення спрямоване насамперед‚ на ті з них, що містяться в цій кормчій. Потім уже ми простежимо й інші приводи до розлучення, про які згадують керманичі іншого прізвища та інші історичні пам’ятники. Таку перевагу друкованої кормчої іншим джерелам ми засновуємо на тому, що вона була до самого недавнього часу офіційним збірником законів, застосовувалася, як кодекс‚ і деякі постанови її увійшли в цивільні закони, а канонічна частина її складала право руської церкви.
Як і за каноном всієї східної церкви, визнається перелюбство як підстава для розлучення, зазначене ще в євангеліста Матвія‚ хоча саме поняття про перелюбство засвоєне було церквою в особливому, своєрідному і безсумнівно‚ незгодному з духом євангельського вчення, вигляді (Матв. V. 28). А саме: всупереч рівноправності чоловіка і дружини в шлюбі, і всупереч рівності їхніх обов’язків, церковна практика, слідом за світським римським законодавством, інакше визначала перелюбство чоловіка, інакше дружини: так‚ чоловік визнавався перелюбником лише тоді, коли мав плотський зв’язок з невільною від шлюбу жінкою, або ж тоді, коли він укладав шлюб бігамічний, тобто новий, при існуванні в повній юридичній чинності колишнього. Дружина ж здійснювала перелюбство, вступаючи в зв’язок із усяким стороннім чоловіком‚ байдуже — одруженим чи неодруженим658. «Цей пункт складає саму характеристичну рису стародавньоримського і візантійського шлюбного права. У тому й іншому, право на подружню вірність (Jus tori) засвоювалось одному тільки чоловіку. Звідси і порушення цього права — перелюбство визначалося, як плотський зв’язок заміжньої жінки зі стороннім чоловіком. Чоловік юридично не міг бути винний у перелюбстві перед своєю дружиною, а тільки перед третім, тобто перед іншим чоловіком, коли порушував приналежне цьому останньому Jus tori. Зв’язок одруженого чоловіка із незаміжньою жінкою був тільки моральною провиною (stuprum), що ставав карним злочином у такому лише випадку, якщо здійснювався з почесною особою жіночої статі або поєднувався з насильством»659.
Правда, що такий погляд на перелюбство розділялявся далеко не всіма батьками церкви. Навпаки, голоси багатьох з них (Івана Златоуста, Григорія Назіанзена, Августина й Амбросія Медіоланського) енергічно лунали на користь рівноправності чоловіка і дружини у цій справі, («Я не визнаю такого (тобто римського) закону‚ — говорить Григорій Назіанзен, — і не хвалю звичаю. Чоловіки були законодавцями, тому і закон суворий по відношенню до жінок»)660, але тим не менше переважаючим і пануючим став вищевикладений погляд: йому слідувала церковна практика в шлюборозлучних справах, його ж трималася і більшість каноністів, хоча і бачили в ньому скоріше поступку духу часу, аніж внутрішню потребу661. «Так прийнято за звичай» — говорить Св. Василь Великий і іншої підстави для своєї думки він не може і не намагається уявити662.
Те ж було прийнято за звичай «і нашою кормчою, як тому, що» у неї увійшли усі викладені і зазначені вище правила св. отців і соборів663, так і тому, що світське римське законодавство, що укладається в ній, підтверджує це ж розходження в становищі чоловіка і дружини щодо перелюбства. Так‚ у главі 44-й говориться: «чоловік має право відпустити дружину, якщо хто небудь буде звинувачувати її в перелюбстві і виявиться, що це правда»664. Те ж повторюється й у главі 49-й: «розлучається чоловік з дружиною своєю, якщо вона сотворить блуд»665. Але в тій же 49-й главі, щодо чоловіка, читаємо: „перелюбник же від своєї дружини не відлучається, а ще й окорінений є”666. Втім у постановах світських помічаються істотні протиріччя з цього питання. Так‚ у главі 48-й надається і дружині право на розлучення у випадку відкритого порушення чоловіком подружньої вірності (про що докладно нижче). Протиріччя це виникло з того, що кормча щодо розглянутого предмету, як і багатьох інших, укладає в собі законодавство різночасне і різнопочаткове. 44-а глава — це юстиніанівські закони, що пом'якшили стародавньоримську суворість і однобічність (у розумінні привілеїв для чоловіка) шлюборозлучного права, 49-а глава — Еклога (740 р.). законоположення якої становляють поворот до доюстиніанівського права; глава 48-а є Прохірон, перейнятий принципами гуманного юстиніанівського права.
Розходження в становищі чоловіка і дружини, винних у порушенні поружньої вірності, йде ще далі: чоловік не тільки має право, але навіть зобов’язаний розлучитися з такою дружиною667. Це примусове розлучення ймовірно минає з давнього погляду римлян на перелюбство, як на публічний злочин, переслідування і покарання якого підлягало веденню суспільної вла-ди668. Утім, це не є особливість тільки римського права. Обов’язкове розлучення для чоловіка внаслідок перелюбства дружини відоме також єврейському і грецькому праву669. Треба, однак, відмітити, що чисто церковні постанови, що укладаються в кормчу, не йдуть так далеко і наказують розлучення тільки для священнослужителя, дружина якого впала в гріх перелюбства, і то лише в тому випадку, якщо він захоче продовжувати своє служіння. («Аще жена мирянина некоего, прелюбодействовав, обличена, будет в том явно: то он не может прийти в служение церковное. Аще же по рукоположении мужа впадет в прелюбодейство, то он должен развестись с нею. Аще же сожительствует, не может касаться служения, ему врученного»)670. Ця постанова зберігала й у руській церковній практиці повну силу, як показує одне з питань Кі-ріка671 й одне з питань іншого невідомого запитувача672.
Перелюбство, що розуміється у викладеному розумінні, складає привід до розлучення за наявності наступних умов:
По-перше, повинен бути доведений певним способом, як безсумнівний, факт статевого зв’язку одного з подружжя з особою сторонньою. Доказ цього факту не може бути замінено ніякими іншими засобами доказів, як‚ наприклад‚ указівкою на підозріле поводження обвинувачуваного чоловіка з особою, підозрюваною у перелюбстві. Мало того, навіть замах на перелюбство визнавався недостатнім, щоб стати мотивом розлучення через перелюбство673.
По-друге, перелюбство повинно бути учинене свідомо, навмисно, з виявленням злої волі одного з подружжя перелюбника. Перелюбство, здійснене в стані несвідомому — все рівно: чи позбавлений був чоловік цієї свідомості внаслідок постійної причини — божевілля, чи випадкової — сп’яніння, чи внаслідок омани (приймаючи, наприклад, чуже лице уві сні за чоловіка), чи по насильству, як мимовільне, не було приводом до розлучення674.
По-третє, перелюбство повинно бути учинене в дійсному чи передбачуваному як такому, шлюбі. Питання про дійсність шлюбу вирішується судом, а до того часу і шлюб недійсний, що стосується сили своєї, розглядається як дійсний675.
Але і за зазначених умов, перелюбство перестає бути приводом до розлучення: 1) якщо позивач винен сам у перелюбстві, або ж не без вини в перелюбстві, здійсненому іншим з подружжя: дозволяв йому це, спонукував і т. п., 2) якщо позивач пробачив винній стороні її провину за допомогою категоричної про це чи заяви або ж безмовно — продовжуючи, не дивлячись на невірність, жити разом; 3) якщо скривджений з подружжя пропустив процесуальні терміни для відкриття справи676.
Усі ці умови вироблені світським римським законодавством, і з нього були запозичені і східною церквою. Хоча вони і не увійшли до кормчої, але навряд чи можна сумніватися, щоб вони не були відомі й у нас (принаймні у загальному вигляді), тому що вони належать до істотних вимог перелюбства, як приводу до розлучення. Причому, що стосується впливу перелюбства через насильство на розлучення, то про нього, як ми бачили, є вказівки, як у кормчій, так і в правилах Івана677.
Звертаючись спеціально до нашої вітчизни, ми вбачаємо, що перелюбство складало привід до розлучення не тільки з погляду реципійованого древньою Руссю церковно-візантійського права, але і з погляду тодішньої національної правосвідомості. Про це свідчать як вітчизняні пам'ятники, так і зведення, що повідомляються відомими іноземними мандрівниками по Росії678. Цим приводом, як повідомляє Петрей користувалися не тільки тоді, коли виявлено було дійсне порушення дружиною подружньої вірності, але і тоді, коли чоловік узагалі бажав розлучитися з нелюбимою ним дружиною. Такі розлучення влаштовувалися у такий спосіб: «чоловік підкуповує декількох шахраїв, що приходять до нього, видумують великий наклеп, говорять, що дружина його робила те-то й те-то. Чоловік відправляється з ними до ченців у монастир, просить, щоб вони послухали, що говорять шахраї про його дружину, що вона зробила і те, і інше, а тому він і бажає розлучитися з нею, і дає ченцям 20 чи 30 талерів.
Ченці негайно ж відправляються до жіночого монастиря і наказують черницям йти у той будинок, де живе ця дружина. Вони негайно її беруть, обстригають їй волосся, знімають з неї плаття, надягають на неї чернече (плаття) і якнайшвидше ведуть її, проти волі, у монастир, де і повинна вона залишатися черницею до самої смерті. А чоловік до закінчення шести тижнів не може одружитися знову, але потім йому дозволяється взяти іншу дружину»679.
Важливо відзначити, що в російській правосвідомості, принаймні на початку, виразно проглядає думка про неоднакове значення для розлучення перелюбство дружини і перелюбство чоловіка, погляд, як ми бачили, властивий і запозичений нами у візантійському законодавстві. Здається, що тільки перелюбство дружини завжди могло скласти привід до розлучення. Перелюбство ж чоловіка навряд чи завжди тягло за собою такі наслідки. Так‚ одна із статей Руської Правди (Карамз. 110), говорить про прижиття чоловіком незаконних дітей від рабині і факту цьому надає характер нормального. Так‚ Кірік запитував єп. Нифонта: хто краще чинить, ті, що утримують наложниць явно, чи таємно? (69) — очевидно сумніваючись у злочинності цього звичаю. Правда, мова тут йде не про законних дружин, а про наложниць. Далі, що в Статуті Ярослава, хоча і складеному під очевидним впливом грецького номоканона, але з руською переробкою, полягає та особливість порівняно з останнім, що в ньому‚ тобто статуті‚ мова йде про розлучення тільки чоловіка з дружиною, а не навпаки‚ причому щодо наслідків перелюбства сказано: «аже мужъ отъ жены блядеть, епископу въ вине а князь казнить»680 і тільки. У зв’язку з цією постановою не цікаві і наступні слова в питаннях Кіріка (Ільїно): «а сего прашахъ: аже моужи от женъ съгрешали, а оуже ся остали, что имъ опитемья? И повеле ми, — лето»681. Можливо, що стислість епітемії (блудникам належала набагато значніша епітемія), обумовлювалася не тільки тим, що злочин припинився, але також і тим, що злочин не здавався тяжким. Таким, здається, був і народний погляд. Так, коли Мстиславові (сину Володимира Мономаха) один раз доповіли, що дружина його поводиться непристойно з якимось Прохором Васильовичем, то князь, у відповідь на це, пригадав, що і за ним у молодості водилося не мало подібних гріхів («не скупо чужих женъ посещалъ, и она (княгиня) ведая то‚ ни мало не оскорблялась»)682 очевидно не вважаючи таке поводження князя великою провиною. До сказаного додамо, що в Герберштейна і Олеарія ми знаходимо свідчення, що руські вважали перелюбством тільки зв’язок з дружиною іншого, а не з вільною683. Взагалі в той час чоловіку не ставилася розпуста в такий злочин, як жінці684.