За народною правосвідомістю чоловіку надавалося право розпоряджатися свободою і цнотливістю дружини на свій розсуд. Ось факт, наведений у грамоті патріарха Філарета Сибірському і Тобольскому архієпископу Купрія-нові: багато служивих людей, яких воєводи і наказові люди посилають у Москву й інші міста у службових справах, закладають на терміни дружин своїх у грошах у своєї ж братії в служивих людей і у всяких людей, причому в заставу віддають самі ж чоловіки, і кредитори, до викупу дружин чоловіками, «блуд творят беззазорно», а якщо викуп не буд зроблений у термін, тоді дружини продаються іншим, котрі користаються заставою, як і перші кредитори. Словом‚ заставна угода проходить усі стадії.
Нарешті, останній привід з розглядуваної категорії — спільний для чоловіка і дружини наступний: якщо один з подружжя злоумислював чи ж зазіхнув на життя іншого або ж, знаючи про таке злоумислювання з боку інших, не повідомив про це іншому з подружжя, а чоловік ще, і не помстився за це згідно з законами718.
Визнання зазіхання на життя подружжя приводом до розлучення виправдовується наступним мотивом: при зазіханні на життя чоловіка з боку дружини чи навпаки, подружня вірність страждає більше, ніж при перелюбстві, тому що в останньому випадку розривається тільки зв’язок подружній, а в першому ще і загальнолюдський.
Не підлягає сумніву, що різниця релігій, що які сповідуються подружжям складала, за відомих умов, і в нас, як і в східній церкві, привід до розлучення. Підставою для цього служило, по-перше, вчення апостола Павла, що дозволяло одному з подружжя — християнину — розлучитися з іншим, що не змінив віри, якщо останній не бажав продовжувати з першим шлюбного союзу; по-друге, 72-е правило Трулльського собору, що повторює слова апостола719;
4) Державна зрада вважалася в східній церкві одним з найважливіших приводів до розлучення. У кормчій вона визначається наступним чином: „чоловік має право розлучитися з дружиною, якщо вона, знаючи про намір з боку кого-небудь проти держави, не сповістить про це чоловіку. Якщо ж чоловік, довідавшись про це від дружини, промовчить, то вона повинна донести про це царю, щоб, таким чином, позбавити чоловіка приводу до розлучення”. Дружина має право на розлучення з чоловіком: «якщо він злоумислює проти держави, чи знаючи про злоумислення інших, не донесе про це царю сам чи за посередництва іншої особи»720.
Чи складала державна зрада привід до розлучення і на Русі? Відповідь на це питання повинна бути негативною. За часів царських немилостей чоловік за звичай піддавався вигнанню разом з дружиною. Ще раніше, у 1129 р., Мстислав робить висланцями полоцьких князів із дружинами і дітьми721. Новгородське віче і князь на чолі його поширювали переслідування на дружин і дітей злочинців. Так‚ у 1215 р. князь Ярослав, створивши віче, велів схопити Якуна тисяцького з дружиною його722. У 1673 р. були заслані в Туринськ росіяни: колишній гетьман Демко Ігнатов з дружиною, ніжинський полковник Матюшка Гвинтівка з дружиною й інші викриті у зраді723. Але не тільки в державних злочинах, але й в інших, якщо вони тягли за собою покарання сполучене з вигнанням чи висланням, шлюб не розривався, а дружина слідувала за чоловіком-злочинцем. На це є декілька вказівок у Повному Зібранні Зако-нів724. Не треба думати, однак, що це «спільне вислання за злочини випливало з припущення солідарної злочинності чоловіка і дружини‚ нітрохи не бувало — особиста кримінальна відповідальність кожного чоловіка за злочин, ним учинений, була загальним правилом не тільки руського, але й інших слов’янських прав725. Це мимовільне поширення караності чоловіка на дружину корінилося єдино в бажанні зберегти шлюб нерозривним. Через цю причину велено було за боргові позови віддавати заживо голови «мужеского полу с женами, а женского — с мужьями»726.
Закон так твердо стояв на цьому правилі, що в тих випадках, коли дружина вчиняла злочин, за яке покладалося вислання, її не висилали заради того, щоб не розривати шлюбу, і з іншого боку, щоб не піддавати чоловіка покаранню, тобто висланню727. Таким чином‚ нашому праву зовсім був невідомий інститут німецький «позбавлення світу», у силу якого дружина злочинця оголошувалася вдовою728;
5) Нездатність до шлюбного співжиття. „Розривається щлюб з причини необхідної і розумної, — говорить Закон Градський, — коли хто небудь не в змозі буде мати фізичне спілкування зі своєю дружиною і виконувати те, що зобов’язані чоловіки виконувати за вказівкою самої природи, якщо після закінчення трьох років, із дня укладання шлюбу, чоловік не покажеться справжнім чоловіком, то дружина може або сама, або за участю батьків, розлучитися з ним, хоча б він того і не бажав729.
Безвісна відсутність одного з подружжя складає, відповідно до наших джерел, привід до розлучення для іншого. Є три роди джерел, які говорять про цей предмет і взаємно доповнюють один одного. По-перше, джерела суворо канонічного характеру‚ які дають з цього питання такі визначення: «дружина, чоловік якої відлучився і перебуває в безвісності, раніше посвідчення про смерть його, яка вступила в злягання з іншим, перелюбствує»730. «З залишеним на час своєю дружиною, що одружилася з незнання, потім, через повернення до нього першої дружини, відпущена блудодіяла через такий союз, утім по незнанню. Тому шлюб їй не забороняється не краще аще буде так»731. Те ж повторює і 93-е правило Трулльського собору, відповідно до якого безвісна відсутність чоловіка сама по собі не буде приводом до розлучен-ня732. Але для дружин солдатів, що знаходяться в безвісності, якщо вони, не дочекавшись повернення своїх чоловіків, вступають у нові шлюби‚ Василь Великий, (у 36 прав.), а за ним і Трулльський собор у вище зазначеному правилі, виявляють поблажливість. Поблажливість ця полягає в наступному: у дозволі другого шлюбу, не чекаючи смерті першого чоловіка і в скороченні терміну епітемії. Але вважаючи проте корінним правилом, що «не безвісна відсутність сама по собі, а лише ймовірне заключення про смерть чоловіка» дає дружині відсутнього солдата можливість вступити у новий шлюб, правила ці говорять, що як тільки факт ймовірний буде спростований фактом достовірним, тобто «якщо через деякий час повернеться воїн», то укладений його дружиною шлюб тим самими знищується. Причому, якщо цей воїн побажає взяти дружину свою, то вона повинна до нього повернутися, якщо ж ні, то і з новим чоловіком вона продовжувати шлюбне життя не може. Однаково не може, як відкинута чоловіком, будь-коли вступити в інший шлюб733.
Ці короткі постанови — чисто церковні, заповнюються зведеннями з другої частини кормчої, що вміщує в собі канонізоване світське право, а саме: правилами глави 44-ї («Нові заповіді Юстиніана»), у якій читаємо: «якщо воїн чи купець, чи проста людина, або інший хто-небудь, що служить при вій-ську734 перебуває у військовому стані, то, скільки б часу не пройшло з дня його відлучки, нехай дружина очікує його, якщо вона не одержувала від нього ні листів, ні звісток‚ якщо ж вона почує, що чоловік помер, те нехай спершу ніж удруге виходити заміж, довідається, сама чи через батьків своїх, чи за допомогою кого-небудь іншого достовірного, у хартулярія чи у трибуна, чи дійсно вмер чоловік її, і якщо вони (названі особи) перед Св. Євангелієм заприсягнуться в тім і запишуть в акті, який візьме дружина, то вона може вступати в шлюб, «не боячись лиха», але не раніше, як зачекавши рік. Якщо ж дружина кого-небудь з названих осіб, не виконавши цих постанов, вийде заміж, то і вона сама, і той, хто одружився на ній‚ підлягають покаранню як перелюбники. А ті, хто показував під клятвою про смерть її першого чоловіка і видали їй у тому посвідчення, якщо збрехали, відставляються від служби і зобов’язуються заплатити 10 фунтів золота тому, кого вони брехливо показали померлим. Він же має право взяти до себе дружину, якщо того побажає»735.
Цим двом, що взаємно доповнюють один одного джерелам суперечить, очевидно, третій — Закон Градський, в якому говориться: «якщо яка-небудь особа (з подружжя) буде знаходитися в безвісній відсутності, чи чоловік не прийде з війни, тоді треба п’ять роківочікувати чоловіку чи дружині і, якщо, після закінчення п’яти років, вийде звістка про смерть відсутнього з подружжя і навіть якщо і не вийде, можна одружитися і виходити заміж без лиха».
Але насправді отут протиріччя немає: у цій постанові вказується рішуче тільки термін очікування — 5 років, але зовсім не охороняється нерозривність нового шлюбу, укладеного по закінченні цього терміну: сила і такого шлюбу цілком залежала від факту смерті першого з подружжя: шлюб укладався за резолютивною умовою і доля його була пов’язана з настанням чи ненастанням цієї умови736.
Навряд чи можна сумніватися, що і в іншій Росії безвісна відсутність складала привід до розлучення. Такий висновок можна обґрунтувати: 1) на широкій, навіть легальній, свободі розлучень; 2) на практичній важливості цього приводу; 3) на можливості частих безвісних відлучень, при поганих засобах зв’язку, незадовільності і навіть відсутності поліцейського нагляду, і при частих набігах половців, татар та ін.; 4) на тому, що привід цей у пізніший час і найближчий до розглядуваного жив і легально, і реально. Особливо часті були випадки втечі дружин чи чоловіків, що супроводжувалися розірванням шлюбу і вступом у новий, серед осіб невільного класу. У соборних статтях 1667 р. травня 28, при перерахуванні патріарших справ говориться: „и о рабахъ, которые рабы или рабыни, бежавъ отъ господей своихъ, женяться, а рабыни за мужъ ходятъ, или живутъ въ бегахъ беззаконно”737;
6) Узяття в полон теж визнавалося в нас приводом до розлучення. Про це кормча свідчить двічі738. Щодо умов, за яких полон міг скласти привід до розлучення, то вони такі. Полон сам по собі не служив достатньою причиною для розірвання шлюбу: поки живий полонений чоловік, шлюб залишався у повній силі. Але, однак, якщо через п’ять років, з часу узяття в полон, не буде звістки про полоненого з подружжя, тоді «все одно — чи вийде звістка про смерть його, чи ні, дозволяється одружитися чоловіку і виходити заміж дружині». Утім, що дуже чудово, і невиконання зазначеної умови не виключає можливості розлучення. Таке розлучення залишається теж у силі і закон тільки загрожує винному осудженням і майновими карами: втратою для чоловіка передшлюбного дарунку, а для дружини — приданого739;