В індійців шлюб вважається чимось божественним і святим, не присвоюючи, однак, цю святість йому одному і не даючи йому особливого значення. Бо індійський дух, який знаходиться ще на стадії мріяння‚ звертає, за відсутністю всякого спокійного визначеного розуму, кінцеве в нескінченне і робить Індію країною дикої, безладної і вигадливої фантазії. «Святе і божественне всюдисуще не існує ніде і, навпаки, не існує нічого, що б не було божественним»792. Оскільки це божественне в Індії є множиною, то ця множина виявляється також у восьмивидовій формі укладення шлюбу, безглуздій, безпідставній й існуючій тільки завдяки безмежній грі індійського духу, що марить‚ ця форма заснована не на істотному розходженні понять, тому що розходження ці стосуються лише незначної різниці речовинних застосувань. Однакова випадковість і необґрунтованість проглядують також у визначеннях про ті обставини, коли шлюб недозволений з відомими жінками, як це особливо встановлює закон Ману, що доходить до дріб’язкової дбайливості793.
У законах Ману ми знаходимо ті ж самі основні положення про шлюб, як і в Китаї, положення, що майже завжди зустрічаються у всіх історичних народів Сходу: полігамічна і моногамічна форма шлюбу‚ сувора залежність дружини від чоловіка, положення‚ що тільки жінка порушує шлюб, прагнення до можливо більшого числа синів та істотні переваги первістка. В Індії, як у Китаї, діти всіх дружин вважаються повноправними і законними, тому що Схід, взагалі, не знає властивого Заходу своєрідного інституту незаконнонароджених, інституту, що звалює всі негоди на третього невинного (тобто незаконнонародженого). Але між тим, як у Китаї при байдужності державної єдності син може досягти вищих почесних посад тільки своїм знанням і своїми власними заслугами, в Індії син уже народженням своїм пов’язаний з кастовою відособленістю. Отже в Індії важелем усього політичного життя служить народження‚ тільки на ньому тримається розходження каст.
Але це не слід розуміти так‚ як розуміли його стародавні, особливо греки, саме, що шлюб дозволений тільки між особами однієї касти, а навпаки збереження чистоти каст засноване на тому, що до касти належать тільки діти, які народилися від матерів, що належать до однієї касти з батьком, а не від різних з ним каст. Таким чином незабаром повинні були виникнути змішані касти, відносини яких до інших регулює вже Ману (у всій Х главі), і які зі своїм постійним розмноженням збільшували ще більш рідкі розходження, що роздрібнили громадське життя в Індії, унеможливили загальне правління й таким чином сильно полегшили англійцям завоювання країни794. Але ці змішані шлюби, дозволені законами Ману, допускаються тільки між трьома вищими кастами «двічі народженими»795. Каста ж шудра повинна задовольнятися жінками своєї касти. Двояконародженому тоді тільки дозволено взяти собі дружину з найближчої нижчої касти, якщо він уже має одну дружину зі своєї касти‚ у протилежному ж випадку він разом із сімейством переходить у касту шудр (Ману, 111, 13; IX, 149).
Ця постанова Ману, у зв’язку з іншими указаними, не залишає ні найменшого сумніву, що в Індії полігамія законом була дозволена і що вона узвичаїлася. Та ж індійська історія учить нас, що їхні королі і сановники, як взагалі інші володарі Сходу, жили в гаремах і навіть у їхніх драматичних і епічних творах ми часто знаходили багато слідів цієї полігамії. Так, наприклад, у Рамаяні Душруеа має трьох дружин796, а Душманто в Сакунталі має гарем зі 100 дружин.
А тим часом у світі поезії й у дійсному житті Індії зустрічається так багато, що вказує на моногамію, що є схильність визнавати її якщо не загальним, то принаймні переважаючим тут звичаєм797. Уже сам Ману у своїх законах додає моногамічному шлюбу таких переваг, які безперечно роблять його єдино можливою формою шлюбу для благочестивих. «Тоді тільки людина досконала, коли вона складається з трьох осіб: із дружини, себе самого і сина,» проповідує Ману (глава IX, стор. 45) і для сімейного щастя він дає наступне повчання: «щастя буде вічним у тому сімействі, де чоловік задовольняється своєю дружиною і дружина – чоловіком» (глава II, 60). Між тим, як ці закони прямо показують перевагу моногамічної форми, інші наказують для сімейних відносин таке ж поводження, що може бути зрозуміле тільки при з’єднанні одного чоловіка й однієї дружини. Вони визнають необхідною умовою благоденства ввічливе поводження з дружиною, дбайливість про її щастя і веселість, доставляння прикрас з жемчугів на радість їй і таким чином засновують відносини, подібні до відносин Наля до своєї вірної Дамаянти і щирість подібна тій, з якою автор Мегадута оспівує свою дружину. З іншого боку, і від дружини потрібна також прихильність і самовідданість стосовно чоловіка‚ до цього ще приєднується становище залежності, яка в силу східного принципу, що тільки один може бути вільний, знаходиться у всіх державах Азії. Таким чином, в Індії, як і в Китаї, існує правило, що жінка ні за якої умови не може бути незалежна і що вона нічим не може вільно розпоряджатися. Вона повинна любити свого чоловіка навіть тоді, коли він анітрохи не задовольняє вимогам, які любляча дружина вправі пред’явити своєму чоловікові і повинна бачити в ньому предмет обожнювання, якщо тільки вона бажає мати царство небесне.
Але у відомих випадках закон надає їй право залишати чоловіка й обвінчатися з іншим — право, яке, зрозуміло, надається і чоловіку, що‚ у свою чергу, з небезпекою позбавитися свого майна, пов’язаний законними підставами розлучення, з яких найважливішим є бездітність чи народження одних тільки дочок. Оскільки і в Індії найбільшим блаженством для батька вважається багаточисленність синів, а відсутність їх — нещастям, то для подолання цього вдаються до усиновлення‚ оскільки саме нащадки повинні приносити на могилу жертви тіням предків, яким у протилежному випадку закритий вхід у сурги, тобто у вищий світ798.
Видалення дружини внаслідок бездітності пов’язане з відомою кількістю років. Негайно ж залишити свою дружину чоловік має право тільки у випадку нечемного її з ним поводження. Цей останній, так часто законом згадуваний дозвіл розлучення, внаслідок нечемних з боку дружини промов, своєю невизначеністю самим наочним чином доводить залежність і абсолютну підпорядкованість індійської жінки, що повинна поважати свого чоловіка, як вищу істоту. За його відсутності настає для неї смуток і невтішність, за його відсутності вона не може ні добре вдягатися, ні відвідувати дім чужого, ні стояти біля вікна, а з його смертю для неї починається життя постійних каять і самокатування, під час якого простий навіть помисел про іншого чоловіка суворо заборонений. Про спалювання дружин на могилах чоловіків між самими індійськими мудрецями панують різні погляди. Що цим вони роблять богоугодну справу, усі визнають‚ у цьому також виявляється напрямок індійського культу, який полягає в запереченні існування і взагалі в презирстві до життя‚ але обов’язок цей ніде не пропонується. Благочестиве, повне каяття життя вдови зовсім достатнє, щоб удостоїтися з’єднатися з померлим чоловіком, з яким вона в замогильному житті також тісно з’єднається, як це було за життя.
За таких умов шлюбу в Індії, тут, як у Китаї, утворилася така чистота і щирість, які можуть тільки мати місце при моногамічній формі шлюбу. Великі протиріччя, що існують між Сходом і Заходом, тут є вже істотно згладженими. Тільки в ісламізмі духу Сходу, зверненому головним чином на чуттєве і природне, призначено було проявитися з усієї силою й енергією, щоб установити протиріччя між Сходом і Заходом виразно і назавжди.
6.2 Особисте і майнове становище заміжньої жінки по стародавньоєврейському праву
Вивчення інституту кетуби добре з’ясовує той шлях, яким учинилося придбання заміжньою еврейкою майнової самостійності. Кетуба була первісною клітиною незалежності заміжньої жінки, права її самостійно володіти майном. З часом, з розвитком майнової правоздатності жінки в сім’ї її батька799, майнова самостійність заміжньої жінки значно збільшилася. Заміжня жінка приносила із собою в сім’ю чоловіка з сім’ї свого батька майно, яке варто назвати майном внесеним, або приданим. За Талмудом, це придане входить до розряду майна, яке входить і виходить разом з дружиною (тобто мелог)800. Придане давалося або батьком нареченої801 або навіть і нею самою802. Якщо в шлюбному запису нічого не було сказано про придане, то воно визначалося у розмірі 50 зузь803. Однак, батько міг виговорити, щоб наречений узяв наречену “голою”, тобто без приданого804. Дружина розпоряджається приданим‚ наприклад, вона могла його продати805. Однак право дружини на продаж свого приданого і, взагалі, всього іншого свого майна, крім кетуби, було можливим в тому лише випадку, коли право це вимовлене було у шлюбному записі, тобто, якщо чоловік відмовився від свого права користуватися цим майном806. Право чоловіка користуватися майном дружини було для чоловіка винагородою за утримання ним дружини807. Призначення приданого мало, своїм наслідком призначення ж з боку нареченого особливого майна дружині, понад кетубу. Це майно, яке можна назвати записаним, покладеним, давалося відповідно до величини приданого808. Чоловік забезпечував його дружині так само, як і кетубу, за себе і своїх спадкоємців усім своїм майном: сьогоднішнім і майбутнім809. Таким чином, інститути приданого (внесеного майна) і записаного майна сприяли подальшому розвитку майнової самостійності заміжньої жінки810.
Кінцевий підсумок цього розвитку майнової самостійності жінки ми можемо найкраще характеризувати наступними рядками Талмуду: «жінці дісталося майно [шляхом успадкування, дарування, знахідки чи винагороди] до ерусинь [до заручення]: школи Шаммая і Гіллеля згодні, що вона може продавати і дарувати, і угоди ці дійсні. Якщо ж майно дісталося їй після ерусинь [між зарученням і одруженням], то, згідно зі школою Шаммая, вона продавати може, а згідно зі школою Гіллеля, не може‚ але ті й інші згодні, що якщо вона продала і подарувала, то угоди дійсні [чоловік не може відібрати це майно від нових власників]. Р. Іуда сказав: перед раббан Гамаліїлом говорили : якщо чоловік одержує право на дружину, то як же він не дістане права на її майно? Він їм відповів: ми соромимося через нове (майно), а ви звалюєте на нас старе [нам соромно, що чоловік може повернути відчужене дружиною майно, яке придбане нею знову, тобто після ніссуінь, а ви хочете нав’язати нам те саме правило стосовно майна старинних, тобто придбаних нею після ерусинь]. Їй дісталося майно після ніссуінь: ті й інші згодні, що якщо вона продала чи подарувала, то чоловік вправі відняти з рук покупців. Майно дісталося їй до ніссуінь, і вона справила ніссуінь: раббан Гамаліїл говорить: якщо вона продала чи подарувала (після ніссуінь), то угода дійсна. Р. Ханіна, син Акавії, сказав: перед раббан Гамаліїлом говорили: якщо він одержав право на дружину, то як же він не дістав права над майном? Він їм відповів: через нове (майно) ми соромимося, а ви звалюєте на нас і старе»811 .