Тієї ж точки зору невизнання за роздільністю майна подружжя значення корінної, споконвічної системи руського права дотримуються й інші дослідники, Д. Мейер і І. Оршанський. Вони намагаються пояснити одне дуже оригінальне явище нашого діючого права, а саме, чому в нас, на противагу сучасному європейському праву, існує повно і послідовно проведена система роздільності. Нарешті, є і захисники спільності майна, як звичайного початку нашої давнини855.
Таким чином, у вітчизняній літературі з порушеного питання немає єдинї думки. Однак, більшість дослідників схильні, вочевидь, визнавати більш пізніше походження системи роздільності майна.
Співставляючи наші припущення з думками наведених вище дослідників, ми приходимо до наступних висновків:
1. Варто вважати більш правильною думку більшості дослідників у тій її частині, що в нас не було єдиної, споконвічної системи майнових відносин подружжя, яка проходила б червоною ниткою через усю руську історію до наших днів включно. Пояснюється це тим, що питання про майнові відносини подружжя пов’язане: 1) із захистом майнових інтересів колишньої, рідної сім’ї дружини; 2) з інтересами самої нової сім’ї, що виникала по укладенню шлюбу і 3) рішення цього питання в житті в ту чи іншу сторону перебувало під впливом волі особи і, зокрема, шлюбного договору.
2. Вірніше думати, що споконвічною системою була в нас система підпорядкування майна дружини владі чоловіка. Ця система перебуває в самому органічному зв’язку з придбанням чоловіком жінки і формою невільного шлюбу. Визначити час виникнення і час кінця панування у нас цієї системи, за браком позитивних даних, важко. Можливо, однак, що вона ще панувала у деяких племен у той період життя наших предків, коли в них застосовувалися способи укладання шлюбу в тому вигляді, як вони описані літописцем.
3. Другою системою, що існувала спочатку, імовірно, поряд з першою системою і яка отримала над цією останньою, з часом, перевагу, була роздільність майна. Причинами її виникнення були, з одного боку, зростання майнової правоздатності жінки, зокрема дочки, у рідній її сім’ї; з іншого боку, — бажання рідної сім’ї зберегти за собою майно, яке забирає жінка з цієї сім’ї в сім’ю чоловіка. Роздільність майна у своїй первісній основі знаходиться, таким чином, в органічному зв’язку з зростанням майнової правоздатності жінки і формою вільного шлюбу.
4. Інтереси нової, що утворилася шляхом шлюбу, сім’ї штовхали її, однак, у бік утворення нової (третьої) системи: спільності майна подружжя. Для вироблення і зміцнення в житті цієї системи було потрібно багато часу. Системи, пов’язані з існуванням у житті невільного шлюбу і вільного шлюбу, дуже прості. Вони не вимагають творчості‚ суворо кажучи, вони заперечують майнові відносини подружжя. Система спільності, навпаки, добре чи погано, але встановлює ці відносини між подружжям. Воля особи і, зокрема, договір у створенні цієї системи мають першорядне значення. Ця система перебуває в органічному зв’язку із зміцненням організації нової сім’ї і формою шлюбу в справжньому розумінні цього слова, як повного спілкування двох рівних істот. Історія руського права не могла не виробити цієї системи на зміну системи роздільності. Коли розпочалася ця робота — сказати важко. Можливо, уже в статуті Ярослава ми знаходим перші сліди системи спільності, але, у всякому випадку, в московський період проходило, очевидно, посилене вироблення цієї системи, яка закінчилася, як ми вже говорили вище, під впливом різних причин невдало.
Таким чином, розвиток майнових відносин подружжя в історії нашого права повинен бути охарактеризований, як складний процес, що вимагає самого уважного його вивчення. Тому про панування у нас у сфері майнових відносин якогось докорінного початку не доводиться говорити. Складність процесу і неможливість різко розмежувати його стадії змушують нас не погодитись з М. Владимирським-Будановим, який стверджує‚ що в московський період уже панувала система спільності майна. Тим більше, не можна погодитись з О. Пергаментом, який говорить‚ що принцип спільності майна панував у нас з стародавніших часів. Разом з тим ми не можемо цілком приєднатись і до думки В. Сергеєвича проте що для московського періоду є тільки «вказівка на існування деякого виду єднання майна, яке належить подружжю». Ні, в московський період система спільності знаходилась у повній силі свого творення, і, не заважай їй різні несприятливі обставини, ми, можливо, мали б тепер в наших законах постанови про шлюбний договір і повязану з ним систему спільності майна. Але думка В. Сергеєвича про те, що в московський період не було ніякої певної системи, в цілому, звичайно, правильна, як правильна в цілому і думка М. Владимирського-Буданова про три стадії в історії майнових відносин подружжя за руським правом.
5. Все вищевикладене служить разом з тим до уяснення майнового становища заміжньої жінки в її новій сім’ї. При невільному шлюбі вона не мала ніякої майнової правоздатності. При вільному шлюбі вона вже мала майнову правоздатність, але тільки в колишній своїй сім’ї. При шлюбі у власному розумінні цього заміжня жінка почала набувати майнову правоздатність і в межах нової своєї сім’ї, але з обмеженням своєї дієздатності на користь чоловіка, як глави сім’ї. Проте, із придбанням цього роду майнової правоздатності, заміжня жінка перестала бути в сім’ї чоловіка чужою‚ вона зробилася членом цієї сім’ї і хоча й неповноправним товаришем, але все ж таки товаришем чоловіка.
Переходячи до заключного огляду особистого становища руської заміжньої жінки у стародавнину, ми повинні насамперед відзначити основний факт впливу на це становище тієї чи іншої системи майнових відносин між по-дружжям856. Про це вище ми говорили не раз. Крім того, тут же слід відзначити, що особисті відносини подружжя багато в чому визначаються також ступенем культури суспільства незалежно уже від тієї чи іншої майнової системи. Нам залишається тут відзначити те явище, що й у сфері особистих відносин подружжя договір відіграє істотну роль. Сторонами у цьому договорі виступають також насамперед батьки заміжньої жінки. У пам’ятниках збереглося до нас декілька дуже цікавих у цьому відношенні даних.
Так, із твору Коллінса, «Нинішній стан Росії», гл. 2, може бути наведене дуже цікаве місце: «Руські поводяться з дружинами жорстоко і тримають їх у суворій покорі: але колись вони поводилися з ними ще лютіше, ніж тепер... Деякі чоловіки прив’язують дружин за волосся і січуть зовсім голих. Такі жорстокості, однак рідкі, і причинами бувають тільки невірність чи пияцтво. Тепер, як здається, чоловіки уже не так жорстоко поводяться з дружинами: принаймні батьки намагаються їх попередити і, видаючи дочок своїх заміж, укладають умову. Вони жадають від зятя, щоб він постачав дружину пристойними платтями, годував її гарною і здоровою їжою, не бив, поводився ласкаво, і пропонують багато інших умов, подібних трохи до тих правила, якіі приписують в Англії звичаю, що одержали силу закону. Коли договір порушений, вони звертаються з проханням до суду»857.
Це свідчення Коллінса досить характерне. Воно показує нам, що не тільки майнові відносини подружжя визначалися договором, як про те було сказано нами вище, але що саме й особисті відносини подружжя визначалися також за допомогою договору. При цьому захист особистості дружини виходить знов-таки з боку батьків і взагалі родичів нареченої. Коллінс зауважує, що ці договірні умови подібні до тих правил, що приписують в Англії звичаю. Наше руське право не дійшло того ступеня в розвитку договірного права, коли це останнє стає звичайним правом, звичаєм, що не потребує, тому, попередньої згоди. Ми вже говорили вище, що панування тепер у нас системи роздільності майна пояснюється тим, що шлюбний договір вийшов із вживання через різні несприятливі для його розвитку обставин. Те ж саме ми повинні повторити і тут у пояснення причин повної нерозробленості особистих відносин подружжя по нашому праву.
На додаток до сказаного нам необхідно пояснити, чому захист особистості дружини має місце у порівняно пізньому руському праві з боку батьків. Як свідчить Котошихін, за царювання Олексія Михайловича ще не було звичаю‚ коли наречена умовляється сама з нареченим. Тому‚ наречена ще не була дієздатною до укладання шлюбного договору, не вважалася ще стороною в ньому. Якою простотою і наївністю віє на нас, сучасних читачів, від наступних заключних рядків глави ХШ твору Котошихіна: «Благоразумный читатель не удивляйся сему: истинная тому есть правда, что во всем свете нигде такова на девки обманства нет, яко в Московском государстве; а такого у них обычая не повелось, как в иных государствах, смотрити и уговариватися времянем с невестою самому», тобто нареченому858.
Якщо ж наречена не була стороною в справі укладання шлюбного договору, а була, скоріше, річчю, об’єктом шлюбного договору, то зрозуміло, що й у сім’ї чоловіка вона не могла сама захищати свою особистість. Вона повинна була звернутися по захист до батька, як сторони в шлюбній угоді, скаржитися йому на неналежне виконання цієї угоди іншою стороною — її чоловіком. От що з цього приводу говорить Котошихін: «И будет которая жена бывает про-тивна, побой его и мучения не терпит, жалуетца сродичам своим, что он с нею живет не в совете и бьет и мучит, и те сродичи на того человека бьют челом патриарху, или болшим властем, и по тому челобитью власти велят сыскать дворовыми людьми и соседьми, по душам их: и будет тому есть правда, и того человека сотлют в смирение, в монастырь, на полгода или на год, а жена его останется в дому; и как урочные месяцы в монастыре отсидит, или до того времяни жена об нем учнет бить челом, чтоб был свобожен, и его свободят и велят ему с нею жить по закону; и будет и того не послушает, и их розведут, и животы их им розделят пополам, и до семи лет им одному женитися на иной, а другой на другого итти замуж не поволено»859.