Отже, існування закону про майнову роздільність не може бути виправдане ні суттю шлюбу, ні практичними розуміннями. Вона не може бути виведена і з історії як цільний інститут. Не можна вважати систему роздільності майна подружжя прищепленоїюнам усім ходом нашої історії (як ми бачили раніше). Деяка взаємодія подружнього майна завжди існувала, особливо ж із встановленням погляду на придане, як на майно, принесене для покриття витрат шлюбного життя. Відповідно до такої мети, майно це зберігаючи як власність дружини, знаходилося розпорядженні чоловіка. Цей погляд на придане зберігся і до кінця ХІХ ст. у юридичній свідомості нашого суспільства. Але законодавство, наслідок випадкового при кодификації закріплення деяких окремих фактів із судової практики, і придане підкорило долі іншого майна подружжя, тобто визнало його окремою і недоторканною власністю дружини, поставивши його в розряд іншого виділеного майна і називаючи його виділом з нагоди заміжжя (Зак. гр. ст. 1005).
Таким чином привід (видача заміж жінки), а не мета (полегшити витрати шлюбного життя) відрізняють придане за діючим законом від іншого її майна. Цим закон наш не тільки без усякої розумної причини виддалився від колишнього нашого законодавства про придане, але і став у протиріччя з дійсним життям‚ у якому, як сказано вище, зберігається колишній погляд на придане, як майно що дається (ad onera mаtrimonii).
Вище були наведені різні системи майнових відносин за найважливішими західноєвропейськими законодавствами, у тому числі за кодексом французьким, найбагатшим усілякими сполученнями цих систем. Але в жодному законодавстві ми не зустрічаємо чого-небудь подібного до нашого права, тобто щоб дружина, якими б великими її засоби не були, не зобов’язана була ні однією копійкою брати участь у витратах шлюбного і сімейного життя. Не знають подібного погляду на обов’язки заміжньої жінки й інші слов’янські народи. Ми бачили, що й у нас справа стояла колись інакше, і те, до чого ми прийшли напркінці ХІХ ст. не є щось споконвіку властиве нашій правосвідомості.
6.5 Особисте і майнове становище заміжньої жінки в період буржуазної революції у Франції
У цивільному праві з питань про особисті і майнові права заміжньої жінки, французьке законодавство повинно звернути до себе особливу увагу. По-перше, тільки в історії французького законодавства ми зустрічаємося з рішучою спробою перебудувати докорінно сучасне правове становище заміжньої жінки. По-друге, французьке законодавство дуже вплинуло на правове становище заміжньої жінки в інших державах. Оцінюючи історико-культурне значення французького цивільного кодексу, Сорель пише: «після епохи рецепції римського права це єдиний відомий нам приклад настільки значного поширення законів одного народу в інших. Ми маємо право відчувати у свідомості цього деяку гордість і побачити в цьому визнанні освячення того інтелектуального верховенства, яким користалася Франція в XVII і XVIII сто-літтях883. У цій оцінці можливо, і позначилося марнославство французького громадянина, але, однак, значення кодексу в цілому вірно помічено. Кодекс Наполеона, мовить правду, далеко розніс і надовго зміцнив своїм авторитетом принижене становище європейської жінки.
Цивільне законодавство епохи великої революції являє собою виняткове явище. Воно намагалося поставити жінку в зовсім рівне положення з чоловіком. Воно вважало, що природнє право не установило ніякого розходження в цивільних правах людини в залежності від його приналежності до чоловічої чи жіночої статі. Самий шлюб, як підстава правового становища заміжньої жінки, уявлявся для законодавців французької революції у вигляді договірного відношення, що не відрізняється істотно від звичайного договору. «Треба відновити індивідуума в його правах, звільнити його від деспотичної влади батька і короля. Варто побудувати нове законодавство на нових підставах. Ідея договору є наріжний камінь цього дому. Діячі революції зрівняли шлюб зі звичайними договорами. Право повинне сприяти шлюбним з’єднанням, як договорам. Звідси відсутність (у шлюбі) примусу і дуже широка воля»884. Залишаючись послідовним, революційне законодавство проголосило свободу розлучення. Розлучення стало можливим не тільки в силу законних до того приводів, але і за взаємною згодою подружжя, а також і з волі одного з подружжя внаслідок простої відмінності характерів885. Цікаво при цьому, що під час спорів, які мали місце в установчих зборах, деякі його члени були проти допущення розлучення з волі одного з подружжя через відмінність характерів. Седіл’є, заперечуючи Робену, вважав, що розлучення з волі чоловіка було б інститутом, що суперечить меті, яку мали на увазі укладачі проекту. А саме, меті покращання становища жінок, оскільки жінки, втративши в шлюбі велику частину своєї привабливості, важко знаходили б собі чоловіків886. Проте, заперечення це не мало успіху. Декретом 20 вересня 1792 р. було допущено розлучення також з волі одного з подружжя в силу простої відмінності характерів
Не можна не помітити, що законодавці 1792 р. засвоїли в сутності відправну точку зору древнього права на шлюб, як на договір. Але цю точку зору, на противагу стародавньому праву, наприклад, єгипетському і єврейському, вони не змогли витримати. Замість того, щоб надати самим сторонам визначати зміст шлюбу, як юридичного відношення, революційне законодавство надало сторонам лише встановлення і припинення шлюбу. Воно зовсім забуло, що воля договору складається не стільки в його встановленні і припиненні з волі обох сторін, а не однієї сторони, скільки у волі визначення його змісту. Начебто зовсім не розуміючи природи договору, революційне законодавство намагається самим точним і непорушним чином регулювати цей зміст і, зокрема, — особисте і майнове становище заміжньої жінки. Забувши про свободу угоди сторін і віруючи в непорушне природне право, революційне законодавство саме встановлює особисті і майнові відносини подружжя, а також взаємні відносини батьків і дітей.
Майнові відносини подружжя до революції визначалися різними системами, з яких дві системи були зовсім протилежні одна одній. На півдні Франції, у країні писаного права, де панували римські ідеї, дружина залишалася в майновому відношенні чужою для чоловіка. Беручи шлюб, вона нічого не здобувала, але нічого і не втрачала. Її майно, з якого утворювалося придане, не було відчужуване, і збереження її забезпечувалося іпотекою (дотальна система). На півночі Франції в країні звичаєвого права (за винятком Норман-дії), подружжя в майновому відношенні є товаришами. Якщо навіть вони і зберігають кожний за собою своє майно, то, у всякому разі, подношенню до майна, придбаного і збільшеного їх працею, їх ощадливістю, вони є товаришами (система спільності). Правда, в особистому відношенні як на півдні, так і особливо на півночі Франції, заміжня жінка знаходилася в нижчому становищі. Вона не могла, наприклад, на півночі Франції робити юридичних угод без згоди свого чоловіка.
Таким було, в загальних рисах, особисте і майнове становище заміжньої жінки до революції. Революція, в особі її філософськи налаштованих діячів, приносить із собою в сферу шлюбного і батьківського права заміжньої жінки початки однаковості і рівності. Вона відкидає свободу укладення шлюбних договорів з метою визначати так чи інакше майнові відносини подружжя. Відкидаючи дотальну систему887, вона визнає лише систему спільності, як єдину систему майна подружжя. При тому, цю систему вона реформує: чоловік не є більшеглавою і представником спільного майна подружжя, а обоє з подружжя управляють разом спільним майном. Установлюючи систему спільного управління спільним майном подружжя, революційне законодавство намагалося, таким чином, відкинути панування чоловіка, його верховенство в сім’ї. Така спроба перетворити особисте і майнове становище заміжньої жінки зустріла, однак, енергійну відсіч у середовищі законодавців революції з боку юристів. Вони доводили, що єдина система майна подружжя суперечить свободі договору, що ця система «сумісного управління спільним майном» не здійсненна; вона приведе тільки до розбратів, безпорядків, падіння морального авторитету чоловіка і недовірі іноземців до французів, що жінка нездатна взагалі до управління, а чоловік має над нею, до того ж, і природну перевагу. Три дні велися гарячі суперечки. Зрештою, думка юристів одержала верх над думкою філософів, які своїм проектом прагнули «відновити жінок у їхніх природніх правах». Реакція проти урівняння заміжньої жінки в правах з чоловіком на цьому не зупинилася. Через три роки (у 1796 р.) рівність чоловіка і дружини для укладачів третього проекту цивільного кодексу вже є утопією. Камбасерес зізнається, що система спільного управління подружжя спільним майном зустріла справедливу критику. Ця система веде до безпорядків і розбратів аж до розлучення через дрібниці888. Природний порядок — це панування чоловіка в господарських інтересах. Ще більш виразно, у дусі римського права, обґрунтовував нерівність чоловіка і дружини знаменитий Порталіс889. Організація чоловіка робить його незалежним. Жінка уражена деякою слабістю тілесною і духовною: вона потребує, тому, заступництва. Звідси виникає для неї необхідність коритися чоловікові, на якого покладено її захист. Чоловіче панування знаходить свою підставу не стільки в необхідності гарної організації господарства, скільки в слабості жіночої статі. Ідея Порталіса про нерівність статей є старою ідеєю римського права; проте, кодекс Наполеона, як ми побачимо нижче, дуже охоче засвоїв її і на довгий час забезпечив їй панування в сучасному цивільному праві.
Революційне законодавство Франції намагалося також перетворити правове становище заміжньої жінки, як матері і вдови-опікунки. До революції мати була принижена у своїх батьківських правах. Панування римських ідей у країні писаного права, ордонанси королів, які прагнули підсилити батьківську владу батька, як глави сім’ї, достатньою мірою пояснюють у достатній мірі це явище. За основною ідеєю законодавців революції, домашня тиранія повинна зникнути. Сімейна влада, створена в інтересах дітей, не повинна більше належати тільки батькові, як то мало місце у писаному праві, але, відповідно до природи і стародавніх традицій звичаєвого права, разом батькові і матері890. Відповідно до однакового батьківського права батька і матері, революційне законодавство поклало на обох батьків обов’язок виховання і утримання дітей, надавши в той же час право їх виправлення і покарання. Таким чином, революційне законодавство піднімало матір до правового положення батька. Сім’я ґрунтувалася на свободі, любові, а не на владі чоловіка і батька. Представники чи глави сім’ї, чоловік і дружина перевірялися у своїх діях зборами достатньої кількості родичів, які в якості сімейного судилища вирішували долю і звади всіх членів сім’ї. Згодом інститут сприяння і допомоги родичів у вирішенні сімейних справ чоловіка і дружини зазнав критики. Камбасерес намагався, наприклад, опорочити цей інститут на тій підставі, що «занадто часто ненависть і зацікавленість розділяли тих, кого з’єднувала кров». Тому він знаходив більш доцільним, у деяких визначених випадках, допускати втручання суду. Зрештою, і сама ідея рівності прав батьків не утрималася у французькому законодавстві». Ми побачимо нижче, що кодекс Наполеона відновив панування батька і знову звів матір до становища підлеглого члена сім’ї. Що стосується, нарешті, майнового й особистого становища вдови, то в цьому відношенні революційне законодавство, залишаючись вірним своєму погляду про рівність чоловіка і жінки, намагалося створити право подружжя успадковувати одне одного891, а рівно і право того з подружжя, хто пережив іншого, цілком самостійно опікувати своїх дітей892. Кодекс Наполеона також погіршив у деяких відношеннях і правове становище вдови.