З розвитком революції 1905 р. перед царським урядом постало питання про земельні реформи. Невирішеність цього питання призводила до того, що селяни в ході революції могли відібрати поміщицькі землі. На сторінках періодичної преси відбувалися дискусії про причини кризового стану та можливі шляхи його вирішення. Деякі з їх учасників вважали, що малоземелля не є перешкодою до вирішення аграрного питання. Так, газета “Киевлянин” у статті “Крестьянское полеводство” знайомить своїх читачів з цифровими даними, які характеризують стан селянського господарства в черноземній смузі взагалі і по окремих губерніях. Ці дані були взяті з книги П.Н.Соковніна “Культурный уровень крестьянского полеводства на надельной земле и его значение в аграрном вопросе” [1906. - 3 травня]. Автор цієї книги методом порівняння даних про збір зерна, валового доходу, цін на врожай та ін. в губерніях черноземної та нечерноземної смуг намагався довести, що пропозиція "демократизації" землеробства мала руйнівне значення.Висновку про те, що благоустрій селянського населення в Росії не знаходиться ні в якій залежності від їх земельного забезпечення, приходить і С.С. Бехтєєв, автор книги “Хозяйственные итоги истекшего сорокалетия”, уривки з якої наводила газета “Киевлянин” [1906. - 12, 13, 27 червня]. Він категорично не згодний з тим, що питання малоземелля - це хвороба селянства, і вважав за необхідне вирішити, наскільки це становище потребує яких-небудь екстраординарних заходів для змін його на краще. На захист великого та середнього землеволодіння в Російській імперії виступав франзуцький вчений Леруа-Больє. Він вважав, що нічим не можна замінити великого та середнього сільського власника, який би мав освіту, до деякого ступеню широку, і який би мав середній обіговий капітал та деякі запасні засоби. На його думку, цього було б достатньо для пожвавлення землеробства в цілому [ 1906. - 11 червня]. Цілком незгодний з додатковим наділенням землею селян невідомий автор ще однієї статті у газеті “Киевлянин”. На його думку, вся справа не в малоземеллі, а у неправильному користуванні землею. Категорично заперечуючи реформування у землеволодінні, він намагався довести, що все залежить від правильного використання землі [1906. - 6 липня]. Справою покращення сільськогосподарської техніки був стурбований невідомий автор статті у газеті “Южный край”. Він вважав, що покращення сільськогосподарської техніки - це основний козир аграрної програми та аграріїв, а також і промисловців. На його думку, сільськогосподарська машина допоможе селянину перейти до інтенсивного господарства і він перестане мріяти про “примусове відчуження” [1909. - 24 березня]. Погоджуючись з тим, що не останню роль у підвищенні сільськогосподарського виробництва відіграє застосування техніки, все ж нагадаємо, що застосування техніки, як показує досвід, рентабельне тільки на великих земельних ділянках. Якщо взяти до уваги, що у більшості губерній все ж таки переважало селянське малоземелля та безземелля, то використання техніки навряд чи якось підвищило б продуктивність праці. При скрутному грошовому становищі навіть більш заможні селяни не мали коштів для придбання сільськогосподарської техніки, яка коштувала досить дорого. Поміщики ж надавали перевагу використанню на своїх угіддях дешевої селянської праці, ніж придбанню техніки. Що ж до покращення рівня сільськогосподарської праці, то можна зазначити, що при малоземеллі, враховуючи щорічний приріст сільського населення, важко було б проводити які-небудь дослідження в галузі багатопілля. Отже, уряду і поміщикам конче потрібно було йти на поступки селянам у збільшенні їх надільною землею, бо цього вимагали як суб'єктивні, так і об'єктивні причини розвитку капіталістичних відносин у сільському господарстві. Були підірвані старі общинні порядки селянського землеволодіння, а нові відносини вели до розшарування селянства за становими ознаками. Община не могла запобігти неминучому розшаруванню селянства. Не дивлячись на загальні та часткові переділи, земля починає зосереджуватися у першу чергу в руках заможних селян. З розвитком капіталізму завмирає і практика переділів. Новий устрій не міг змиритися зі зрівняльністю сільського землекористування. Старі общинні порядки ввійшли у гостре протиріччя з новими господарськими умовами. Злам існуючих порядків ставав безумовною економічною необхідністю. Політика підтримки селянської общини з боку царизму та кріпосників-поміщиків була спробою затримати розвиток нових економічних відносин на селі. Поміщикам потрібен був "наймит з наділом" – напівжебрак, малоземельний селянин, змушений орендувати поміщицьку землю за відробітки, при яких вартість оренди набагато перевищувала б звичайну орендну вартість. Розвиток промисловості теж вимагав рішучих перетворень у сільському господарстві. Отже, кризове становище в сільському господарстві України, як і всієї Російської імперії на початку ХХ століття привернуло до себе увагу не тільки урядових кіл. Пошуками шляхів вирішення складної ситуації з землеволодінням займалися як спеціалісти-дослідники, так і громадські засоби інформації. Останні в своїх публікаціях не тільки висвітлювали важке становище селянства, але й друкували прогнози щодо майбутнього в аграрному секторі.
АГРАРНА РЕФОРМИА П.А.СТОЛИПІНА ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ЗАПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ
Руйнування общинного землеволодіння і перехід до хутірського та надільного земле господарювання. Під впливом нового суспільного устрою, на селі на початку ХХ століття відбувається новий процес – концентрація землі в руках заможного селянства, з одного боку, і з іншого – цілковите розорення бідноти (продаж, залишення або здача наділів в оренду). Надільне землеволодіння і община стали гальмом на шляху нових економічних процесів у господарстві, які вимагали організації землеробства на землі, котра була б вільною від усіляких середньовічних перегородок, які збереглися від часів кріпацтва (землі колишні власницькі, казенні, удільні, землі колоністів, козаків, чиншовиків тощо). Життя владно диктувало необхідність ліквідації колишнього землеволодіння, як поміщицького, так і надільного селянського. У своїй промові на засіданні другої Державної думи 6 травня 1907 року П.А.Столипін наводив наступні докази на захист нового аграрного законодавства: "Настоятельность принятия в этом направлении самых энергичных мер настолько очевидна, что не могла подвергаться сомнению, невозможность отсрочки в выполнении неоднократно выраженной воли Царя и настойчиво повторяемых просьб крестьян, изнемогающих от земельной неурядицы, ставили перед правительством обязательство не медлить с мерами, могущими предупредить совершенное расстройство самой многочисленной части населения России". Земельна громада – община була організацією селянства при натуральному господарстві в умавах екстенсивного, переважно трипільного господарства. Вона повинна була забезпечувати селянам розподілення надільної землі у відповідній кількості та відповідній якості на кожний двір. При кріпацтві земельні переділи через общину відігравали двояку роль. З одного боку, вони збільшували кількість робочої сили, а з іншого – зменшували наділ на кожну робочу одиницю. Це давало можливість поміщикам посилювати експлуатацію селян, і не тільки відносно, але й абсолютно, підвищуючи від експлуатації села прибутковий продукт. Уряд, підтримуючи великих землевласників в роки революції 1905 року, зовсім не мав наміру скасовувати велике поміщицьке землеволодіння. Однак, процес руйнації великих поміщицьких латифундій проходив незалежно від намірів уряду. Ще після реформи 1861 року в Україні спостерігався процес зменшення площі панського землеволодіння. Це свідчило про занепад поміщицького господарства, нездатність панів пристосуватися до нових економічних умов, незважаючи навіть на урядову підтримку. Столипінська реформа, наміром якої було впровадження міцного прошарку заможних селян, підсилювала позиції аграрного капіталізму пруського типу. В кінці ХІХ століття поміщики поступово втрачають свої землі. Не припинився цей процес і на початку ХХ століття. А за три роки столипінської реформи (з 1907 по 1909 роки) цей процес навіть посилився – з 1902 по 1907 роки він складав 6,5%, а за роки столипінської реформи – вже 8,2%.