У червні 1999 року на розгляд Верховної Ради було подано законопроект „Про банки і банківську діяльність”. Його прийняття вбачалося надзвичайно важливим для забезпечення якісного і всебічного законодавчого врегулювання проблем, що стояли перед банківською системою країни. В основу законопроекту було закладено систематизований підхід щодо регулювання створення, діяльності, реорганізації та ліквідації банків, організації банківської системи в цілому та взаємозв’язку її окремих елементів. Законопроект розроблявся з урахуванням положень Закону України “Про Національний банк України”, чинного законодавства України, а також міжнародних стандартів, методів та практики регулювання банківської справи.
Прийняття Верховною Радою України нової редакції Закону України “Про банки і банківську діяльність” 7 грудня 2000 р. стало довгоочікуваним актом як для банкірів, так і клієнтів кредитно-фінансових установ. Початкова редакція цього закону, яку було прийнято ще в 1991 р., закладала підвалини побудови банківської системи незалежної держави, однак вже давно не виконувала покладені завдання і не могла забезпечити належного рівня правового регулювання відносин, що складалися в сфері банківської діяльності, попри значну кількість змін, яких вона зазнала.
У новій редакції Закону “Про банки і банківську діяльність” було вирішено такі питання:
· запроваджено розширений системний підхід побудови банківської системи (якщо раніше банківська система складалася із центрального банку та комерційних банків, то тепер вона включає в себе також і державні та кооперативні банки);
· конкретизовано визначення понять банківської діяльності, банківських операцій та угод;
· визначено поняття універсальної та спеціалізованої банківських установ;
· встановлено загальні вимоги щодо створення та організаційного забезпечення діяльності кредитно-фінансових установ;
· врегульовано на рівні закону порядку державної реєстрації та ліцензування банків;
· визначення порядок формування власного, в тому числі статутного капіталу банківських установ;
· встановлено правовий режим основних банківських операцій;
· вдосконалено порядок банківського регулювання та банківського нагляду з боку центрального банку держави;
· визначено процедуру санації, реорганізації, банкрутства та ліквідації кредитно-фінансових установ.
Можна зазначити як позитивний чинник, що Закон України „Про банки і банківську діяльність” в редакції від 7 грудня 2000 р. вирішив цілу низку проблем щодо приведення банківського законодавства до європейських стандартів. Зокрема, вже на законодавчому рівні врегульовано основні засади у визначенні адекватності капіталу банку та його співвідношення з порядком формування статутного фонду. Розширено перелік осіб, які підпадають під нагляд центробанку. До суб’єктів банківського регулювання і нагляду поряд із банками і їх структурними підрозділами тепер відносять і афілійованих та споріднених осіб, а також власників істотної участі в статутному фонді банку. Фактично, введено консолідований підхід до контролю за діяльністю банків, відповідно до якого наглядові повноваження Національного банку України поширюються не лише на банки, а й на осіб, які мають безпосереднє відношення до діяльності банку як акціонери-власники істотної участі, споріднених осіб та осіб, в яких банк має участь, а також до керівників і службовців банку.
Слід зазначити, що такий підхід є типовим для західних банківських законодавств, однак досі не застосовувався в Україні. Хоча поняття спорідненої особи (під назвою – „пов’язана”) було введено в законодавство України з 1995 р., коли в чинність вступив Закон України „Про оподаткування прибутку підприємств”, в якому визначалося поняття таких осіб (п. 1.26 ст. 1) та особливості оподаткування операцій з пов’язаними особами.[142]
Закріплено високий рівень кваліфікаційних вимог до акціонерів і керівництва банків. Паралельно встановлюються жорсткі вимоги щодо підтримання банками та їх акціонерами нормативів відповідності капіталу банку. Застосування консолідованого підходу у визначенні кола осіб, на яких можуть бути спрямовані регулювання та нагляд центробанку, вже з позицій спеціального банківського законодавства спрямоване на запобігання всім чинникам негативного впливу на фінансові показники банків та створення додаткових гарантій захисту інтересів клієнтів банків. Зокрема, НБУ з 2002 р. почав вимагати від банків подання інформації про фінансовий стан засновників, що мають істотну участь, та перевіряти подані дані з інформацією, наданою податковою службою. З’ясувалося, що певні неузгодженості вже існують.
Запроваджено механізм ліцензування банків на підставі єдиної банківської ліцензії на основні види банківських операцій. Таким чином ліквідовано чинну раніше практику, коли кількість ліцензованих центробанком видів банківських операцій згідно з його нормативними актами майже вдвічі перевищувала перелік таких операцій, встановлений законом.
До позитивних рис Закону „Про банки і банківську діяльність” можна також віднести той факт, що на рівні саме законодавчого акту визначено загальні засади реорганізації банківських установ та створення банківських об’єднань, що є кроком уперед, оскільки раніше комерційні банки повинні були спиратися не на спеціальне банківське законодавство, а на загальні норми права, що врегульовували процес зміни організаційно-правових форм, зокрема, на Закон України „Про підприємства в Україні”. Це, зазвичай, створювало явні труднощі при проведенні процесу концентрації банківського капіталу та утворення потужних банківських установ або банківських об’єднань.
Було також ліквідовано прогалину, що існувала протягом 2000 р. щодо можливості проведення процедури банкрутства банківської установи, оскільки з 1 січня 2000 р., з моменту набрання чинності норм Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”[143], згідно з ч. 2 ст. 5 Закону особливості провадження у справах про банкрутство банків регулюються законом про банки і банківську діяльність. А до прийняття останнього в редакції від 7 грудня 2000 р. процедуру банкрутства в банківському законодавстві не було виписано взагалі. Однак прийняту до того моменту процедуру банкрутства банківських установ на загальних підставах через арбітражний суд, що застосовували до всіх суб’єктів господарської діяльності, не виправдовувала себе. Йдеться не лише про те, що при банкрутстві банків істотні втрати зазначають його клієнти, і це не кращою мірою впливає на рівень довіри клієнтури до банківської системи країни в цілому. До банків завжди існує підвищений публічний інтерес щодо їхньої платоспроможності, оскільки це структури, що оперують чужим капіталом. І вирішення проблем з неплатоспроможністю банків повинно здійснюватися під контролем компетентної наглядової інстанції, а в банківській системі такою компетентною інстанцією є саме центробанк.
Відтепер спеціальний банківський закон визначає порядок та організаційно-правові засади тимчасового управління банком, здійснення заходів з його фінансового оздоровлення, а також порядок та правові наслідки ліквідації банку. Процедуру банкрутства банку може ініціювати та здійснювати орган, що виконує функції банківського нагляду, і реалізувати через механізм тимчасового управління банком і можливої подальшої ліквідації банку.
На законодавчому рівні визначено систему нагляду за банківськими установами та порядок застосування заходів впливу до порушників. Нормативно закріплено підходи до формування пруденційних вимог до банків, нагляд за банками на консолідованій основі, зобов’язання банків щодо застосування до них заходів впливу тощо. Причому якщо базу проведення банківського нагляду було закладено у 1999 р. після прийняття закону про центробанк, то з моменту прийняття останньої редакції Закону „Про банки і банківську діяльність” вона дістала подальшого розвитку і розширення, оскільки було чітко виписано види відповідальності за порушення банківського законодавства та заходи відповідальності.
Ще одним чинником, який наближує Україну до європейських стандартів, стало прийняття 5 квітня 2001 р. Закону „Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”.[144] Ст. 67 Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС визначено, що включення України до загальноприйнятих систем взаємних розрахунків є одним із пріоритетів співробітництва між Україною і ЄС в фінансовій та банківській сферах. Якщо раніше нормативні акти НБУ, Державного казначейства України, якими регулювалися відносини в сфері безготівкових розрахунків, в тому числі міжбанківських та в сфері бюджету, не враховували новітніх банківських технологій, то нині є всі підстави вважати, що поставлені цілі досягнуто. В прийнятому Законі визначено статус документа в електронному вигляді та врегульовано порядок електронного документообігу, що супроводжує переказ грошових коштів. Визначено також порядок проведення розрахунків за допомогою платіжних карток і функціонування систем телекомунікаційного зв’язку.
Створено підстави для здійснення переказу грошових коштів, описані кожен з його етапів: процедура ініціювання переказу, проведення міжбанківського переказу, порядок його завершення. Закладені нормативні підстави для врегулювання питань, пов’язаних із захистом інформації та порядок надання інформаційних послуг. Визначено відповідальності кожного з суб’єктів, що приймають участь в проведенні переказу грошових коштів. Встановлено порядок здійснення контролю за переказом грошових коштів. Фактично, є реальні підстави стверджувати, що за своїми технічними можливостями та за рівнем законодавчого регулювання діяльність платіжних систем в Україні відповідає міжнародним стандартам.