Як зазначалося, формою нормативно-правових актів НБУ є постанови Правління НБУ, інструкції, положення, правила, які, відповідно, затверджуються Постановами Правління НБУ. При цьому зазначені акти не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам і не мають зворотної сили, крім випадків, якщо вони згідно з законом пом`якшують або скасовують відповідальність. Обов`язковою умовою для вступу в юридичну силу нормативно-правового акту НБУ є його державна реєстрація в Міністерстві юстиції України.
Відповідно до чинного законодавства нормативно-правові акти НБУ можуть бути оскаржені. Наприклад, згідно з ч. 3 ст. 16 Господарського процесуального кодексу справи в спорах, у яких відповідачем є Національний банк України, розглядає господарський суд міста Києва[159] (на відміну від попередньої редакції Арбітражного процесуального кодексу, у ст. 14 якого зазначалося, що справи, у яких однією із сторін є Національний банк України, є підсудними Вищому арбітражному суду). При цьому на зазначені спори не поширюються вимоги щодо доарбітражного (досудового) врегулювання господарських спорів (ч. 5 ст. 5 ГПК України). Для визнання таких спорів підвідомчими арбітражним судам слід додержуватися двох основних вимог: ці акти державних та інших органів, підприємств та організацій не відповідають законодавству; вони порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій (ст. 2 ГПК України).
Щодо інших державних органів, які могли б визнавати недійсними акти НБУ, то, аналізуючи норми Закону України “Про Конституційний Суд України” слід зробити висновок, що до юрисдикції Конституційного Суду не належать спори щодо оскарження незаконності нормативних актів Національного банку України (ст. 13 та 14 Закону).[160]
З іншого боку, в межах здійснення вищого нагляду за додержанням законів України прокурор має право винести протест на акт, що суперечить закону (відповідно до ст. 21 Закону України “Про прокуратуру”). Протест приноситься прокурором, його заступником до органу, який його видав, або до вищестоящого органу. У такому самому порядку приноситься протест на незаконні рішення чи дії посадової особи. Слід зазначати, що, виходячи з аналізу норм цього Закону, принесення протесту належить до повноважень саме прокурорів, а не прокурору АРК або Генерального прокурора України (статті 10, 11). Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов'язковому розгляду відповідним органом або посадовою особою у десятиденний строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей самий строк повідомляється прокурору. У разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду прокурор може звернутися з заявою до суду про визнання акта незаконним. Заяву до суду може бути подано протягом п'ятнадцяти днів з моменту одержання повідомлення про відхилення протесту або закінчення передбаченого законом строку для його розгляду. Подання такої заяви зупиняє дію правового акта.[161]
Якщо аналізувати сучасний стан банківського законодавства, можна зазначити, що в багатьох випадках воно має характер прямої дії. На відміну від інших сфер правового регулювання, банківське законодавство, в цілому, не можна обвинуватити в тому, що воно не забезпечує однозначного тлумачення норм, обмежується в багатьох випадках їх декларуванням, не дає чіткого механізму їх реалізації. При цьому, не дивлячись на поступовий процес прийняття законів у сфері банківської діяльності для банківської справи й досі присутня багаторівневість правового регулювання з превалюванням підзаконних нормативних актів. Таке явище має як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, відсутність громіздкої процедури узгодження актів через законодавчу діяльність парламенту дозволяє центральному банку динамічно реагувати на зміни, що відбуваються як в економіці країни, так і всередині самої банківської системи. З іншого боку, комерційні банки незастраховані від надлишкового адміністрування центробанку (на що вони скаржаться останні роки) та прийняття нормативних актів, що погіршуватимуть стан банківського сектору.
Негативним моментом є також відсутність офіційного опублікування багатьох нормативно-правових актів центробанку. Їх опублікування в журналі „Вісник Національного банку України” та в щомісячному статистичному бюлетені відбувається, зазвичай, із запізненням. Однак наявність спеціальних друкованих видань дозволяє центробанку реалізувати принцип гласності, передбачений положеннями ст. 68 Закону України „Про Національний банк України”. Відповідно з ч. 1 зазначеної статті центробанк з метою забезпечення гласності з питань банківської діяльності та статистики платіжного балансу публікує в друкованих органах Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України щорічний і квартальні баланси Національного банку, а також видає щомісячний статистичний бюлетень та журнал "Вісник Національного банку України". Останній почав виходити у 1995 року. З травня 1996 року видається додаток до Віснику, в якому публікуються законодавчі і нормативні акти з питань банківської діяльності. Видано збірники нормативних актів НБУ, починаючи із 1992 р. Крім спеціальних видань центробанку, його нормативно-правові акти досить часто публікуються в інших засобах масової інформації, які носять пропідприємницький характер, зокрема, „Галицькі контракти”, „Бізнес”, „Інвестиційна газета” тощо.
Слід також згадати, що на сьогоднішній день у країні є декілька електронних довідникових правових баз, послугами яких можуть скористатися без зайвих проблем будь-які клієнти. Довідкові правові системи дозволяють вирішити декілька важливих завдань: 1) отримання максимально вичерпної інформації з правової проблеми, яка цікавить; 2) підтримання актуальності інформаційного банку даних шляхом від слідкування змін в законодавстві; 3) отримання відповіді з проблемної ситуації; 4) встановлення та підтримка взаємозв’язку між документами в інформаційному банку; 5) гарантії від прийняття помилкового рішення з проблемного питання.[162]
Однак, знову ж таки, користувач відповідної довідкової системи стикається з можливими складнощами: по-перше, нормативно-правовий акт може бути включено до змісту системи із запізненням (хоч і не з таким, як у друкованому виданні); по-друге, немає гарантій, що всі нормативно-правові акти будуть включені до даної довідкової системи (оскільки обов’язковість такого включення не передбачено чинним законодавством України); і, по-третє, розміщення тексту відповідного акту НБУ в електронній базі не відповідає в повному обсязі терміну „оприлюднення”[163].
Іншою проблемою, яка стоїть перед банківським законодавством України, є невідповідність деяких документів, прийнятих центробанком, вимогам, які висуваються до нормативних актів (йдеться про листи та телеграми НБУ). За своєю правовою природою вони не підпадають під поняття нормативного акту. Відповідно, на них не можуть поширюватися вимоги, встановлені законодавством щодо державної реєстрації або можливості оскарження.[164] Фактично, листи і телеграми є формою доведення інформації до відома суб'єктів банківської системи. Можна тільки погодитися з думкою Г.А Тосуняна, який зазначає, що “видання телеграми, що містить правові норми, суперечить самому поняттю “нормативний акт”, якому притаманна не лише можливість видання лише спеціально уповноваженим органом, й існування як офіційного документа у визначеній законом формі”.[165]
Однак нормотворча діяльність НБУ має велике позитивне значення. Зокрема, з часу введення в дію Закону „Про банки і банківську діяльність” Національним банком було розроблено та затверджено близько 20 нормативно-правових актів та внесено зміни до 15 чинних з метою зростання надійності банків, їх конкурентоспроможності на міжнародному ринку. Прийняті акти НБУ містять такі основні напрями банківського регулювання, як підвищення вимог до мінімального розміру капіталу для державної реєстрації банку, отримання банківської ліцензії та дозволу НБУ на здійснення окремих операцій; обмеження рівня та концентрації ризиків, які притаманні банківській діяльності; запровадження контролю та оцінки адекватності існуючої в банку системи управління ризиками; нагляд за власниками істотної участі у капіталі банку та вжиття до них заходів впливу; встановлення стандартних вимог щодо проведення незалежним аудитором перевірки банку; підвищення ролі банків у боротьбі з відмиванням грошей, набутих злочинним шляхом; розширення сфери банківського нагляду та повноважень НБУ щодо здійснення наглядових функцій.
Окреме місце в системі джерел банківського права займають міжнародні правові акти й звичаї. Не останню роль у визначенні місця зазначених актів відіграє потреба стандартизації та уніфікації актів в сфері банківської діяльності. Особливе значення міжнародних актів серед правових джерел передбачено, в першу чергу, нормами Конституції України (ст. 9), відповідно до якої чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою Україною, є частиною національного законодавства України.
У сфері банківської діяльності визначають три групи міжнародних актів:
1) правила здійснення окремих видів банківських операцій (Уніфіковані правила по інкасо, Уніфіковані правила й звичаї для документарних акредитивів, про електронний перевід коштів). Їх дія поширюється на всіх учасників автоматично без спеціальних посилань. Якщо сторони не хочуть їх застосовувати, це повинно бути відповідно відображено в договорі;
2) дво- або багатосторонні конвенції, що діють на території країн, що їх підписали (Женевська конвенція про переказний і простий вексель, Конвенція про чеки);
3) міжнародні банківські стандарти, які розробляє Міжнародна організація по стандартизації (ISO), в яку на правах комітет – членів входять аналогічні національні організації. Стандарти являють собою сукупність технічних вимог щодо оформлення банківських документів, додержання яких має правове значення, оскільки вони використовуються в міжнародній банківській практиці (щодо підписів офіційних осіб, уповноважених підписувати банківські документи, переводу коштів за банківськими чеками).[166]