У грудні 1917 р. Київську контору Державного банку перетворено на Український Державний банк, а 6 січня 1918 р. були випущені в обіг Державні кредитові білети УНР на загальну суму 5,5 млн крб. 1 березня 1918 р. Центральною Радою був прийнятий закон про впровадження власної валюти – гривні. В травні цього ж року проведено ряд заходів по випуску вітчизняних платіжних засобів та підписанню угод з деякими країнами Європи про одержання позик на вигідних для України умовах. Введена в обіг національна валюта, не дивлячись на економічний спад та постійні військові дії, певний час залишалася достатньо міцною завдяки забезпеченню природними багатствами України, в першу чергу, цукром. Відповідно до положень Конституції Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) до компетенції Всенародних Зборів, що були верховним органом влади, було віднесено встановлення одиниці міри, ваги і монети УНР (ст. 49). Національний Союз повинен приймати щорічний бюджет і наділявся правами оподатковувати своїх членів на підставах, установлених для загальнодержавного оподаткування, та робити позики й приймати інші фінансові заходи для забезпечення діяльності Національного Союзу (ст. 74).[226]
Під керівництвом міністра фінансів А. Ржепецького був створений державний бюджет. На початок серпня 1918 р. Радою Міністрів було ухвалено статут Державного банку України, а 23 серпня засновано Державний Земельний банк, який підпорядковувався Міністерству фінансів і був заснований на базі трьох російських банків. Для вирішення земельного питання і зняття кризового стану у селян та землевласників в межах проведення земельної реформи всі великі земельні маєтки мали бути примусово викуплені державою з допомогою Державного Земельного банку і розподілені між селянами не більше як по 25 десятин в одни руки.[227]
Водночас Декретом РНК України від 14 лютого 1919 р. було встановлено, що акціонерні капітали бувших приватних банків переходять до Народного (Державного) банку на підставах повної конфіскації. Власники банківських акцій, що не представили їх до відділень НБ або не повідомили їх реєстрового списку в двотижневий термін з дня опублікування цього Декрету, караються конфіскацією всього майна.[228] У травні 1921 р. в обіг були випущені нові грошові знаки зразка 1921 р., за підробку яких винні каралися за законами військового часу.[229]
7 жовтня 1921 р. на підставі декрету ВЦВК був утворений Державний банк. У положенні про Державний банк вказувалося, що останній організовується “з метою сприяння кредитом та іншими банківськими операціями розвитку промисловості, сільського господарства і товарообігу, а також з метою концентрації грошових оборотів і проведення інших заходів, спрямованих на встановлення правильного грошового обігу”. Держбанку дозволялося відкривати кредити різним галузям господарства “при умові їх забезпеченості та економічній доцільності”. Держбанк був створений як госпрозрахункова організація. Кошти його складалися із основного і залучених капіталів. У перші місяці роботи 90 % його ресурсів складали кошти, передані Наркомфіном, і біля 10% – залучені кошти державних, кооперативних і приватних організацій.[230] Відразу після утворення Держбанку в Москві, Києві та інших великих містах почали створюватися його контори, а потім і відділення. Постановою РНК встановлювалося, що всі державні установи та підприємства повинні тримати свої поточні рахунки в установах Держбанку. Винні особи підлягали судовій відповідальності.[231] У Харкові були засновані Всеукраїнська контора Державного банку в жовтні 1921 р., Всеукраїнський кооперативний банк – в липні 1922 р., Всеукраїнська контора торгово-промислового банку – в січні 1923 р. У Києві були відкриті їхні філії.
А з 1922 р. Державний банк втілив в своїй діяльності такі функцій, притаманні центральному банку держави, як емісія й державне регулювання грошового обігу та кредиту. Крім того, відповідно до Декрету РНК від 18 листопада 1921 р. “Про операції з іноземною валютою і дорогоцінними металами” на Державний банк було покладено здійснення валютної монополії. Виняткове право Держбанку на здійснення операцій з валютою і валютними цінностями було закріплене декретом РНК від 4 квітня 1922 р. Хоча в той же час згідно Декрету РНК “Про обмін золота, срібла, платини, дорогоцінного каміння та іноземної валюти” від 25 квітня 1922 р. було скасовано обов’язкову здачу державі зазначених предметів, що маються у населення; допускалося вільне розпорядження виробами з дорогоцінного каміння та металів. За Держбанком залишалося монопольне право на придбання і продаж золотої, срібної і платинової монети та іноземної валюти. Хоча з початку 1923 р. було заборонено (за виключенням тих державних органів, яким це надано спеціальною постановою уряду) здійснювати покупку в будь-кого і продаж будь-кому іноземної валюти та благородних металів.[232]
Для розвитку безготівкових розрахунків між державними установами та підприємствами, що використовували бюджетні асигнування, при Правлінні Держбанку, а пізніше й при окремих його установах, були організовані відділи взаємних розрахунків, які внаслідок виконання своїх функцій ліквідувалися наприкінці 1925 р.
У квітні 1922 р. до Москви відкликали одного з найталановитіших господарських працівників України, наркома продовольства М.К. Владимирова. В.І. Ленін призначив його заступником наркома фінансів Г.Я. Сокольникова, разом з яким М.К. Владимиров очолив роботу щодо подолання дефіциту бюджету та здійснення грошової реформи. У жовтні 1922 р. були випущені забезпечені золотом банківські білети – червонці.[233] У лютому-березні 1924 р. грошова реформа завершилася блискучим успіхом. Г.І. Петровський із гордістю зазначав: “Наш червонець не лише всередині країни цілком сталий, а й одержує перемогу над англійською й американською валютою на міжнародному ринку, на ринках Чикаго, Нью-Йорка і Лондона”.[234]
В Україні за їх підробку винні притягувалися до відповідальності за ст. 85 Кримінального кодексу УРСР (“Підробка грошових знаків і державних цінних паперів, марок та інших знаків державної оплати”). Якщо така підробка здійснювалася за попередньою згодою декількох осіб і у вигляді промислу, вона каралася вищою мірою покарання з пониженням, при пом’якшуючих обставинах – позбавленням волі до трьох років з конфіскацією.[235] З 1927 р. із введенням в дію нового Кримінального кодексу УРСР за підробку або збут у вигляді промислу підробленої металевої монети, державних казначейських білетів, білетів Державного банку та державних цінних паперів; підробку або збут у вигляді промислу підробленої іноземної валюти встановлювалася вища міра соціального захисту – розстріл, з конфіскацією майна (ст. 5622).[236]
З початку розбудови радянської влади були започатковані і ощадні установи. Нормативного закріплення вони отримали у 1922 р., коли відповідно до Положення, затвердженого Постановою РНК РРФСР від 26.12.1922 р., були засновані державні ощадні каси.[237] З 1925 р. вони були реорганізовані в державні трудові ощадні каси, й проіснували під такою назвою до кінця 80-х років.[238] Метою їх заснування стало надання можливості населенню зберігати та накопичувати грошові заощадження та вільні кошти із нарощуванням відсотків. Уряд СРСР приймав на себе повну відповідальність за цілісність коштів, що ввіряються ощадкасам.
Враховуючи послаблення державної монополії в грошово-кредитній сфері в роки НЕПУ, почали створюватись й інші кредитні установи, які підпадали при цьому під нагляд Держбанку. В першу чергу це були кредитні кооперативи і позиково-ощадні товариства та кооперативні банки. Так, в Києві у 1923 р. засновано Київський сільгоспбанк, в а 1924 р. відкрита Київська філія Всеросійського комерційного банку зовнішньої торгівлі та Київський місцевий комунальний банк. До 1925 р. мережу низових кооперативів зміцнили повітові об’єднання, що завершилося створенням чотирьох фахових організацій – Центросоюзу, Маслосоюзу, Центробанку і “Народної торгівлі”.[239] В Україні кредитно-фінансовою установою, що мала найбільший грошовий обіг до 1929 р., був Український кооперативний банк (Укркоопбанк). На початок 30-х років в Україні працювало 450 кредитних товариств (позикові ощадкаси, земельні каси, ломбарди, приватні банківські контори). Були також створені галузеві акціонерні банки: Торговельно-промисловий банк (Промбанк, який займав друге місце після Держбанку за обсягом операцій), товариство “Електрокредит” (перетворене в 1924 р. в Електробанк), Російський комерційний банк – Роскобманк (декретом РНК СРСР від 16 грудня 1924 р. на його основі був створений Зовнішторгбанк).
6 липня 1923 р. Державний банк РРФСР був реорганізований у Державний банк СРСР (відповідно до постанови ІІ сесії ЦВК) і разом із Наркомфіном забезпечував здійснення єдиної грошово-кредитної політики на території держави. Для цього був додатково створений відповідно до декрету від 24 червня 1924 р. при Правлінні Держбанку СРСР Комітет у справах банків, що координував їх діяльність. Таким чином, Державний банк займався керівництвом кредитною системою та спостерігав за діяльністю інших кредитних установ відповідно до урядових директив, що приймалися в сфері грошово-кредитної політики. Однак загальне регулювання діяльності кредитної системи були залишено за Наркомфіном і здійснювалося через Комітет у справах банків.