Слід розуміти, що ринкове і державне валютне регулювання доповнюють одне одного: при цьому ринкове регулювання засноване на конкуренції й породжує стимули розвитку; відповідно валютне регулювання спрямоване на визначення негативних наслідків ринкового регулювання валютних відносин. Починаючи з кінця лютого 2003 р. НБУ поставив на меті лібералізацію валютного ринку країни. З початку року НБУ вже ухвалив пакет рішень з лібералізації валютного ринку й протягом січня – лютого займався узгодженням їх з іншими відомствами.
У грошово-кредитній політиці використовуються, окрім зазначених інструментів монетарної політики, також і селективні інструменти.[497] Хоча слід зазначити, що селективні інструменти є характерними для банківських систем на перехідному етапі і з часом центральний банк відмовляється від їх використання, як це, зокрема, сталося і в Україні.
Із грошово-кредитною політикою тісно пов’язане виконання і інших основних функцій центрального банку, зокрема функція „банку банків”. Функція головного банку включає в себе три напрямки, достатньо пов’язані між собою. По-перше, кожний банк, незалежно від організаційно-правової форми або форми власності, має кореспондентський рахунок в НБУ. За своєю юридичною природою цей рахунок не може бути дебетовим, з якого він знімає (або який він кредитує) компенсації по міжбанківських розрахунках. По-друге, при таких взаєморозрахунках деякі банки відчувають потребу в рефінансуванні, і центральний банк може, при певних умовах, надати їм ресурси, яких не вистачає, тобто поповнити грошовий ринок при такій потребі. І навпаки, центральний банк може “скачати” ліквідність цього ринку, якщо коштів на ньому забагато. По-третє, центральний банк повинний користуватися такою інтервенцією на ринок для контролю над грошовою масою або процентними ставками – в залежності від країни та ситуації тому чи іншому аспекту приділяється більша увага в межах, що встановлюються фінансовою владою.[498] На початку 2003 р. Національним банком внесені зміни до порядку рефінансування комерційних банків.[499]
Центральний банк веде рахунки органів державної влади, сальдо яких фігурує в його пасиві, і держава та державна влада в принципі не можуть бути дебіторами. Найбільш істотним є, відповідно, рахунок держави, на якому ведеться рух надходжень та виплат. У деяких країнах – Франції, Німеччині, Іспанії, Італії – надходження та видатки забезпечуються Казначейством, і центральний банк лише реєструє їх. Казначейство Великобританії також має відкритий рахунок по всій території країни, однак надходження та видатки гарантуються Центральним банком. У США, навпаки, приватні банки здійснюють інтервенцію в систему державних рахунків.
В Україні згідно зі ст. 31 Закону „Про Національний банк України” Кабінет Міністрів України зобов'язаний зберігати кошти Державного бюджету України та позабюджетних фондів у Національному банку на рахунках Державного казначейства України. Умови та порядок обслуговування бюджетних коштів визначаються договором між НБУ та ДКУ.
Центральний банк бере участь також в управлінні депозитами та державними платежами, у фінансуванні держави або органів управління державою (прямо чи опосередковано). В його активі фігурують зобов’язання Міністерства фінансів, банки здійснюють консультації з приводу емісій та реалізації їх для держави, забезпечують торги та організують синдикати по придбанню позичок, управляють боргами та виплатами по купонах.[500]
У 2003 р. НБУ планує створити в своїй структурі аналітичну службу, що буде об’єднувати розрізнені зусилля різних департаментів для отримання банком реальних макроекономічних показників.
Підводячи підсумки, слід зазначити, що у виборі сучасного курсу та основних індикаторів грошово-кредитної політики, а також пріоритетних інструментів монетарної політики основним критерієм її ефективності повинні бути не об’ємні характеристики грошової маси, а в першу чергу результативність механізму грошової емісії, який повинен забезпечувати необхідне збалансування попиту та пропозиції грошових коштів як головної умови стабільності та зміцнення національної валюти. Правові норми, закладені в чинному законодавстві, визначають компетенцію центробанку в організації монетарної політики і дозволяють йому в межах повноважень, в тому числі за рахунок власної нормотворчості, здійснювати регулювання грошово-кредитним ринком та забезпечувати стабільність гривні.
Розділ 4. Правові засади організації банківського нагляду в Україні
4.1 Поняття банківського нагляду. Його мета
Фінансово-кредитні інститути створюють можливості для мобілізації грошових накопичень шляхом випуску фінансових інструментів, які пристосовані до ощадних та операційних потреб вкладника, і використовують ці кошти, надаючи кредити або фінансові активи, пристосовані для позичальників (інвесторів та споживачів). Зазначене фінансове посередництво сприяє процесам накопичення інвестицій в економіці, оскільки фінансові установи скорочують ризик втрати капіталу, зменшують видатки по угодах та забезпечують інвестору або споживачу виділення коштів у необхідній кількості та послідовності погашення кредиту, що прийнятна для них. Тому виправданою є постійна тенденція зростання капіталу в банківській сфері.
В той же час розвиток фінансової системи включає процес створення інвертної піраміди, оскільки фінансові установи будуть базу для своїх активів шляхом розширення своїх зобов’язань (пасивів). Різнобічність активів повинна скорочувати ризики через диверсифікацію, але паралельно зростає ризик диверсифікації пасивів, якщо останні не є виключно внутрішніми фондами або капіталом. Історія періодично спостерігає падіння фінансових пірамід внаслідок надмірних спекуляцій або емісії грошей. Особливо це помітно у періоди, коли відбуваються циклічні коливання економіки. Можна згадати і Велику американську кризу 1929 р., за якою почалася Велика депресія 30–х років, і кризу Східно-Азійського ринку 1997–1998 р., за якою потягнувся дефолт у Росії та банківські кризи інших пострадянських країн, у тому числі й України.
Створення центрального банку не в останню чергу пов’язано саме із необхідністю захисту та зміцнення інвертної фінансової піраміди, щоб регулювати та попереджати падіння, які так властиві хисткій фінансовій надбудові.
Ще однією з причин, яка пояснює необхідність здійснення постійного регулювання банківських установ, є формування останніми механізму платежів в економіці. Створена розгалужена мережа платіжного механізму впливає на своєчасність платежів в усіх сферах економіки. І стабільна та ефективна робота платіжної системи настільки важлива для суспільства, що її часткова або повна неспрацьованість потягне за собою величезні витрати. Для ефективної організації роботи платіжні системи повинні бути безпечними та економічно ефективними, легко реагувати на коливання ринку та бути взаємопов’язаними з іншими субсистемами.[501]
Банківський нагляд традиційно спрямований на підтримку надійності та ефективної діяльності окремих складових кредитної системи країни, в першу чергу банків, з метою забезпечення стабільного нормального функціонування всієї банківської системи. Досвід багатьох країн свідчить про те, що при правильному управлінні банки можуть вижити навіть і не в сприятливих економічних умовах.
Умови здійснення банківського нагляду закладаються, як правило, в законодавчі акти, що регулюють статус центрального банку. Банківський нагляд найчастіше є складовою ланкою саме центральних банків держави. В зв`язку з тим, що функцією банківського нагляду є створення безпечної та здорової банківської системи і попередження нестабільності фінансової системи в цілому, центральний банк як інститут, що здійснює державне управління грошово-кредитною політикою і виступає кредитором останньої інстанції, є природнім центром банківського нагляду.
Однак зосередження банківського нагляду та регулювання в руках центрального банку не розглядається як єдиний можливий варіант і часто викликає нарікання. З одного боку, організація банківського нагляду в рамках центрального банку має переваги в тому випадку, якщо банківський нагляд позбавлений політичного тиску; інформація, що отримується в процесі контролю, надається особам, що управляють грошовою політикою; інспекція має адекватні кошти, зокрема через прямі бюджетні асигнування. Тоді контрольна функція центрального банку виконується з більшою обережністю, бо пов`язана також і з функцією грошово-кредитного регулювання, ніж якщо інспекція буде відокремлена в автономне утворення, що діє в межах, чітко визначених законодавством.
На думку деяких дослідників, зосередження всієї адміністративно-командної грошово-кредитної влади в руках одного відомства може призвести до зайвої бюрократизації, зарегламентованості і зрештою, до втрати ініціативи і підприємливості всієї системи органів, що контролюються. Крім того, при такому устрої кредитної системи можливі різного роду зловживання. Існує також пропозиція створити декілька органів управління кредитною системою, компетенція яких засновувалася б на принципі розподілу влади (на базі досвіду Франції). В деяких країнах орган банківського нагляду створюється в межах Міністерства фінансів або Казначейства. Але, як правило, ці установи є достатньо політизованими і не завжди координують свої зусилля з іншими державними інститутами.
Якщо аналізувати загальну практику діяльності органів банківського нагляду та його місце в системі органів управління, то можна зробити дійти такого висновку. Чим сильнішим і незалежнішим є центральний банк країни, тим більше підстав для створення структури банківського нагляду в його межах. І навпаки, чим він більш слабший і залежний від органів влади, тим наявніша необхідність створення незалежного банківського нагляду.