3) розмежування відповідальності між банками та державою;
4) обов’язковість отримання банками ліцензій (дозволів) на здійснення банківських операцій, передбачених законодавством;
5) обов’язковість дотримання банками встановлених НБУ економічних нормативів для підтримання стабільності банківської системи країни та захисту інтересу клієнтів;
6) закріплення за банками права оперативної самостійності у виборі клієнтів та видів операцій, за якими він буде спеціалізуватися;
7) забезпечення фізичним та юридичним особами права вільного вибору банку;
8) забезпечення виконання банком взятих на себе майнових зобов’язань перед клієнтами та третіми особами, в першу чергу – повернення грошових коштів вкладникам банків.
Отже, банківська діяльність має складну правову природу, що пояснюється метою та завданнями, які ставлять перед собою банківські установи й Національний банк України як центральний банк держави. Вона носить підприємницький характер, однак є виключною та професійною, характеризується специфічними режимами правового регулювання й супроводжується зовнішніми й внутрішніми банківськими ризиками, що створює додаткові підстави для підвищеного нагляду з боку держави в особі уповноважених органів.
1.2 Місце банківського законодавствав системі законодавства України
Законодавство економічно розвинених країн – це досить значний масив нормативних актів, що містять як питання регулювання структури банківської системи в цілому, побудови її складових елементів – кредитно-фінансових установ, так і організації та регулювання діяльності таких органів. Враховуючи сучасний рівень розвитку товарно-грошових відносин, можна цілком вірно стверджувати, що банківська, кредитна та грошова системи є невід`ємною, органічною частиною загальнопов`язаних суспільних відносин. К. Гавальда та Ж. Стуфлє зазначали, що банківське право складається з правил, що закріплюють статус підприємств, які займаються “торгівлею грошима”, та підприємств, що сприяють їх діяльності. Тобто це право професійне. Його специфіка є невід`ємною від особливостей професії, основоположні характеристики якої і певні засоби стійкі щодо політичних, економічних та технологічних змін.[55]
Саме на банківську, кредитну та грошову системи покладено роль ланки, що зв`язує сучасний господарський механізм, забезпечує розвиток економіки країн у цілому. На сучасному етапі не можна говорити про те, що зазначені системи можуть функціонувати відокремлено, в межах однієї держави. Національні фінанси є складовою ланкою міжнародного фінансового грошово-кредитного ринку.
Враховуючи такий системоутворюючий взаємозв`язок, набанківське законодавство покладається завдання більш або менш адекватно виразити внутрішню суть банківської системи, забезпечити її стабільність, і водночас мати можливість достатньо гнучко реагувати на постійні зміни. Вирішенню такого складного завдання сприяє кілька основних чинників. З одного боку, це поступова гармонізація національного законодавства, в першу чергу, в європейське законодавство. З іншого боку, це своєрідність правового регулювання самих банківських відносин всередині країни, коли імперативне регулювання з боку центрального банку або іншого органу державної влади поєднується з наданням широкої волі щодо здійснення господарської діяльності суб`єктам банківської діяльності.
Банківське законодавство повинно забезпечити на належному рівні регулювання банківських правовідносин, які мають цілу низку особливих ознак. Зокрема, для банківських правовідносин притаманним є наявність спеціального суб'єкта – банка або кредитної організації та спеціального об'єкта – фінансових інструментів (грошей у безготівковому та готівковому вигляді, цінних паперів, валютних цінностей). У банківських правовідносинах завжди прямо або опосередковано бере участь держава. І ще одна риса – відсутність вільного вибору у сторін щодо визначення форм правовідносин та правил їх реалізації, – що надає підстави стверджувати про наявність імперативного методу правового регулювання в зазначених суспільних відносинах.
Підставамидля виникнення, зміни або припинення банківських правовідносин є правові норми, що містяться у законодавчих актах, підзаконних актах (в першу чергу, це нормативні акти центрального банку); адміністративних актах (зокрема, ліцензії на банківські операції); договорах або угодах кредитно-фінансових установ як між собою, так і з клієнтами (юридичними та фізичними особами).
Аналізуючи нормативно-правову базу, можна визначити цілу низку особливостей, що характерні саме для банківського законодавства. По-перше, йдеться про міжгалузевий характер законодавства, що регулює банківську діяльність. Не викликає заперечень той факт, що до складу норм у сфері банківської діяльності відносяться норми публічного (конституційне, фінансове, адміністративне, господарське, кримінальне) та приватного (цивільне, цивільно-процесуальне) права. Таким чином, можна говорити про комплексність банківського законодавства.
При визначенні правових засад регулювання банківської діяльності одним із теоретичних напрямків дослідження є встановлення співвідношення між поняттями “банківське законодавство” і “банківське право”. При цьому слід пам’ятати, що право як зумовлений компонент культурного розвитку суспільства та необхідний політичний (юридичний) інструмент державного управління існує не тільки в правосвідомості. Критерієм його об’єктивності є, передусім, система відносин, в які люди вступають не лише тому, що вони свідомо їх обрали, а й тому, що цього вимагають реальні умови суспільного життя.[56]
У працях у сфері банківської діяльності досить часто ототожнюють поняття „банківське право” і „банківське законодавство”, намагаючись довести тезу щодо утворення нової галузі права. Однак не слід свідомо підміняти поняття “галузь права” і “галузь законодавства”, як і класичні наукові критерії виділення галузі права і галузі законодавства, суто суб`єктивними конструкціями. Кожна норма права може належати тільки до однієї галузі права, як і будь-які суспільні відносини, які є предметом лише однієї, чітко визначеної галузі права. Тобто, “галузі права відрізняються між собою настільки ж об`єктивно, наскільки об`єктивно відрізняються між собою види суспільних відносин, що регулюються цими галузями”.[57]
Ще М.М. Агарков у своїх лекціях зазначав, що під терміном “банківське право” можна розуміти сукупність юридичних норм, які регулюють організацію та діяльність банків (кредитних установ). До організації та до діяльності кредитних установ мають застосовуватися норми, які регулюють майновий обіг взагалі, та норми, безпосередньою метою яких є врегулювання тих або інших питань банківського права. Тобто банківське право, в основному, являє собою спеціальний розділ торгівельного права, присвячений банкам. [58]
Цілий ряд авторів відносить банківське право суто до фінансового права, або банківське законодавство – лише до внутрігалузевого законодавства, яке є складовою фінансового законодавства.[59] І.С. Гуревич вважає банківське право підгалуззю фінансового права. Однак навряд чи можна погодитися з такою думкою. Поль Марі Годме визначав предмет фінансового права, що є публічною галуззю права як норми, що регулюють державні фінанси.[60] Лоуренс Фрідмен зазначав про зростання публічного права в США, що, на його думку, тісно пов`язано зі зростанням адміністративної держави.
Виникає питання: чи можна, виділяючи банківське право, обмежитися лише питаннями, що мають відношення до фінансового права? Певна річ, не можна заперечувати величезну роль адміністративно-правових та фінансово-правових норм в складі банківського законодавства, але це зовсім не означає, що можна вилучити із його рамок норми приватного права, тобто норми, що регулюють самі основи банківської діяльності.
Представники теорії господарського права довгий час обстоювали позицію, відповідно до якої банківське право є невідокремленою складовою частиною господарського права як самостійної галузі права. Зокрема, І.А. Тинчук розглядає позички, а також відносини з кредитування як складову частину системи господарських зобов`язань. М.Л. Коган та інші вважають, що відносини, в яких беруть участь банки, є господарсько-правовими.[61] Слід зазначити, що наведено думки 70-х рр. ХХ ст., тобто дореформеного періоду, тому в основу виділення господарського права як самостійної правової галузі було закладено співвідношення організаційно-планових та майнових елементів у сфері соціалістичного виробництва.
К. Гавалда і Ж. Стуфлє вважають банківське право самостійною галуззю права.[62] Однак ми вважаємо за доцільне погодитися з позицією Л.Г. Єфімової, яка зазначає, що суспільні відносини, що певною мірою регулюються банківським правом, не можна визнати настільки своєрідними, щоб вони могли становити предмет окремої галузі права. В той же час вона підкреслює, що термін „банківське право” застосовується до сукупності нормативних актів, що регулюють порядок організації і діяльності кредитних установ, головним чином банків, а також порядок здійснення ними банківських операцій.[63] На наш погляд, зазначений підхід приводить до небезпеки змішування галузі права і галузі законодавства, бо під банківським правом Л.Г. Єфімова розуміє банківське законодавство.
Г.А. Тосунян спочатку відстоював таку саму позицію, оскільки зазначав, що “сукупність юридичних норм, якими регулюється створення і діяльність кредитних організацій, в першу чергу, банків, а також тих норм, що регламентують банківські операції, не є ні галуззю, ні підгалуззю права, оскільки вона не відповідає критеріям галузі права, визнаним в нашій юридичній науці. В ній відсутні специфічні, тільки їй притаманні предмет і метод правового регулювання”. Тому її, дану сукупність юридичних норм, автор розглядає лише як “комплексну галузь законодавства”.[64]