додавалось ячмінне (15%) і кукудзяне, що значною мірою погіршувало якість хліба.
Вийти з цієї складної ситуації можна було тільки шляхом збільшення завозу хліба
мінімум на 3 млн пуд., з яких 10-11 млн пуд. повинно було складати продовольче зерно
(НКВТ СРСР на 1929 р. планував завезти 11-12 млн пуд. зерна, з якого 7–8 млн пуд.
продовольчого). До 1 квітня 1929 р. в республіку прибуло всього 9,5 млн пуд. Отже,
влада прийняла остаточне рішення стати на ризикований шлях можливого конфлікту з
селянством, покладаючи всі надії на потужний апарат ДПУ, міцні лави партійних
організацій та радянських установ. Сталін наголосив на переході до політики ліквідації
куркульства як класу, “подальшому загостренні класової боротьби в країні в міру
просування її по шляху до соціалізму” й обґрунтував необхідність “належної відсічі
антирадянським силам” [4, с.167].
У загальному плані сталінського наступу проти селянства хліборобам України
відводилося особливе місце. Розроблені в центральних московських установах і спущені
в Україну плани хлібозаготівлі, по суті, були планами руйнування економічних і
життєвих підвалин українського села. Тому ці плани наштовхнулися на саботаж і
рішучу боротьбу з боку селянства. З партійних лідерів один лише М.Бухарін насмілився
відкрито протестувати проти політики “воєнно-феодальної експлуатації” селянства,
теоретичних новацій та практичних кроків влади, спрямованих на навмисне
розпалювання міжусобної ворожнечі в суспільстві. На об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК
ВКП(б) 18 квітня 1929 р. він підбив сумні підсумки антинародної, антиселянської
політики: “І біля самих воріт соціалізму ми, очевидно, повинні або розпочати
громадянську війну, або сконати з голоду і лягти кістьми” [1, с.263-264].
Активний опір “воєнно-комуністичним” методам хлібозаготівель відчувся навіть з
боку колективних господарств, сільських активістів та деяких представників місцевої
влади. Так, у складі бюро Дніпропетровського окрпарткому виникла група, що
засуджувала силові методи вилучення збіжжя і пропонувала більш помірковану,
економічно обґрунтовану систему хлібозаготівель. До групи входили П.Рубінов,
О.Єрьоменко, М.Ленау, І.Рязанов та Ф.Кудлявцев. На об’єднаному пленумі
Дніпропетровського ОПК та контрольної комісії 30 жовтня 1928 р. їх дії були засуджені,
група отримала ярлик “безпринципної” й опинилася у полі зору контрольних органів ЦК
КП(б)У. У березні 1929 р. комісія Дніпропетровського ОПК виявила “загнивання”
верхівки Близнюківського району, де секретар РПК М.Головаш, голова райвиконкому
І.Кущ висловлювалися проти надмірної хлібоздачі [21, арк.18]. Їх підтримали три
партосередки, які розпочали агітаційну роботу серед селян за зниження заготівельного
завдання, а секретар Криштопільської парторганізації П.Тетерєв вказував на безліч
телефонних u1088 розмов між партійцями з приводу помилкової лінії щодо хлібозаготівель та
попереджав, зокрема, що “селяни не підуть за ними у разі війни” [21, арк.40]. Ще більш
відвертою була доповідь секретаря Слов’янського партосередку, який навів характерні
виступи комуністів: “Партія вже закатувала селянство!”, “Партійці перетворилися на
хлібозаготівельний апарат” [12, арк.19].
Центральні органи, зокрема апарат робітничо-селянської інспекції (РСІ), уважно
пильнували й відстежували такі випадки, не залишаючи їх без відповідних наслідків. До
кінця 1929 р. під час чистки низового апарату, що охоплювала 440 районів, було
перевірено понад 117 тис. службовців, з яких звільнили 14205 чол. (12%). Головними
мотивами звільнення у той час були такі (дані з 20 округів, загальна кількість звільнених
– 9214 чол.): за зв’язок з куркульсько-непманським елементом – 18,8%, за викривлення
класової лінії у роботі – 25,7%, за бюрократизм і тяганину – 13,1%, за шкідництво і
антирадянську діяльність – 19,5%, за безгосподарність, хабарі та розтрати – 19,5%, як
лжеспеціалісти – 14,7%. Під час хлібозаготівельної кризи навіть пасивність низового
апарату кваліфікувалась як тяжкий злочин. Органами ДПУ, приміром, тільки у першій
половині листопада 1928 р. на тлі боротьби з “дефектами хлібозаготівель” було
виявлено і передано до прокуратури за недбалість 44 справи на голів місцевих
споживспілок та 38 справ на керівництво сільгосптовариств [20, арк.10]. У ході
“врегулювання хлібного ринку” органами ДПУ з 15 листопада по 15 грудня 1928 р. були
викриті, опрацьовані та передані до окрпрокуратур для притягнення до відповідальності
матеріали на 320 місцевих працівників, які виявляли пасивність щодо здійснення
генеральної лінії партії. З них у системі сільгоспкооперації працювало 78 чол., у
споживчих спілках селян – 92 чол., в кустарній промисловості – 24 чол., у низовому
радапараті – 126 чол. [20, арк.48].
Такі випадки спостерігалися часто-густо в усіх куточках України. У січні 1928 р.,
наприклад, був відданий під суд голова Варварівської сільради Миколаївського u1086 округу
М.Коваленко після виступу проти насильницького вилучення збіжжя та майна з тих
господарств, що мали змогу сплатити головні податки [16, арк.5]. В цей же час був
заарештований голова Новомихайлівського споживчого товариства Запорізького округу
І.Гріцаченко, який агітував селян не здавати хліб за безцінь, бо зерно приймають в
кооперації по 70 коп. за пуд, а у місті на ринку воно коштувало 3 крб. [15, арк.221].
Комісія сприяння хлібозаготівлям Близнюківського району на Дніпропетровщині у січні
1929 р. порушила клопотання про звільнення з посади та передачу до суду справ на
голів Новоруської, Якимівської, Путятинської, Софіївської, Дягівської та Олексіївської
сільрад за мляве стягнення боргів по хлібоздачі [18, арк.128].
Влада не знайшла “порозуміння” й з членами колективних господарств –
головними провідниками більшовицького аграрного курсу. Колгоспи і радгоспи у
другій половині 20-х років посідали незначне місце у виробництві сільгосппродукції,
але на них припадала більша частка державних кредитів, вони у першу чергу
забезпечувалися реманентом, сортовим насінням, племінною худобою, тракторами. За
державні кошти проводилося землевпорядкування цих господарств, їм виділялися кращі
землі, ділянки лісу тощо. Влада мала відверто прагматичну мету – поставити колективні господарства в економічну залежність від держави та гарантувати здачу хліба за
директивними цінами. Але ринкова кон’юнктура спонукала сільський актив до інших
кроків. У спецзведенні ДПУ про недоліки хлібозаготівель у січні 1928 р. говорилося про
негативний вплив на одноосібні господарства з боку членів кооперативів, які стримують
здачу збіжжя і вичікують підвищення цін. Приміром, член правління Миколаївського
сільгосптовариства на Сумщині І.Лісовенко, відповідальний за організацію
хлібозаготівель, приховував 1500 пуд. лишків зерна [20, арк.1]. На Дніпропетровщині у
Перещепинському районі хлібозаготівельна u1082 кампанія навесні 1929 р. розпочалася з
масових обшуків господарств сільських активістів з метою вилучення лишків збіжжя
[21, арк.44]. У Криничанському районі секретар і члени Миколаївського партосередку у
цей час встигли вивезти власний хліб на приватний ринок, а голова сільради П.Водиков
заявив: “Хіба тільки дурень повезе хліб в кооперацію!” [21, арк.40].
Після інспектування південних округів України у вересні 1929 р. член політбюро
ЦК ВКП(б) А.Мікоян однією з головних загроз хлібозаготівельному завданню назвав
тенденцію колгоспів і радгоспів продавати вироблену продукцію на ринку: “Невеликі
радгоспи торгують своїм хлібом на базарах, а з колгоспами такі випадки ще частіші. У
Зінов’ївському окрузі 22 колгоспи заявили, що хліба не можуть здати”. У цей час в
Дніпропетровському окрузі на 1 вересня 1929 р. виконання плану контрактації
колгоспами складало тільки 42%.
З цього приводу окруповноважений з хлібозаготівель М.Бро заявляв: “Хліб від
соціалістичного сектору отримати складніше, ніж від одноосібників”. Його підтримав
голова правління сільськогосподарської коопспілки округу О.Рубін, який розповідав про
взаємні перевірки членів кооперації, факти приховування хліба активістами та спроби
ввести владу в оману, коли “актив з гармошкою, балалайками, червоними прапорами та
гаслами складає обоз – 20 прапорів і обмаль хліба” [21, арк.7-8].
Значний опір чинила низова ланка радянського та партійного апарату під час
доведення хлібозаготівельних завдань. Голови колгоспів, сільрад, секретарі
партосередків, голови райвиконкомів та секретарі райкомів, тобто безпосередні
виконавці політичного курсу партії і держави, добре розуміли, що, з одного боку,
виконання державного плану за будь-яку ціну було першою заповіддю і першочерговим
завданням кожного керівника. З іншого ж боку, за нереальності хлібозаготівельних
завдань їх реалізація була досить проблематичною. Зрештою голови сільрад, колгоспів і
радгоспів перетворювалися на заручників влади: за низькі показники u1074 вся
відповідальність була покладена на них, що означало в кращому випадку звільнення з
роботи і виключення з партії, а в гіршому – арешт і катівні ДПУ. Ось чому нерідко
місцеві керівники наполегливо відмовлялися від прийняття планів і вимагали їх
зменшення. Свої відмови вони, як правило, пояснювали тим, що плани нереальні, а тому
виконати їх неможливо. Так, на нараді по забезпеченню хлібозаготівель
Близнюківського району Дніпропетровського округу у січні 1929 р. секретар
Криштопільського партосередку заявив: “Хлібозаготівлі спустошують сільське
господарство”, а голова комуни ім. К.Маркса доводив, що “порівняно з посівом