Косіор Станіслав Вікентійович (1889—1939) — державний та партійний діяч. Народився у м. Венгрув (нині Польща) в сім'ї робітника. В 1896 р. переїхав з батьками на Донбас, закінчив початкову школу. В 1907 р. приєднався до РСДРП. З березня 1917 р. до березня 1918 р. — на партійній роботі а Петрограді, член ВЦВК РРФСР. Активний учасник встановлення радянської влади в Україні. На І з'їзді КП(б)У — прихильник створення окремої від РКП(б) партії українських комуністів. У 1918 р. виконував обов'язки народного секретаря фінансів у радянському уряді України. В 1919—1920 pp. — член і секретар ЦК КП(б)У, потім — член президії УРНГ, з грудня 1920 р. — член колегії Наркомпроду. В 1921—1922 pp. — завідуючий оргвідділом ЦК КП(б)У, в 1922—1925 pp. — секретар Сиббюро ЦК РКП(б), у 1925—1928 pp. — секретар ЦК ВКП(б). У 1928—1938 pp. — член ЦК ВКП(б). Був генеральним (1928—1934), потім першим (1934—1938) секретарем ЦК Компартії України. Косіор брав участь у гоніннях на українських діячів науки і культури, займав угодовську позицію щодо хлібозаготівельної кампанії 1932 p., яка завершилася голодомором в Україні. У 1938 р. звільнений з усіх посад, звинувачений у створенні терористичного центру в Україні, розстріляний.
На роль лідерів антиденікінського внутрішнього фронту, крім більшовиків, претендували боротьбисти, українські есери, українські соціал-демократи, анархісти тощо.
Найпотужнішою течією повстансько-партизанського руху була махновська. 5 серпня 1919 p. H. Махно видав наказ про утворення Революційної повстанської армії України (махновців), основною метою якої проголошувалася «чесна боротьба за повне визволення трудящих України від усякого поневолення».
Махно (Міхненко) Нестор Іванович (1888—1934) — провідник повсталого революційного селянства Півдня України в роки революції та громадянської війни. Народився в селянській родині в с. Гуляй-Поле на Катеринославщині. Закінчив два класи початкової школи. Працював у поміщиків, потім робітником. У 1906—1908 pp. — член організації анархістів-комуністів «Спілка бідних хліборобів», у складі якої брав участь в експропріаціях. У 1910 р. засуджений до смерті, але плутанина у даті народження (в усіх документах фігурував 1889) дала змогу «неповнолітньому» Махну замінити її довічною каторгою. У 1911—1917 pp. перебував в ув'язненні. Після Лютневої революції 1917 р. Махно повернувся до Гуляй-Поля, де почав власні революційні перетворення, розподілив поміщицьку землю між селянами, створив військовий загін. Не визнавав влади ні Тимчасового уряду, ні Центральної Ради. Влітку 1918 р. очолив боротьбу селян проти німецьких окупантів та П. Скоропадського, потім проти Директорії УНР та денікінців на боці більшовиків. Ідейно стояв осторонь більшовизму і анархізму. Після виступу проти політики «воєнного комунізму» (1919) був оголошений радянською владою поза законом. У період денікінської окупації України вів активну боротьбу в білогвардійському тилу. У 1920 р. уклав угоду з більшовиками щодо розгрому Врангеля. По завершенні цієї операції почалося масове знищення махновщини радянською владою. Протягом 1921 р. Махно вів боротьбу проти Червоної армії, але у серпні змушений був емігрувати до Румунії. В УСРР Махно заочно був визнаний «бандитом». У квітні 1922 р. переїхав до Польщі, деякий час мешкав у Німеччині, з 1926 р. у Парижі. В останні роки життя займався лггературною діяльністю.
Досить швидко махновський рух набув загальносе-лянського характеру, про що свідчить зростання чисельності армії Н. Махна (восени 1919 р. за різними джерелами в ній налічувалося від 20 до 100 тис. осіб). 20 вересня 1919 р. на ст. Жмеринка між махновцями та петлюрівцями була укладена компромісна угода про боротьбу з Денікіним. Одержавши від Петлюри зброю та боєприпаси, Махно блискавичним ударом у районі Умані пробив білий фронт і за короткий час взяв під контроль значну територію від Перекопа до Бердянська і від Каховки до Синельникового. Махновці оволоділи навіть Маріуполем, який розташовувався за 100 кілометрів від Таганрога, де перебувала денікінська ставка. Такі дії «батька» Махна на тривалий час дезорганізували весь денікінський тил.
У цей час махновський рух був на піднесенні і з кожним днем набирав сили. Ось яку характеристику дала йому 15 листопада 1919 р. газета «Звезда» (друкований орган катеринославського губкому КП(б)У): «...лише зовсім короткозорі люди можуть не бачити, що махновське просування у глиб областей, захоплених денікінською клікою, — це дещо більше, ніж проста військова операція. Це водночас широкий народний рух, який захопив і повів за собою в своєму стихійному і незборимому розвитку неосяжні верстви трудових мас». Зростаючу силу махновців змушений був визнати і Денікін, який направив проти них вишколені та численні формування — армійський корпус генерала Я. Слащова та кінний корпус генерала А. Шкуро.
Хоча після цих дій Н. Махно змушений був залишити Північну Таврію та відійти до Катеринослава, денікінцям так і не вдалося зберегти контроль над Україною. Слабкістю білогвардійців скористалися більшовики. Потужний жовтневий наступ радянських військ призвів до втрати А. Денікіним стратегічної ініціативи, а вже в березні 1920 р. більшовики володіли майже всіма великими містами України, хоча села зусиллями самооборони ще чинили значний опір.
Втретє прийшовши в Україну, радянська влада намагалася максимально врахувати свої та чужі помилки при формуванні моделі управління. Щоб втримати українські землі під своїм контролем, Ленін розробив проект резолюції «Про радянську владу в Україні». Після бурхливого обговорення вона була прийнята VIII Всеросійською конференцією РКП(б) 3 грудня 1919 р. і фактично стала основною пропагандистською підвалиною української політики Раднаркому. Суть цього документа полягає в певному пом'якшенні офіційного курсу, в намаганні розширити соціальну базу радянської влади в Україні шляхом низки поступок:
— формальне визнання самостійності України;
— запровадження повільніших порівняно з Росією темпів націоналізації промисловості;
— передача селянству частини колишніх радгоспних земель;
— зменшення обсягів продрозкладки;
— залучення до партійного керівництва українців;
— співпраця з колишніми політичними опонентами — лівими партіями боротьбистів та борбистів.
Однак цей документ певною мірою залишався декларацією. На практиці мало місце утвердження централізму через формування системи ревкомів (у грудні 1919 р. в Москві було утворено Всеукраїнський революційний комітет на чолі з Г. Петровським) та комітетів незаможних селян (рішення про їхнє утворення прийнято у березні 1920 p.).
Петровський Григорій Іванович (1878—1958) — державний і партійний діяч. Народився у Харкові в сім'ї кравця. В 11 років розпочав трудову діяльність. З 1897 р. — учасник революційного руху, зазнав переслідувань як член РСДРП. У 1912 р. обраний депутатом IV Державної думи від робітників Катеринославської губернії, працював у більшовицькій фракції. У листопаді 1914 р. разом з усіма членами фракції був заарештований «за відмову голосувати за воєнні кредити» і в 1915 р. засуджений на довічне поселення в Туруханському краї. Під час лютневої революції 1917 р. — комісар Якутської області. Влітку 1917 р. повернувся до Петрограда. В листопаді 1917 р. — березні 1919 р. — нарком внутрішніх справ РСФРР. Активний учасник встановлення більшовицької влади на Катеринославщині та в Донбасі. В 1919 р. — голова Всеукрревкому. З березня 1919 р. до літа 1938 р. — голова ВУЦВК («всеукраїнський староста»), в 1920—1938 pp. — член Політбюро ЦК КП(б)У. З 1940 р. — заступник директора Музею революції СРСР у Москві.
Форсовано формувалася однопартійна система — на початку березня 1920 р. 4 тис. боротьбистів вступили до більшовицької партії, а наприкінці року про самоліквідацію партії заявив з'їзд борбистів, свої позиції в Україні певною мірою зберегла лише Українська комуністична партія (УКП).
Третій прихід більшовиків в Україну ознаменувався відновленням політики «воєнного комунізму» та новою хвилею червоного терору. Попри всі декларації було знову взято курс на встановлення диктатури. Тобто влади, за допомогою якої, на думку одного з більшовицьких лідерів України М. Скрипника, «пануючий клас перемагає опір і боротьбу інших класів, незважаючи на попередні закони. Пролетаріат, завоювавши владу в державі, має всю силу, щоб подолати буржуазію. Він мусить зламати її опір, не звертаючи уваги на всі закони, норми, форми і формальності, що були і є загальновизнані у так званому цивілізованому буржуазному суспільстві».
Отже, у середині 1919 р. більшовицький режим в Україні, підточений недалекоглядною політикою «воєнного комунізму» та повстанським рухом, поступився місцем терористичній диктатурі денікінців. Проте реакційна та консервативна модель управління та соціально-економічні перетворення нової влади не задовольнили широких народних мас, свідченням цього став широкомасштабний повстансько-партизанський рух, чільне місце в якому займала махновська течія. Свою роль в ослабленні денікінського режиму та у перебігу подій громадянської війни відіграла об'єднана армія УНР та ЗУНР. Скориставшись слабкістю свого основного ворога, більшовики втретє встановили свій контроль на теренах України. Задекларовані ними політична лінія та економічна стратегія були більш м'якими та поміркованими порівняно з попередніми періодами. Незважаючи на те, що значна частина проголошених положень та постулатів так і залишилася на папері, пропагандистського удару по масах виявилося достатньо, щоб забезпечити радянському режиму певною мірою стабільну соціальну базу та підтримку.