Історики і досі сперечаються щодо оцінки цього договору, його характеру, й значення для України за його умовами. Російський історик Василь Сергеєвич назвав угоду персональною унією між Москвою та Україною; Венедикт М’якотін та М.Грушевський вважали Переяславський договір формою васальної залежності; історик В.Липинський – тимчасовим військовим союзом проти Польщі, історик В.Сергейчук назвав його рівноправним військовим союзом; інші історики називали його актом “Возз’єднання” (радянські вчені). Але справа не у назві державного акту. Головне – невизначеність державного статусу України в нових умовах. Підписуючи договір, кожна з сторін вкладала в нього свій зміст: російська вважала його узаконеною формою залежності України, українська сподівалася на збереження автономії.
Входження України під протекторат Росії не відповідало інтересам Польщі, вона направила до Москви посольство з вимогою розірвати Переяславську угоду. Отримавши відмову, почала знову воєнні дії. На захист України виступила Росія. Наступні значні битви відбулися у 1654 році під Острогом, Уманню, Ахматовим, Городком і принесли перемогу українсько-російським військам. Внаслідок цього українські землі були звільнені аж до кордонів Галичини й Холмщини, але закріпити ці перемоги не вдалося – напад татар змусив відвести війська до Подніпров’я.
3. Доба Руїни.
„Руїною” називають трагічний період занепаду Української козацької держави в другій половині XVII століття й страшного спустошення і знелюдгнення Правобережної України (термін висунений М.Костомаровим)
Постійні порушення Москвою умов договору, заключення за його спиною миру з Польщею змусили Хмельницького шукати нові політичні вектори й нових союзників. Він активно веде переговори з Прусією, Швецією, Молдавією, Семигородщиною, Валахією, але створити коаліцію йому так і не вдається. У 1657 році він помирає, заявивши однак перед смертю, що звільняє свого спадкоємця, синя Юрія від присяги, даної в Переяславі. Після смерті гетьмана починається боротьба старшинських угрупувань за владу: одну з них очолив генеральний писар Виговський з пропольською орієнтацією, іншу – Пушкар і Барабаш, які хотіли збереження союзу з Московією. Восени 1657 року старшина обирає гетьманом опікуна 16-ти річного Юрія Хмельницького – Івана Виговського. 16 вересня 1658 року він укладає з Польщею Гадяцьку угоду. Згідно цієї угоди Україна під назвою “Великого князівства Руського” поверталася до складу Речі Посполитої на правах автономії; магнатам і шляхті поверталися маєтки, відновлялася феодальна повинність; козацько-старшинська верхівка мала привілеї і поступки в релігійних питаннях; Виговський отримував посаду київського воєводи.
Однак частина старшини виступили проти і за допомогою Москви підняли ряд повстань проти гетьмана. В результаті у 1659 році він зрікається булави і від’їжджає до Польщі, де через 5 років був звинувачений у зраді й розстріляний.
Новий гетьман Юрій Хмельницький (1659-1663) під тиском воєвод підписує 17 жовтня 1659 року новий договір з царським урядом, що мав назву “Переяславських статей”. За договором, український уряд позбавлявся права самостійної зовнішньої політики; права переобирати гетьмана без відповідної згоди і наказу царя; гетьман не міг призначати й усувати генеральну старшину, яка складала присягу на вірність російському царю; царські воєводи вводилися до крупних міст (крім Києва), в Ніжині, Переяславі, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовуватися російські залоги. Україна набула статусу адміністративної автономії у складі Росії. Цей договір був дуже невигідним для України і фактично перетворював Україну на автономну частину Росії.
Наступного року розпочався новий етап російсько-польської боротьби за українські землі, що привів до поразки росіян під Чудновим. Тоді Ю.Хмельницький підписує 17 жовтня 1560 року Слободищенський трактат– угоду з польським урядом, за яким Україна повністю втрачала політичну незалежність і перетворювалася на провінцію Польщі, позбавлялася права зовнішньополітичних відносин і зобов’язувалася надавати військову допомогу шляхті. Магнатам поверталися маєтності, відновлювались феодальні повинності селян. Найгіршим наслідком підписання цього договору був початок територіального розколу України. Розуміючи свої помилки, Хмельницький зрікається булави й у 1563 році уходить в монастир, а на Правобережжі гетьманом обирають Павла Тетерю. Лівобережжя, яке знаходиться в цей час під патронатом Москви, обирає в Ніжині (на “Чорній раді”) гетьманом Івана Брюховецького (1663-1668). “Руїна” сягає свого апогею.
У 1663 році 17 листопада Брюховецький підписує разом з членами російського уряду Башмаковим і Фроловим “Батуринські статті” (як додаток до Переяславських), згідно яких Українська сторона зобов’язувалась утримувати російські війська в Україні, повертати до Росії втікачів, упорядкувати козацький реєстр в 60 тис. осіб; заборонити українським купцям продавати збіжжя на Правобережжі, та вивозити тютюн і горілку в Росію (не порушувати державну монополію). У 1665 році Брюховецький їде до Москви, де 11 жовтня укладає нові, ще більш невигідні для України Московські статті. Статті містили такі умови: керівництво військово-адміністративним і фінансово-господарським життям України передавалося в руки царських воєвод за винятком козацького стану; збільшувалась кількість російських військ у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, їх утримання місцевим коштом за рахунок податків; вводилися російські воєводи з військами у Полтаву, Канів, інші міста та фортеці Кодак на Січі; збирання податків з українців здійснює царська адміністрація у царську скарбницю; Київська митрополія підпорядковується Московському патріарху (статті були денонсовані у 1669 році).
Розкол в Україні ще більше поглиблювався, але були й люди, що хотіли зупинити руйнівну тенденцію й об’єднати Україну. Їх прагнення очолив П.Дорошенко (1666-1677), якого у 1665 році обрали гетьманом Правобережної України. Його плани суттєво ускладнило в 1667 році завершення російсько-польської війни за Україну, внаслідок чого в селі Андрусово було підписано перемир’я строком на 13,5 років, згідно з яким у складі Росії залишались Лівобережжя з Києвом, повертались Смоленськ і Сіверщина; до Польщі відходило Правобережжя. Запорожжя переходило під спільне керівництво Польщею і Росією.
Тоді Дорошенко, заручившись підтримкою Туреччини, змушує Польщу визнати суверенітет Правобережжя, а потім з військом рушить на Лівобережжя, яке дається йому мирним шляхом. Навпаки, його прихід активізує повстання проти Брюховецького, з яким розправляються козаки. Дорошенко стає гетьманом всієї України. Дізнавшись про загострення обстановки на Правому березі, він призначає на Лівобережжя наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного (1668-1671), а сам рушить до Чигирина. Многогрішний у 1668 роціна вузькій старшинській раді обирається гетьманом і визнає верховенство царя. Змушений додержуватись проросійської політики, він 16 березня 1669 року підписує Глухівські статті- 27 статей, що обмежували українську автономію (Зберігалося воєводське урядування, хоча кількість воєвод зменшувалась (у 5 містах), а їхні функції зводилося до командування гарнізонами. Україні заборонялась самостійна міжнародна політика. Козацьке військо – 30 тис.).
Дорошенко з тих обставин посилює протурецьку орієнтацію, погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату. Влітку 1672 року він разом з турками відновлює військові дії проти Польщі. Але від перемоги Туреччини він нічого не виграє: за Бучачським мирним договором до турків відходить Подільське воєводство, Туреччина тисне на гетьмана, вимагаючи руйнації усіх фортець, сплати данини й т.д. Внаслідок цього Дорошенко втрачає авторитет і у 1676 році складає гетьманську булаву й здається Росії. Тоді новим гетьманом Правобережжя знову обирають Ю.Хмельницького (1677-1681). На Лівобережжі в цей час при підтримці російського уряду гетьманом обирається Іван Самойлович (1672-1687), який після обрання підписав з московським урядом Конотопські статті (як додаток до Глухівських), які обмежували гетьманську владу: гетьман не мав права судити і на карати представників козацької старшини; заборонили гетьману зносини з іноземними монархами і листування з правобережним гетьманом П.Дорошенко; встановлювався чіткий кордон з Польщею, який козаки не мали права порушувати; зумовлювали вільне пересування російських військ водними шляхами, знищуючи козацькі греблі. В 1674 році 10 правобережних полків, які відступилися від Дорошенка, паралельно йому своїм гетьманом визнали Самойловича (він став гетьманом усієї України). Підтверджуючи свою лояльність Росії, Самойлович підписує Переяславські статті 1674 року, які повторювали Глухівські і Конотопські, а також встановлювали, що: без царського дозволу гетьман не міг надавати допомогу при нападі на Польщу будь-якій з сторін без царського дозволу; гетьман не міг без згоди старшини когось карати чи судити; не мав права посилати послів на переговори з польськими чи кримськими послами.