Одночасно окремі війська УНР, очолювані Ю.Тютюником і М.Омеляновичем-Павленко переходять до партизанської війни і здійснюють зимовий рейд по тилах денікінців і Червоної Армії (І Зимовий похід військ УНР – грудень 1919 – травень 1920). Перебуваючи у безнадійному стані, коли УНР знаходиться у “трикутнику смерті” між польськими, денікінськими й радянськими військами, після контрнаступу більшовиків в жовтні 1919 року, Петлюра, що присвоїв собі усі владні повноваження (диктатура), їде до Варшави, домовлятися і просити допомоги у боротьбі з радянськими військами. У квітні 1920 року він від імені УНРпідписує Варшавський мирний договір з поляками. За угодою Польща визнавала УНР і її незалежність, одержувала території Східної Галичини, Західної Волині, Холмщини, Підляшшя, Полісся; таємна військова конвенція, підписана після договору, передбачала спільні воєнні дії проти більшовиків. Розпочалась радянсько-польська війна. Польща швидко захопила Білорусь, Правобережжя і Київ. Війна йшла з перемінним успіхом польської і радянської армії, але після виснаження обох, вони пішли на переговори і 12 жовтня 1920 року підписали перемир’я.Для УНР це означало розрив відносин з Польщею, українці продовжили війну самостійно. Після виснажливих боїв українські війська відступили. Останньою спробою антирадянської боротьби став так званий “листопадовий рейд” або ІІ Зимовий похід військ УНР у листопаді 1921 року. Його очолив Ю.Тютюнник і Ю.Отмарштейн. Після важкої битви і оточення під містечком Базар більша частина військ потрапила у полон і була розстріляна. Так закінчилася збройна боротьба військ УНР за незалежність України.
18 березня 1921 року між Польщею і Радянською Росією був підписаний Ризький мирний договір. Польща визнавала існування Української Соціалістичної Радянської республіки (яка була офіційно проголошена 6 січня 1919 року). До складу Польщі відходили Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся, інші українські правобережні землі увійшли до складу УРСР.
5. Причини поразки й уроки українських національно-визвольних змагань.
Причини поразки усіх національних урядів цієї доби були зумовлені наступними факторами. По-перше, об’єднане ідеєю самостійності українське суспільство було, однак, розколоте у питанні про політичний устрій України, про соціально-економічний лад (серед прихильників української незалежності були республіканці, монархісти, прихильники радянського устрою). Одні стояли на буржуазних позиціях, інші – на соціалістичних, чи навіть комуністичних. Їм не вдалося прийти до компромісу, замість цього вони ще розпочали боротьбу між собою. Цей розкол зумовив послаблення національно-визвольного руху, звів його нанівець. По-друге, усі уряди мали вузьку соціальну базу, не були підтримані широкими масами населення протягом довгого часу через хиби і недоліки своєї суперечливої, непослідовної і недалекоглядної політики (перш за все страждала соціальна сфера, не було надано необхідного значення питанню про створення власної армії, релігійному й національному питанню). По-третє, зовнішньополітична ситуація (інтервенція Антанти, поляків, білогвардійців) послабляла становище і сили національних урядів України.
Уроки національно-визвольних змагань:
- для досягнення незалежності необхідним є об’єднання усіх національних сил;
- українська державність є можливою лише в соборності української нації та її території;
- боротьба за незалежність вимагає гнучкої політики, вміння йти на компроміси для досягнення внутрішньої єдності;
- необхідність зовнішньої підтримки;
- надання великого значення питанням соціальної політики.
Лекція 8. Міжвоєнний період (1921-1939 рр.)
План
1. Радянська Україна у 1920-х рр.
2. Суспільно-політичний та економічний розвиток УРСР у 30-х рр.
3. Західноукраїнські землі у 20-30-х рр. ХХ ст.
1. Радянська Україна у 1920-х рр.
Громадянська війна стала важким випробуванням для України. Київ протягом війни багато разів переходив із рук у руки воюючих сторін. Микола Полетика у своїх спогадах пише, що протягом громадянської війни влада в Україні перемінилася 12 разів, і кожний новий режим вважав своїм законним правом мобілізувати на свій захист і підтримку під погрозою розстрілу будь-яку людину, здатну носити зброю. А тому при кожній зміні влади мобілізований повинен був відповідати перед новою владою. Тільки радянські війська протягом 1918-1919 рр. (ще до радянсько-польської війни) аж три рази брали столицю України: 26 січня 1918 року, 5 лютого (по серпень) 1919 року, наприкінці грудня 1919 року. Невипадково становище українського уряду і армії влітку 1919 року називали “трикутником смерті” – з одного боку наступали більшовики, з іншого – поляки, з третього – білогвардійці. Трагедія українського мирного населення полягала в тому, що він страждав від приходу будь-якої влади, оскільки більшовики відразу вводили “червоний терор” (система наложництва, розстріли, грабежі), денікінці – “білий терор” (повернення старих порядків, терор проти місцевого населення), поляки на відвойованих територіях встановлювали польський окупаційний режим (свої органи управління, вивіз сировини і обладнання, встановлення поміщицької власності на землю). Вигнані з Києва у травні 1920 року поляками, радянські війська вже 12 червня 1920 знову увійшли до столиці. Протягом 1920 року більшовики захопили західноукраїнські області, Крим, ліквідували залишки армії УНР під м.Базар, у 1921 році – розправилися з усіма загонами Махна.
Встановлення радянської влади в Україні розпочалося ще з листопада 1918 року, коли на території Радянської Росії був сформований Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, а маніфестом від 29 листопада проголошувалось відновлення Рад в Україні, замість УНР встановлювалась нова назва – УСРР. Політика більшовиків в цей період складалась з таких напрямків:
- ліквідація попередніх органів влади, впровадження своїх – Ради Народних Комісарів (Х.Раковський)(в цей орган перейменували Тимчасовий робітничо-селянський уряд), Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (як законодавчого органу, що діє між Всеукраїнськими З’їздами Рад), Всеукраїнської надзвичайної комісії, надзвичайних органів влади – революційних комітетів (ревкомів);
- державотворча робота- у березні 1919 року відбувся ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад, що затвердив І Конституцію УСРР;
- створення добровольчої робітничо-селянської армії (загальна воїнська повинність з червня 1918);
- впровадження в усіх сферах життя політики “військового комунізму”: в с/г – введення продовольчої диктатури (конфіскація у селян залишків хліба по твердим держ.цінам), проведення продрозкладки (плани здачі хліба для губерній); в промисловості – націоналізація усіх підприємств, централізація управління, загальна трудова повинність; в сфері торгівлі і розподілу – заборона приватної торгівлі й перехід до товарообміну при повній інфляції грошей, карткова система розподілу продуктів за класовою ознакою, зрівнялівка у зарплаті, відміна плати за житло, комунальні послуги, проїзд у трамваї тощо. “Військовий комунізм” був вимушеною мірою в зруйнованій державі й повинен був сприяти введенню залізної дисципліни, прогодувати армію й державу, врятувати промисловість від повного краху;
- політика “червоного терору” проти ворогів більшовизму (введений постановою Рад наркому 5 вересня 1918 як відповідь на білий терор, вбивство Урицького (голова Петроградської НК), замах на життя Леніна, спроба залякати населення і розквитатися з класовими ворогами). Відомо, що у 1919 році радянська влада заохочувала населення “арештовувати усіх, хто виступає проти радянської влади, брати заручниками багатих й у випадку контрреволюційного виступу розстрілювати їх; піддавати селища із захованою зброєю воєнній блокаді; а після здачі зброї проводити повальні обшуки і розстрілювати тих, у кого знайдуть зброю, накладати контрибуцiю, виселяти ватажків повстань, конфісковувати їхнє майно на користь бідняків”(С.Мельгунов). Радянська влада дуже важко встановлювалася в деяких регіонах (Г.Куромія пише, що у грудні 1921 у Донбасі не було й натяку на утвердження радянської влади), особливо сільськогосподарських (наприклад, Старобільський повіт), через що вважала головними ворогами селян, які підтримують “банди”. Й застосовувала до них “червоний терор” із превеликим задоволенням.
Утворення СРСР. Входження до нього УРСР.
Не зважаючи на те, що на чолі держави перебували більшовики, після закінчення громадянської війни радянська Україна юридично не входила до складу жодної держави, мала свої власні органи управління, була незалежною. І хоча більшовицька партія з центром у Москві повністю контролювала діяльність українського радянського уряду, вона не могла розпустити або поглинути його, тим більш, що деякі групи українських більшовиків виступали за самостійність української радянської держави. Зрозуміло, що таке становище справ не могло задовольнити більшовицьку верхівку, яка розглядала усі національні рухи як “буржуазні елементи”, що не мають нічого спільного з інтересами робітничого класу. Тому спроби обмежити суверенітет України були зроблені вже протягом громадянської війни під приводом об’єднання загальних зусиль для перемоги у війні. Так, спочатку склався військово-політичний союз між радянськими Україною і Росією, що мав спільну армію, єдине військове керівництво, яке діяло за вказівками і під контролем ЦК РКП(б). З початку 1920-х років за двостороннім договором між РСФРР і УСРР відносини між радянськими республіками визначались як федеративні у формі т.зв. “договірної федерації”. Об’єднувались найважливіші наркомати військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, народного господарства. Але навіть наркомати, що офіційно не підпорядковувались центру, відчували втручання Москви і нехтування своїми правами. Центральний уряд, навпаки, прагнув до більшої централізації і її юридичного оформлення. З 1922 року розпочалась активна робота по підготовці союзного договору. Серед проектів побудови майбутньої держави можна виділити два головних. Перший: план “автономізації”, висунений Сталіним, який виступив з пропозицією створення унітарної централізованої держави шляхом входження до складу Російської федерації усіх інших республік на правах культурної автономії. Проти такого плану виступив Ленін і представники неросійських республік (особливо грузинської і української), зокрема Раковський, Затонський, Скрипник. Вони вважали, що майбутній союз повинен будуватися на конфедеративній основі, Ленін пропонував, щоб усі республіки ввійшли на рівних правах у нове державне об’єднання. Під тиском Леніна пленумом ЦК РКП(б) був затверджений “федеративний” план, але фактично в майбутньому він нічим не буде відрізнятися від сталінського. 30 грудня 1922 року на І з’їзді Рад СРСР Російська і Закавказька федерації (Грузія, Вірменія, Азербайджан), Україна і Білорусія підписали договір, згідно з яким створювався Союз Радянських Соціалістичних Республік, затверджений з’їздами Рад цих республік. 31 січня 1924 року на ІІ з’їзді Рад була затверджена Конституція СРСР, а через кілька місяців нова українська. Вже той факт, що спочатку приймалась союзна конституція, а потім республіканська, свідчив про те, що союз будувався зверху вниз, як унітарна держава. Конституція закріпила входження УСРР до СРСР, у республіканському веденні залишались наркомат внутрішніх справ, юстиції, с/г, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення. До союзно-республіканського управління переходили продовольча справа, фінансові питання, робоча сила, промисловість, політику яких визначав центр. Інші наркомати перебували виключно у союзному віданні (зовнішня політика, армія і флот, зовнішня торгівля, засоби зв’язку). Конституція передбачала право виходу союзних республік із союзу, але механізм реалізації цього права прописаним не був. По суті, колишня Російська імперія перетворилась на нову – Радянську.