В українських землях знайдено близько 500 стоянок неоліту: смт. Саврані на Одещині, Кам’яна Могила поблизу Мелітополя, с.Бондариха на Сіверському Дінці та інші.
Мідний, або мідно-кам’яний вік (енеоліт) був перехідним етапом від кам’яного періоду до епохи металу. Люди навчились обробляти мідь, робити з неї знаряддя праці. У цей період послаблюються родові зв’язки і починається формування територіальної общини.
Найяскравішою археологічною культурою доби неоліту була трипільська культура (назва походить від с.Трипілля на Київщині, де наприкінці ХІХ ст.. археологом В.Хвойко винайдено її пам’ятки). Походження її остаточно не з’ясовано: одні вважають, що її залишили місцеві племена, інші – що її принесли племена з Балкан чи Східного Середземномор’я, дехто вважає її результатом злиття автохтонної та принесеної культур. Племена цієї культури мешкали на території Молдови, Румунії, Побужжя, Київщини, частини Лівобережної України. Трипільці мешкали в глинобитних одно-та двоповерхових будівлях з глиняними підлогами, оштукатуреними та пофарбованими стінами. Фактично це були протоміста з населенням в кілька тисяч чоловік. Переважно трипільці займалися землеробством. Вирощували пшеницю, просо, ячмінь, вику й горох. Користувались мотиками, ралом, серпом. Розводили переважно велику рогату худобу, синей, частково коней. Вирощували фрукти (аличу, сливи, абрикоси). Виготовляли вироби з міді. Робили чудовий глиняний посуд з плоским дном, який прикрашали орнаментом білого, червоного, чорного й жовтого кольорів. Доля трипільців остаточно не з’ясована.
Наступний період має назву бронзового віку (кінець ІІІ – І тис. до н.е.) і знаменується перш за все винайденням та поширенням виробів із бронзи. Бронзові вироби були твердіше, ніж з міді, і поступово замінили останні. Зі сплавів міді й олова, цинку та інших компонентів роблять серпи, голки, мечі, стріли тощо. Іншими характерними рисами періоду були наступні: суспільний поділ праці – відокремлення скотарських племен від інших; заміна матріархата патріархатом (у зв’язку з перевагою важкої фізичної праці та переходом головних функцій до чоловіків, родинні зв’язки починають вестися по батьківській лінії); зміна кліматичних умов (збільшення вологості); підвищення продуктивності зброї та знарядь праці завдяки бронзі; активізація міграційних процесів; збільшення майнової та соціальної диференціації (внаслідок появи додаткового продукту); відокремлення малих сімей; зароджуються елементи раньокомплексного суспільства з окремими соціальними групами, їх відносинами, союзами племен, органами керівництва та влади.
На території України в епоху бронзи існували наступні археологічні культури: ямна (Михійлівка на Херсонщині, Ковалівка на Луганщині), катакомбна (Донецька, Харківська, Миколаївська області), зрубна у степовій зоні; племена культури шнурової кераміки в лісостеповій та поліській зонах, тшинецько-комарівська в Північній Україні, бондарихінська в лісостеповій зоні Лівобережжя, білогрудівська в лісостеповій зоні Правобережжя.
Відкриття та поширення заліза започаткували нову епоху – залізну. Характерними ознаками цієї епохи стали: значні міграції, посилення торгівельних зв’язків, становлення приватної власності, посилення майнової диференціації, витіснення родової общини територіальною, виділення військової еліти, утворення воєнно-політичних союзів і, нарешті, зародженням державності. Як відбилися ці особливості на житті мешканців українських земель ілюструє історія створення й розвитку перших етнічних та державних утворень на території України.
2. Стародавні цивілізації на теренах України
У І тис. до н.е. на сучасних українських землях з’являються нові етнічні спільноти, серед яких виділяються степні кочові племена. Вони вміють обробляти залізо та виготовляти міцну зброю, мають навички верхової їзди, складні луки т.зв. “скіфського типу”, займаються переважно кочовим скотарством.
Найдавнішим з цих племен, що з’явились на території України, були кіммерійці (ІХ - перша половина VII ст. до н.е.). Давньогрецький поет Гомер у поемі “Одисея” писав, що їхня країна знаходиться біля входу до потойбічного світу: “Закотилось сонце й покотилися тьмою усі шляхи, а судно наше досягло кінця глибокого океану. Там народ і місто людей кіммерійських...” Реальність цього народу підтверджують й ассірійські джерела, що зафіксували у 722-715 рр. до н.е. перемогу кіммерійців над урартським царем Руссою.
З’явившись на теренах України близько ІХ ст. до н.е., іраномовні племена кіммерійців зайняли територію між Тіром (Дністром) та Танаїсом (Доном), а також Кримський і Таманський острови. Основу господарства їх становило кочове скотарство, насамперед, конярство, через що вони елліни називали кіммерійців “молоко їдами” та “доярами кобилиць”. Це були войовничі племена, є навіть припущення, що їх назва походить від слова “марра”, що означало “смерть”, яке кіммерійські воїни кричали, рушаючи в бій. За іншим припущенням кіммерійці уявляли з себе своєрідний військовий орден і назва їх походить від санскритського “kimarya” – “котрі арії”, або “kim marya” – “народжені вмирати”. Озброєння кіммерійського воїна складалось з лука, кинджала або меча та списа. Тривалий час кіммерійська кіннота була непереможною й наводила жах на супротивників. У них були вожді й царі, але повноцінну державу їм так і не вдалося утворити. Відомо, що вони воювали з Урарту, Ассирією і не встояли перед скіфами. У VII ст. до н.е. вони остаточно зникли з політичної арени.
Протягом ХІХ-ІІІ ст. до н.е. у Криму жили таври (від. Грецького “таброс” – тур, бик). Перші згадки про таврів подає Гомер. Таври займались скотарством у горах, землеробством у долинах, рибальством у прибережних районах. Мали розвинуті гончарство, ткацтво. У другій половині І тис. до н.е. у них почався перехід від родоплемінного ладу до рабовласницького. Таври мали складні стосунки з сусідами скіфами, сарматами, Херсонесом. За ім’ям таврів сьогодні називають нинішній Кримський півострів Тавридою, Таврією.
У VII ст. до н.е. на території півдня України з’явились незнані досі войовничі племена скіфів, які слідом за кіммерійцями прорвались у Середню Азію, розгромили Мідію, пронеслися по Сирії, Палестині, дійшли до кордонів Єгипту. Після цього лідійський цар Кіаксар запросив на бенкет скіфських царів та перебив їх. Після цього залишки скіфів повернулися у Північне Причорномор’я, яке вважали батьківщиною. Там вони утворили політичне об’єднання племен – Велику Скіфію, що проіснувала до ІІІ ст. до н.е. Геродот так описує в своїй “Історії” момент появи скіфів в українських землях: “із кочовиками-скіфами, що мешкали в Азії, воювали й завдали їм чимало прикрощів массагети, і через це скіфи...прибули в Кіммерію... Кіммерійці, коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радитися, що їм робити... Скоро вони розділилися... й почали битися між собою. Після того кіммерійці покинули країну. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою й посіли її”.
Ударною силою скіфів була кіннота. Головним засобом воїна-скіфа був панцир, хоча використовувались і звичайні шкіряні куртки. Він мав бойовий пояс і щит, його голову захищав шолом. Захищеним був і бойовий кінь. Основною зброєю був складний лук, що стріляв на відстань до 500 м. Використовували списи, дротики, сокири, кинджали й, передусім, короткі мечі.
Все населення Скіфії, як писав Геродот, поділялось на скіфів-кочівників, скіфів-хліборобів, царських скіфів й скіфів-орачів. Панівне становище належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами. До скіфів-хліборобів Геродот відносив місцеві нескіфські племена різних регіонів України; вони платили данину скіфській державі, вели осілий спосіб життя й займались переважно сільським господарством. В зоні Правобережного Лісостепу мешкали скіфи-орачі. Їх назва свідчить про наявність рільництва із застосуванням дерев’яного плуга у цих районах. З культур вони переважно вирощували пшеницю, просо, ячмінь, жито; горох, часник, цибулю, нуту, чуфу, сочевицю. Скотарство забезпечувало скіфів-кочівників усім необхідним, давало м’ясо, молоко, “іппаку” (сир з кобилячого молока), вовну шкури. Вони розводили крупний рогатий скот, якісних овець і коней, іноді й верблюдів. Така структура суспільства була ідеально пристосована до умов кочування й ведення війни. Сусідами скіфів окрім греків-колоністів були також племена калліпідів (пониззя Південного Бугу), алазони, неври, меланхлени, гелони, андрофаги та інші (Лісостеп та Полісся).
Суспільні відносини в Скіфії еволюціонували від патріархально-родових до рабовласницьких.В основі управління суспільством лежала “варварська демократія”. Влада царя не була абсолютною й обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів. Суспільство було досить дефиренційованим. Про розшарування і рівень багатства верхівки свідчать численні кургани скіфських володарів (в нижній течії Дніпра), пограбовані ще в давнину.
У ІІІ столітті до н.е. почався занепад скіфської держави. Зазнавши невдач від сарматів племена царських скіфів відступили й осіли в Нижньому Подніпров’ї та Криму, де утворили нову державу – Малу Скіфію з столицею Неаполем. Мала Скіфія припинила своє існування лише на поч. ІІІ ст. н.е.