Політичне управління.
Керував державою великий князь зі своєю дружиною: князь ходив збирати данину, судив населення, відбивав напади ворогів, ходив у військові походи, укладав міжнародні договори.
Дружина складала основу державного апарату й військової організації давньоруської держави. Арабський мандрівник Ібн-Фадлан зазначав, що ці “вірні люди умирають разом з князем і йдуть на смерть за нього”. Спочатку дружина мешкала на княжому дворі на повному утриманні князя й поділялась на старшу й молодшу. До старшої входили досвідчені, привілейовані воїні, які нерідко служили ще батькові князя. Ц е була еліта, з якої призначали на ріні посади – тисяцькі, сотників тощо. Верхівку старшої дружини називали боярами, “мужами”. Молодша дружина (“отроки”, “детскіе”) постійно перебувала при князеві й зливалась з його челяддю, займаючи нижче становище. В цю дружину могли входити як діти самого князя, так і діти його дружинників, чи світлих князів. Там вони отримували свого роду освіту. Вони охороняли князя, слідкували за порядком, збирали данину тощо.
У ІХ-Х ст. існувала Рада при князі, до якої входили найбільш впливові представники знаті, старші дружинники. З ХІ ст. раду стали називати Думою. Усі головні питання (війни, миру, управління) вирішувались великим князем у пораді з боярами, але Дума все ж таки залишалась лише радою при князеві й носила дорадчий характер.
Віче. Віче існувало ще до створення держави й потім продовжувало виконувати свої функції. У кожному племінному центрі було своє віче, яке являло собою зібрання міщан, вирішальне слово на якому належало феодальним верхам – боярам й градським старцям. Іноді віче обирало князів. Відомо, що з 50-ти князів, які займали київський престол, 14 були запрошені віче. З середини ХІІ ст. віче вже не запрошує князів, а однією з його функцій залишається формування народного ополчення й вибір його керівників – тисяцького, сотських, десятських. Тисяцький очолював народне ополчення й обирався, а потім призначався з феодальної верхівки. З часом ця посада набула спадкового характеру. У мирний час тисяцький виконував різні функції, найчастіше поліцейського характеру. У ХІ-ХІІ ст. тисяцькі стають керівниками військових сил певних князівств чи округів й концентрують у своїх руках усю адміністративну владу: фінансову, судову, поліцейську. Вони стають носіями влади на місцях, помічниками князів в управлінні. Сотські були прямими помічниками тисяцьких, командували військовими підрозділами – сотнями, після перетворення тисяч у територіальні округа вони виконують фінансово-адміністративні функції.
Феодальні з’їзди були ще одним органом влади, й скликались у надзвичайних випадках для вирішення найважливіших політичних питань.
Місцеве управління.
Територія Руси була величезною, й осівши у стольному граді Києві, князь призначав у різні землі своїх посадників. Посадники здійснювали нагляд за суспільним порядком, вели боротьбу з грабіжниками й розбійниками, судили місцеве населення, збирали данину й таможенне мито. З середини ХІІ ст. ця посада витісняється посадою намісників.
Суспільний лад
Феодальне господарство ґрунтувалось на експлуатації різних залежних груп населення. Найчисленнішу групу становили смерди. До середини ХІ ст. значна частина смердів була відносно вільною й сплачувала князям данину, потім чимало смердів шляхом економічного та позаекономічного примусу були перетворені на феодально залежних людей. Феодально залежні смерди мали своє приватне житло й господарство, проте їх майнові права були обмежені. Якщо смерд умирав, не залишивши сина, його майно переходило до князя.
Численну групу феодально залежних людей становили рядовичі, котрі перебували у тимчасовій феодальній залежності у зв’язку з договором – “рядом”. Однією з категорій рядовичів стали закупи. Так називали смердів, які розорилися й потрапили у кабалу до князів і бояр. Не маючи засобів виробництва, смерд змушений був брати у феодала “купу”, тобто позичку грошима й одержував від нього земельний наділ. Якщо закуп залишав землевласника, він повинен був повернути позичку. За одержану “купу” закуп працював у господарстві феодала, тобто відбував панщину, користуючись знаряддями праці, що належали феодалові. Коли закуп тікав, його обертали на раба. Значну групу феодально залежного населення становили також ізгої – люди, що загубили свій соціальний статус через вигнання з общини та позбавлення права користуватися общинними землями й не мали засобів виробництва для ведення власного господарства. У становище ізгоїв потрапляло багато рабів (їх називали також холопами або челяддю), які могли звільнитись від рабства за викуп. Джерелами рабства були: полон під час війни, купівля невільної людини, шлюб з рабинею, продаж збанкрутованого купця за борги, покарання закупа за втечу від феодала. Діти холопа також були рабами. Проте невільництво не мало широкого розвитку. Феодали часто саджали своїх рабів на господарство і вони переходили до категорії залежних селян.
Міське населення поділялось на дві основні групи: міську аристократію і міські низи. До аристократії належали: князі, бояри, вище духовенство, купці. Ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство становили міські низи, які у багатьох повстаннях виступали проти феодалів зі смердами.
Законодавство.
У ІХ-Х ст. у Київській Русі існувала система усного звичаєвого права. Суспільні відносини регулювались звичаями, але з часом внаслідок розвитку державності деякі норми звичаєвого права стали трансформуватися у норми писаного права. Найбільш відомим збірником норм звичаєвого права є “Руська Правда”, створена Ярославом Мудрим в першій половині ХІ ст. Цей новий кодекс законів узаконював ті зміни, що сталися в суспільстві та свідомості людей.
Важливими пам’ятками законодавства Русі є також Церковні устави та Уставні грамоти (серед останніх можна виділити Устав князя Володимира та Устав князя Ярослава). Основу князівських уставів складають головні постанови князів, як, наприклад, в Уставі Володимира йдеться про дарування церкві десятини, про звільнення церковних людей від підсудності княжого суду, про надання церкві права контролю точності ваги та міри; в Уставі Ярослава встановлювались покарання за злочини, які входили в компетенцію церковного суду. З прийняттям християнства прийшли на Русь й грецькі збірники церковного права, т.зв. Номоканони. Перекладені номоканони на Русі називали Кормчими книгами.
Головною цінністю за часів феодалізму була земля, а відповідно, чим більше землі мала людина, тим більше вона мала привілеїв та прав. Першопочатково діяло право першого захвату землі. Й уся земля належала общинам, які, мешкаючи на певних територіях з давніх давен вважали їх своїми. Князі, захопив землю, давали її у право користування без права володіння. Земля, яка належала боярам і князям мала назву вотчинної й передавалась у спадок. Крім того, її власники мали пільги і звільнялись від податків, могли утримувати в залежності населення цих земель. Верховна власність на землю належала державі в особі представників династії Рюриковичів. За Руською Правдою, смерди та інші залежні групи селян на правах власності володіли скотом, птицею, с/г знаряддями праці, предметами домашнього обходу.
Нанесення комусь матеріальних, фізичних, моральних втрат вважалось злочином. Відповідальність за нього залежала від становища постраждалого (за вбивство вільної людини – 40 грн., за княжого мужа – 80 грн., за залежного селянина – від 5 до 12 грн.). Життя жінки й чоловіка захищалось однаково. У Руській Правді виділялись злочини: проти особи, тілесні пошкодження, проти гідності, майнові злочини, проти церкви й проти родини. Суд здійснювали: князь (за його наказом могли судити бояри та тіуни – княжі слуги), посадники, суд общини (у віддалених сільських місцевостях), Церква (за умикання, зґвалтування, церковну татьбу та інші), боярські суди (над підвладними бояринові людьми).
Економічний розвиток
Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство, в якому головну роль відігравало землеробство. Головними знаряддями праці були рало (дерев’яний плуг), борона, серп, коса; користувались й ралом, сохою, заступами, мотиками. Використовували 2-3-польну систему, вирощували пшеницю, овес, рож, ячмінь тощо. Система обробки землі залежала від географічних особливостей місцевості (вирубна, перелогова, підсічно-вогнева системи тощо). Панувало натуральне господарство, при якому все необхідне вироблялося не для продажу, а для внутрішнього споживання. Займались скотарством – розводили волів, коней, корів, овець, свиней, кіз. Допоміжними галузями с/г були: бджільництво, мисливство, рибальство.
Високого розвитку набуло ремесло. На Русі відомо до 60 видів ремесел: ковальське, ткацьке, гончарне, ювелірне, шкіряне та багато інших. У внутрішній торгівлі був розповсюджений обмін ремісних виробів на продукцію с/г. Намітилась спеціалізація районів: з Прикарпаття везли сіль, з півдня – хліб, скот, з півночі – хутра. Була розвинена й зовнішня торгівля, яку забезпечувало функціонування торгових шляхів, “із варяг у греки” (по Дніпру), “шовковий” – з’єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм.
Йшов процес урбанізації та розвитку міст, яких вже у ІХ - Х ст. було близько 20. Не випадково варяги й інші сусіди називали Русь “Гардаріками”, тобто країною міст.
Поряд з іноземною монетою з’являється й своя монета. Спочатку застосовували т.зв. “куни” (довгі шматочки хутра), потім Володимир Святославович почав карбувати власні злотники й срібляники. А з ХІ ст. основною грошовою одиницею стає гривня (злиток срібла від 95 до 195 г).
Таким чином, в соціально-економічній сфері за часів Київської Русі розпочався процес становлення феодальних відносин, що включав в себе формування приватної власності на землю, майнової та соціальної диференціації суспільства, ускладнення владної ієрархії, кодифікацію юридичних норм.