Майнова і соціальна нерівність у скіфів яскраво виявлялася у характері їх поховальних пам’яток. Поховання бідних скіфів звичайно розміщали під невисокими курганами. Над похованнями знатних скіфів насипалися високі кургани, у поховання клали різноманітні речі зі срібла і золота. При похованнях багатих скіфів завжди знаходилися поховання вбитих воїнів, жінок, рабів, коней з бойовим спорядженням тощо.
Особливо багаті були кургани з похованням вождів племен і царів скіфської держави. Одним з найбільших є Чортомлицький курган поблизу м. Нікополя на Дніпропетровщині. Тут поховані цар і цариця, шість воїнів та 11 бойових коней, а також велика кількість цінних речей[7].
Грунтуючись на приведених уривчастих даних, скіфське суспільство слід вважати патріархально-родовим. Проте звичайні для цього типу суспільства порядки у них були супідрядні військової організації з її ієрархією властей, в одних випадках співпадаючих з родоплемінними, а в інших – що стоять над ними.
2. Державний лад
Створена скіфами-царськими організація не була ще державою.
Геродот згадує у скіфів, окрім верховного царя, інших царів і номархів – військових предводителів областей, навряд чи відповідних племінним вождям і родовим старійшинам. Ці правителі, мабуть, призначалися верховним царем з його наближених і таких, що зарекомендували себе вірністю представників родоплемінної аристократії[8].
На чолі об'єднання перебував цар із високосакралізованою владою (панував міфологічний світогляд), спадковою та абсолютною. Він виконував також жрецькі функції як хранитель успадкованих від предків реліквій.
Царська влада у скіфів була спадковим привілеєм певного роду або сім'ї, в межах якого вона переходила від отця до сина або іншого найближчого родича. Новий цар, подібно до східних владик, затверджувався в своєму положенні згодою народу або його представників в особі родових старійшин, теж спадкових, але його прерогативи залишалися незмінними. За часів Геродота скіфи добре знали генеалогію своїх царів, родоначальником якої вважався Таргитай, якого греки прирівнювали до свого напівбога Геракла[9].
Навколо царя формувався апарат державного управління. До його складу входили найближчі родичі та слуги можновладця, переважно з військових. Найвпливовіші з них належали до царської ради. Існування царського культу потверджується и легендами про виникнення скіфів (а точніше скіфських царів).
Усередині кожного з підрозділів скіфів діяли порядки, властиві військовій демократії, ця влада була строго обмеженою звичаєм, норми якого були обов'язковими і для самого царя. Порушення їх, могло обернутися для царя найсерйознішим чином. Наприклад, за зневагу до батьківських звичаїв цар Скил був не тільки зміщений, але і страчений, новим царем за звичаєм став його брат з тієї ж традиційної царської династії.[10]
Рівень захисту приватної власності залежав від майнового й соціального стану власника. Договори скріплювалися клятвою. Верховним розпорядником землі був цар, який встановлював порядок користування пасовищами і земельними угіддями. Віровідступництво й нехтування законами і звичаями каралися скіфами на смерть.
Самостійним злочином було кривоприсяжництво, за нього карали стратою. Найбільш небезпечні злочини підлягали розслідуванню, всі інші розглядалися в рамках змагального процесу. Суддя сам визначав вид покарання, маючи необмежені права в їх тлумаченні. Існувала й кривава помста.
У IV в. до н.е. Скіфська держава знаходилася в зеніті своєї могутності й багатства. У руках скіфської знаті скупчувалися багатства, що тільки частково відклалися в похованнях її представників, що збереглися до нашого часу. Все це різко відрізняло скіфську аристократію від рядового населення, якому навіть у скіфів-царських діставалася незначна частина тих благ, якими користувалася верхівка суспільства.
Майнові відмінності посилювалися, росла тріщина між багатими і бідними, експлуататорами і експлуатованими. Саме цим суперечностями, пояснюється ослаблення Скіфського царства на початок III століття до н.е. Скіфське царство все ж таки уціліло і в скороченому вигляді проіснувало ще близько шести сторіч. Йому довелося перебудуватися і у внутрішніх і в зовнішніх відносинах на новий лад, і, по суті справи злитися з сарматами, час панування яких складає наступний період історії південної половини Східної Європи[11].
3.Релігійно-ідеологічне оформення Скіфії
Майже всіма нинішніми знаннями про скіфських богів та пов’язанні с їх шануванням ритуали ми маємо завдячувати Геродоту. У своїй ІV книзі, яку ми можемо вважати справжньою енциклопедією скіфського життя, він зокрема писав: „Богів вони шанують лише таких: найбільш за всіх – Гестію, потім Зевса і Гею, яку вважають за дружину Зевса. Після них – Аполлона, Афродіту Уранію, Геракла і Арея. Цих богів шанують усі скіфи, а ті, що їх називають царськими скіфами, приносять жертви ще й Посейдонові. Скіфською мовою Гестія називається Табіті; Зевс...називається Папай, Гея називається Апі, Аполлон – Гойтосір,Афродіта Уранія – Аргімпаса, а Посейдон – Тагімасад. Статуй, жертовників і храмів вони за звичаєм не споруджують, за винятком Арея: для нього вони це роблять”. Отже Геродот не тільки перелічив скіфських богів, а й більшості з них підібрав близьких за функціями богів грецького пантеону, що полегшує розуміння сутності того чи іншого скіфського культу.
Вивчення скіфської системи боговірування привертало увагу багатьох дослідників, зокрема М.І.Ростовцева, Б.М.Гракова, М.І.Артамонова, Д.С.Раєвського. Багато зробила в цій царині київська дослідниця С.С.Безсонова [12].
Богиня Табіті, була берегинею домашнього вогнища, що втілювало благополуччя та єдність окремої родини, роду і всього скіфського народу загалом. У скіфів Табіті шанували, мабуть, як втілення єдності всіх скіфських вогнищ головного правителя (царя)[13].
Папай виступає у скіфської міфології як творець світу та людства, бог родючості та грізний небесний громовержець.
Скіфська Апі – дружина Папая – символізувала собою родючу землю, від священного шлюбу якої з небом народилося усе живе і, зокрема, першопредок скіфів Таргитай.
Гойтосір - був божеством Сонця і світла, охоронцем стад, стрільцем, віщуном та переможцем чудовиськ, заступником пастухів. Ворогів він перемагав магічними засобами.
Богиня Аргімпаса була покровителькою богатирів, а згодом й царської династії. Головна функція цього божества — сприяння родючості людей та тварин, захист від ворогів. Інша, більш давня іпостась цього образу — Володарка звірів[14].
Згадуваного Геродотом скіфського Геракла можна впевнено зіставити з міфічним Таргитаєм. Обидва вони, за легендою, вважалися прабатьками скіфів і загалом царського роду зокрема, обидва були напівбогами-напівгероями.[15].
Також Геродот розповідає про щорічні жертвопринесення на честь бога війни Арея, біля велетеньских чотирикутних жертовників з хмизу, які споруджували по всіх "округах".
Фігура Тагімасад-Посейдона, який був божеством лише у скіфів-царських, є найзагадковішою. Вважається, що він відіграв роль не тільки володаря водної стихії. Уособленням образу володаря стрімких потоків та морської безодні були дивні водяні коні, інколи крилаті[16].
За Геродотом, майже усім божествам, за винятком Арея, скіфи приносили в жертву переважно коней, а також волів та інших тварин, окрім свиней. Жрець звертався до божества, якому приносив жертву, а потім душив тварину, не проливши краплі крові. М’ясо жертви варили у бронзових казанах або у шлунках самих тварин. По-іншому вшановували бога війни. Крім овець та коней, Арею призначався кожний сотий полонений. Людською кров`ю окроплювали старовинний залізний меч, укріплений на верхівці жертовника.
З культом Арея пов’язані й деякі воєнні звичаї скіфів. За Геродотом, „Скіф п’є кров першого вбитого ним ворога, а скількох інших він ще вб’є в битві, то приносить до царя їхні відтяті голови. За кожну голову йому дозволяється одержати щось із трофеїв, а якщо не принесе голови, це йому не дозволяється... Багато хто з них із шкіри ворогів шиють собі плащі і носять їх як шкіряний одяг. Багато із них із шкіри мертвих ворогів, здертої з правиці з нігтями, роблять собі чохли для сагайдаків...Один раз на рік кожен правитель області, змішавши вино з водою в кратері, дає пити тим скіфам, які повбивали ворогів, а ті, хто цього не зробили, не п’ють цього вина, але, присоромлені, сидять осторонь: бо для скіфів це найбільша ганьба...”. Таке виховання було виправдане в умовах кочового життя, коли кожен чоловік, а подекуди й жінка, мали бути готовими кожної хвилини стати на захист своїх стад від хижих звірів та зазіхань пожадливих сусідів. Традиції таких воїнських бенкетів були своєрідною формою платні володаря своїй дружині, елементом Ії „годівлі”[17].
Велику роль у культовій практиці скіфів відігравало вшанування пращурів. Ще і тепер у степу височать величезні кургани VІІ ст. до н.е. з похованнями царів, які сягають іноді 20 м заввишки. Тіла померлих скіфських царів після бальзамування возили по усіх підвладних областях, жителі яких відрізали собі кінчик носа, дряпали обличчя, проколювали стрілою ліву руку
чи завдавали собі інший шкоди на знак трауру потім царя ховали у великій і глибокій могилі, відправляючи разом із ним у далеку подорож його наложниць та найближчих прислужників. Через рік навколо кургану виставляли своєрідну „почесну варту” із 50-ти вбитих скіфських воїнів, посаджених на мертвих коней. Сліди цих кривавих звичаїв простежуються археологічно (курган Чортомлик).