Зміст
Вступ.............................................................................................3
1. Суспільний устрій Скіфії………………………..…………. .5
2. Державний лад Скіфії……………………………………… .8
3. Релігійні уявлення скіфів .................................................. 10
Висновки………………………………………………….…...14
Список використаної літератури..........................................17
Вступ
Сьогодні розвиток країни має базуватися на глибоких знаннях історичного минулого, злагоді громадянського суспільства і держави, використанні всіх позитивних рис менталітету українського етносу, спрямованих на загальноукраїнську ідею „духовність – народовладдя – державність”.
Тема реферату: „Формування та розвиток політичних систем Скіфії протягом VII століття до н.е., та ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е., їх релігійно-ідеологічне оформлення”.
Перш за все потрібно зазначити, що дослідженням питання розвитку та формування Скіфії займався видатний давньогрецький історик Геродот, він також розповідає про войовничу вдачу скіфської орди. Саме в його монументальному труді, присвяченому Греко-перським війнам, миожна знайти перший систематичний опис життя та побуту скіфів. Труд Геродота був розподілений на дев’ять книг, у шостій книзі (Мельпомена) історія невдалого походу Дарія I на скіфів переростає в опис способу життя та традицій племен, що населяли причорноморські степи, у тому числі скіфів.Грецький письменник Лукіан, який збирав легенди про скіфів, вказує нам на скіфські звичаї та норови. Також можна відокремити дослідження такого радянського історика та археолога як Б.О.Рибаков. Значний вклад в аналіз проблеми розвитку Скіфської держави внес український археолог та поет Б. Мозолевський.
Скіфи це об’єднання іраномовних племен, котрі існували в Північному Причорномор’ї в VII-III ст. до н.е. У VI ст. до н.е. вони стають провідною силою в Європі, чому сприяв похід перського царя Дарія I Гіcтаса до Скіфії в перебігу греко-іранських воїн. Протягом VII—III ст. до н. е. скіфське суспільство еволюціонувало, переступивши межу державного устрою[1].
Важливим чинником, що прискорив формування ранньокласової структури у скіфів, була грецька колонізація Північного Причорномор’я. Грецькі колонії були полісами, себто містами-державами — замкненими суспільно-політичними організаціями. На новоосвоєні землі переселенці приносили ті порядки, що існували в метрополії, насамперед рабовласництво. Під впливом греків кочові скіфи почали вести осілий спосіб життя.
Процес формування державності завершився в IV ст. до н. е., в епоху царя Атея, під зверхністю якого опинилася величезна територія Причорномор’я від Дунаю до Дону — царство Велика Скіфія. Столицею того царства вчені вважають Кам'янське городище в районі Нікополя.
IV століття до н. е. в історії Скіфії вважається періодом найвищого піднесення. Однак поступово в Причорномор’ї назрівала криза рабовласницької системи, що охопила всю Грецію і залежні від неї країни. Своєї вершини вона досягла після вторгнення сарматів, такого самого, як і царські скіфи, кочового іранського народу, який віддавна жив у степах Нижнього Поволжя, але перебував лише на перехідному етапі від докласових відносин[2].
У III ст. до н. е. сармати створили досить потужну військову організацію, яка завдала відчутного удару Скіфському царству. Тоді вони пережили свій героїчний період, на щабель відстаючи в історичному розвитку від скіфів, які проминули цю стадію ще у VII—IV ст. до н. е.
Під натиском сарматів територія Скіфської держави значно зменшилася. Столиця держави Неаполіс — велика фортеця, важливий ремісничо-торговельний і культурний центр — стала резиденцією скіфських царів та знаті. Скіфські царі підкорили Ольвію, наклали данину на Боспорське царство й розгорнули наступ на міста усього Кримського півострова, прагнучи поширити владу Неаполіса на всю Тавриду.
Інтервенція Понтійського царства (110 р. до н. е.), що виникло на території Малої Азії, на Східну Тавриду, події у Боспорі (110—107 p. до н. е. - повстання під проводом Савмака), загальмували цей процес, спричинивши глибоку політичну і соціально-економічну кризу. Десь на зламі II—III ст. н. е. скіфське царство, ослаблене й знищене готами, остаточно розпалося.
1.Суспільний устрій
Із слів Геродота відомо, що скіфський цар не тільки був на чолі в період війни, він же розподіляв військову здобич і творив суд і розправу над своїми підданими. Помилкова клятва божествами царського вогнища, тобто царськими предками вважалася тяжким злочином, заслуговуючим болісної страти. Це означає, що персона царя вважалася священною і від витікаючої від неї благодаті залежало благополуччя очолюваного ним суспільства.
Влада скіфського царя була настільки велика, що служити йому повинен був кожен скіф, кому він призначить, а в замогильне життя царя супроводжували разом з кіньми і дорогим майном наложниця і численні слуги, що убивалися для цієї мети.
В середині V століття до н.е. скіфи-царські займали пануюче положення в Північному Причорномор'ї і решту всіх скіфів вважали своїми рабами, тобто повновладними собі. Про існування у скіфів розвиненого рабовласництва немає ніяких відомостей. Ймовірно тому, що цьому не сприяв самий тип кочового господарства скотарства у степового населення Скіфії, в якому раби не могли застосовуватися тільки для виконання підсобних домашніх робіт[3].
”Купувальних рабів у скіфів немає”,- категорично заявляє Геродот, а це означає що рабська праця не грала у виробництві скіфів скільки-небудь істотної ролі. Кочове господарство скотарства скіфів не потребувало застосування рабської праці, так як воно, як правило, здійснювалося колективно. Скіфи кочували не окремими господарствами, а общинами з сімейних господарств, разом пересувалися по степу в рухомих будинках-кибітках, спільно перегонили тварин з пасовища на пасовище і охороняли їх від звірів і ворогів. Праця рабів, якщо і була потрібна, так тільки для переробки продуктів скотарства в господарствах з великим числом худоби, і те переважне жіноча.[4]
Про внутрішній лад скіфів збереглися мало свідоцтв. З них можна зрозуміти, що у скіфів були начальницькі і підпорядковані, багаті і бідні – що володіють декількома возами і великим числом голів худоби. Основною одиницею скіфського суспільства була сім'я з своїм господарством і майном. Земля знаходилася в загальному користуванні. У землевласників вона піддавалася щорічним переділам, ймовірно. Тільки у оброблюваній частині, у кочівників земля, мабуть розподілялася по зонах кочування окремих виробничих общин. Власність була сімейною і особистою. Особиста в більшій своїй частині йшла разом з померлим в могилу, а сімейна залишалася в сумісному сімейному володінні. Сім'я несла колективну відповідальність за своїх членів.
Розповідаючи про смерть тих, що ворожать, Геродот відзначає, що убивалися не тільки звинувачені, але і їх чоловіче потомство. На жінок це не розповсюджувалося, вони, як і інше майно, підлягали конфіскації на користь обвинувачів[5].
Скіфи царські всіх інших скіфів вважали своїми рабами, але з цього не виходить, що всі підвладні ним скіфи були дійсно рабами. Експлуатація підвладного скіфам-царським населення була основним джерелом збагачення їх пануючого шару, але не тільки аристократія, оскільки вона здійснювалася колективно і вигодами її користувалися, хоч і не в рівній мірі, не тільки цар і його оточення, але і рядові воїни. У скіфів-царських не було класів, що оформилися, експлуатація, що існувала у них, була прихованою, замаскованою формами колективного виробництва. Так само йшла справа й у землевласників. У скіфському суспільстві експлуатація розгорталася не усередині племен, а між ними. Одна частина – скіфи-царські – володарювала над іншими і експлуатувала їх в міру своїх можливостей і того опору, яке підвладні племена могли їм надати. Саме для підтримки цієї системи, пригноблення і експлуатації, скіфам-царським потрібні були сильне військо і абсолютна влада пануючих.
Скіфське суспільство мало в своєму розпорядженні апарат примусу, що забезпечував панування однієї частини скіфів над іншою. Але та і інша частини - пануюча і підлегла - не були класами з різним відношенням до засобів виробництва. У скіфському товаристві засоби виробництва залишалися в руках виробників, хоча забезпеченість ними була різною. Проте принципової різниці у відношенні до власності не існувало ні між пануючими - підлеглими, ні між багатими - бідними. Раби як засоби виробництва ще не представляли такої величини, яка могла б позначитися на характері соціальних відносин. Рабовласники і раби ще не складали протистоячих класів, і ще не було потреби в спеціальних засобах підпорядкування других першими. Про скіфський рабовласницький лад можна говорити тільки як про зачатковий, що істотно не відрізнявся від патріархального рабства, але про такий, що зливався з сімейними відносинами. Скіфське царство забезпечувало не владу одного класу над іншим, а одного племені над іншими. У цьому полягає його головна функція, і на це була направлена його організація[6].
Скіфське царство не було державою. Це була одна з форм військової демократії, що стоїть на межі перетворення на державу. Племена, що входили до складу Скіфського царства, зберігали демократичний лад, оскільки цар або вождь з дружиною ще не протистояли озброєному народу, але воно ж було і військовим, оскільки війна стала для них звичайною функцією.
З-поміж загальної маси вільних землеробів і скотарів помітно вирізнялася панівна верхівка: царська сім'я, військова аристократія, дружинники, родоплемінна знать, багаті купці, патріархи сімей. Важливим засобом збагачення цієї верхівки були грабіжницькі походи, работоргівля.
Відособленою соціальною групою, що мала найбільші привілеї, за даними Геродота, були жерці, окремі з яких відігравали провідну роль у житті суспільства. Скіфам, як і іранцям взагалі було притаманне переважання чоловіків у культовій сфері. Це взагалі є характерним для суспільств із переважанням суто „чоловічих” занять: війна та кочовескотарство. Тому скіфське жрецтво було переважно чоловічим.