Інша група - закони, які вводили маргінальні зміни - характеризується обмеженою дією норм. [4; c.91-94]
У рамках своїх законодавчих повноважень з кінця I ст. до н.е. римські збори могли приймати: закони римських коміцій та закони плебейських зборів, які відрізнялись від них лише по формі прийняття, співпадаючи по всім характерним ознакам. Після прийняття lex Hortensia вони відомі під загальною назвою leges і обов’язкові для всього римського народу. Кожний закон, проголошений зборами, мав три частини Проскрипція була вступною частиною закону. Рогація означала незмінну пропозицію, первинно внесену магістратом, тому що по закону пропозиція не обговорювалась, а тільки голосувалось. З часів братів Граків заборонялось пропонувати прийняття законів з гетерогенним змістом. Санкція була заключною частиною закону Вона містила міри, що застосовувались до осіб, які порушували закон. [3; c.40].
Ульпіан розрізняє три види законів в залежності від їх санкції:
1) leges perfectae - закони досконалого виду, які передбачають нікчемність будь-якого акту, який був направлений проти приписів закону;
2) leges minus quam perfectae - закони менш досконалого виду, котрі встановлюють покарання (як правило штраф) за порушення, проте не позбавляли протизаконний акт сили;
3) leges imperfectae - це закони недосконалого виду, які не передбачають ніякої санкції: ані нікчемності акту, ані покарання до особи, яка порушила закон. Ця класифікація повчальна: наявність санкції виявляється несуттєвим не тільки для природного, але й для позитивного права, що говорить про принципіальну єдність всіх цих висловлювань нормативності соціального життя. Більшість відомих законів III - II ст.д.о н. е. були відповідно до цієї класифікації або закони менш досконалого або недосконалого виду. Це пояснюється тим, що закони не могли відмінити ефект ритуальних форм, в яких здійснювались небажані акти, у плані цивільного права. Закони, що вотувалися на народних зборах у постдецемвіральну епоху або вносять доповнення в існуючу систему, або встановлюють покарання за зловживання індивідуальною свободою розпорядження, проте безсильні відмінити формально досконалий акт, що відповідає фундаментальному для цивільного права принципу автономії волі. Обмеженість сили законів ставить їх в один ряд з такими засобами розвитку цивільного права, як інтерпретація юристів, преторське право та рескрипти імператорів. Перевага інтерпретаторського шляху законодавчого було пов’язано з природно-правовим баченням позитивної форми права як зовнішньої по відношенню до нормативної реальності, даної в самих відносинах людей. Відповідно форма представ залежною безпосередньо від цієї реальності, а не від іншої, хай більш авторитетнішої, форми того ж порядку. Постдецемвіральні закони не були систематизовані, і кодифікація V ст. до н.е. лишилась єдиною. Відомо, що зібрати воєдино законодавчі акти епохи республіки намагались Помпей Великий і його найближчі суперник Юлій Цезар. Замисел Цезаря відповідає його загальній анти республіканській програмі, але в той же час відображає відому кризу в організації законодавчої маси, пов’язаної з інтерпретаторським шляхом розвитку. [4; c.94-96]
Закони, проголошені зборами, ставали обов’язковими для всього римського народу в момент об’явлення результатів голосування, Існував звичай виставляти закон на форумі та зберігати в державній скарбниці. Закони можна було відмінити лише формальним способом, шляхом протилежної рогації. Закон був аброгований, якщо альтернативна ротація буквально у всьому його змінювала; у випадку часткової відміни тексту закон був дерогований; коли ж питання аброгованого закону регулювались іншим способом, цей закон вже був суброгований, бо його основні положення були доповнені. Закони, проголошені зборами, були абстрактними та всезагальними правилами поведінки, для громадян Риму та прийнятими на зборах за пропозиціями магістратів. Іноді проголошувались і такі закони, котрі регулювали відносини окремих груп і осіб, були і спеціальні закони, прийняті без виправданих причин, якими покращувалося становище окремих осіб серед багатьох інших чи дискримінувались окремі особи по відношенню до інших. [3; c.40-41]. Таким чином для повної сили закону необхідна була співпраця трьох органів римської держави:
Магістрат - консул, диктатор, претор - повинен був спочатку виробити письмовий проект закону, потім мав право скликати народні збори та мав право законодавчої ініціативи на них.
Народ, зібраний магістратом в коміції, міг прийняти чи відхилити проект у цілому, але не обговорював його, тому весь процес проходження закону зводився до питання магістрата, пропоную чого закон, і позитивної чи негативної відповіді зі сторони народу.
Нарешті, закон, запропонований магістратом і прийнятий народом, потребував у ратифікації чи одобрення зі сторони сенату.
Наприкінці I століття н. е. народні збори припинили приймати закони, поступившись (фактично, а не формально), цим правом сенату. Остання згадка про народні збори знаходиться в аграрному законі І ст. н. е. [2; c.25].
У період республіки і принципату вища державна, в тому числі і законодавча, влада належала сенату, який відіграв важливу роль в державному житті Риму. З IV ст. до н.е. його склад поповнюється магістратами, що відслужили свій строк і після складення повноважень автоматично включалися до сенатського списку. Починаючи з Октавіана Августа, склад сенату повністю формував принцепс. У той же час формально сенат став єдиним законодавчим органом. Аби воля принцепса набула значення закону, її вносили у вигляді проекту до сенату, а потім вона отримувала формальне затвердження. З I - до середини III ст. сенатус-консульти стають головною формою законодавства, хоча і прикривалися старою формою, що сенат тільки вважає, радить і рекомендує. В сенатус-консультах нерідко давалися лише загальні принципіальні положення, а потім надавалося преторам вказати в едикті засоби їх практичного застосування, тому деякі сенатус-консульти можно назвати неоформленими законами. Сенатські закони називалися так само, як і закони в юридичному значенні, по імені чи прізвиську тих осіб, хто їх запропонував. Сенат при цьому не мав права законодавчої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформляв пропозиції принцепсів, які на підставі своєї влади мали право проголошувати свою волю у вигляді усних або письмових промов у сенаті. [1; c.88]
Оскільки сенатус-консульти приймалися без участі народу, прирівнення їх у дієвості із законами, прийнятими народними зборами не могло не викликати концептуальних труднощів, відображених у тексті юриста Гая. До початку II ст. н. е. вони не мали сили закону і тому не брали участі в формування цивільного права безпосередньо. Сенат мав дві можливості опосередковано впливати на нормативну ситуацію: або доручити магістрату провести бажаний закон, або доручити претору внести зміну в едикт. Сенат міг доручити магістрату заснувати особливі кримінальні суди. Такі установи, однак, ніколи не створювались на постійній основі, для чого необхідний був закон. Перший кримінальний суд такого роду про хабарництво - був встановлений по закону 149 року до н. е. Оскільки рішення сенату не мали сили закону, у громадян завжди залишалася можливість апеляції до народу. Сенат крім того намагався звільнити рішення надзвичайних судів від цього обмеження, що привело - говорячи сучасною мовою - до конституційного конфлікту. В 123 році до н. е. закон прямо вказав на недопустимість встановлення сенатом надзвичайних судів, на рішення яких не могла бути подана апеляція до народу, що призвело до відмирання таких судів. В епоху Принципату нормотворча влада сенату підвищується, оскільки коміції прийшли в занепад, а сенатус-консульти являли для імператорів зручний інструмент впливу на преторський едикт. В І ст. н. е. постанови сенату не мають сили стосовно цивільного права, здійснюючи вплив на розвиток преторського права. Постанови сенату оперують в сфері права осіб, наприклад забороняють вільне становище раба, відпущеного на волю по заповіту, у випадку відмови спадкоємця, обтяженого фідеікомісом, виконати мануміссію. У ІІ ст. відомі виключно сенатус-консульти з цивільним ефектом. В цю епоху вони в дійсності прирівняні до закону. З початку ІІ ст. постанови сенату часто супроводжуються річчю принцепса в сенаті, на яку звичайно посилаються юристи у своїх рішеннях та коментаріях. [4; c.114-116] На засіданнях сенату проголошувалась пропозиція принцепса чи інших магістратів. За пропозицією проводився диспут і голосування. Сенатус-консульти ставали загальнообов’язковими для всього римського народу після проголошення та передачі запису постанови сенату в державну казну. Таким чином постанови сенату, що отримали юридичну силу законів стали самостійним джерелом права: "Рішення сенату, що би сенат не вирішив і не постановив, мають силу закону і не можуть бути оскаржені." Поступово нормативне значення все більше пов’язується саме з промовою принцепса, яка сама по собі мала силу закону і сенатус-консульти поступово зникають як самостійна форма позитивного права. З послабленням становища сенату і зміцненням становища принцепса, сенатус-консульти більше не виступали як джерела права, а були лише промовами, з якими принцепс виступав перед сенатом на урочистому засіданні сенату, і по яким не проводилось голосування: вони приймалися, як правило, без будь-яких дискусій. [3; c.41-42]
Від часів абсолютної монархії (домінанту) правотворча діяльність повністю зосередилась в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Ще раніше Ульпіан зазначав: "Те, що вирішив принцепс, має силу закону", сам "принцепс вільний від обов’язку (додержуватися) закону". Всі інші форми правотворчості в цей період фактично припинилися. [1; c.88] Принцепс як законодавець приходить на зміну народу, не просто виконуючи службу, як магістрат, якому народ делегує владу на певний строк, а пожиттєво, втілюючи в собі народну волю. Ідея делегування влади відображає традицію концептуального обґрунтування режиму принципату, що склався у ІІІ ст. Помпоній трактує принцепса як суверена, рівного народу. Тут здатність принцепса створювати право виражена не звертаючись до концепту lex, - тим самим принцепс ставиться на рівень первинного джерела позитивного права, який черпає законодавчі повноваження в самому собі. Ця зміна пояснюється у Помпонія як результат природного розвитку римської держави, яка сама по собі потребувала скорочення способів встановлення права, та об’єктивної необхідності зосередження влади у однієї посадової особи. За концепцією Помпонія принцепс як втілення нового режиму коституціюється незалежно від волі римлян. Конституціювання принцепса, в якому виражається воля нового суверена, закономірно заміщує закон як форму позитивного права. Ульпіан, зрівнявши волю та владу принцепса до народної заявляє, що імператорська конституція і є сам закон. Розмежування конституції принцепса та закону lex представлено в тексті Марципана: "Поставлені в письмовому вигляді умови, які протирічать імператорським едиктам, чи законам, чи тим (актам), що мають силу закону… вважаються ненаписаними." Даний підхід відрізняє імператорську конституцію від тих форм позитивного права, до яких може бути прикладений масштаб lex, вважаючи, що вона є критерієм сама до себе. [4; c.122-125] Постанови (встановлення) імператора дістали назву конституцій, від римського слова constituo - установляю. Ще за часів принципату приймалися конституції чотирьох видів: едикти, декрети, рескрипти і мандати.