Італія
1. Боротьба прогресивних і реакційних сил в Італії в 1945-1948 рр.
Після визволення від фашизму і закінчення війни глибокий вплив на Італію справляв єдиний фронт прогресивних партій, що склався в роки Опору. Італійська комуністична партія (ІКП), що героїчно боролася з фашизмом, здобула величезний авторитет і вийшла на перше місце серед політичних партій країни.
Реакційні сили об’єднувалися навколо створеної в 1943 р. Християнсько-демократичної партії (ХДП) на чолі з де Гаспері. Її всіляко підтримували США та Англія, Ватикан і велика буржуазія.
В обстановці гострої боротьби двох цих таборів і проводилися прогресивні перетворення. Пряме втручання США, а також широка агітація Ватикану допомогли ХДП здобути перемогу.
З 50-х рр. почався швидкий господарський розвиток країни, що тривав до спаду 1964 р. і був оголошений італійським “економічним чудом”.
Економічне піднесення мало суперечливий характер. Позначалася властива капіталізму нерівномірність темпів зростання, що почали падати в 60-х рр. і призвели до кризи, яка поклала кінець горезвісному “чуду”. Вторгнення американського капіталу посилювало залежність економіки Італії від США. Зберігалися глибокі диспропорції, насамперед серйозне відставання сільського господарства, а також “проблема Півдня”, все ще бідного й напівфеодального. Але основною суперечністю залишався контраст між зростаючим багатством монополій і становищем трудящих. У країні зберігалося масове хронічне безробіття. Продуктивність праці зростала швидко, а зарплата – повільно. Хоч становище трудящих у цілому поліпшилося, з “економічного чуда” мав користь головним чином панівний клас.
У внутрішній політиці ХДП відповідно до своєї програми йшла на часткові переговори, але лише в найневідкладніших випадках і під тиском масових виступів.
У 50-х рр. в Італії виник неофашизм, представлений партією Італійський соціальний рух (ІСР). Урядова політика бездіяльності і навіть заохочення вкрай правих дійшли до найвищої точки влітку 1960 р., коли трудящі Генуї, де намічався з’їзд неофашистів, за закликом компартії та профспілок вийшли на вулиці. Обурені демонстранти вимагали відставки уряду. Всюди відбувалися зіткнення з загонами неофашистів, поліцією та військами. Країна опинилася на грані громадянської війни. Лише після цього реакція змушена була відступити. З’їзд у Генуї було зірвано.
Італія не лише брала участь у створенні НАТО, а й широко відкрила двері мілітаризму США. Американські військові бази було створено в багатьох пунктах країни.
Інтересам розвитку економіки країни відповідала участь Італії в економічній інтеграції Західної Європи.
У ХДП на початок 60-х рр. розгорнулася боротьба угруповань. З обмеженою критикою курсу ХДП виступив навіть Ватикан в особі папи Іоанна ХХІІІ, ідеолога “оновлення” католицизму. Нові настанови Ватикану були свідченням кризи верхів і прискорили перехід ХДП до політики “лівого центру”.
Економічний розвиток Італії в цей період був пов’язаний з частими спадами й кризами. Особливо важкою виявилася криза 1974-1975 рр., що вразила всі капіталістичні країни. Трагедією Італії залишалася еміграція мільйонів трудящих.
Провідною силою в боротьбі за інтереси більшості народу виступав робітничий клас.
Найвпливовішою партією робітничого класу, авангардом усіх демократичних сил країни, як і раніше, залишається ІКП. Великий внесок у розробку її стратегії і тактики зробив Пальміро Тольятті (1893-1964), один із засновників партії та її беззмінний керівник з 1926 р. Нині пост Генерального секретаря ІКП займає Ахілле Оккетто (нар. в 1936 р.). Компартія налічує в своїх лавах 1,6 млн. членів.
Під тиском демократичних сил, а також внаслідок несприятливих для імперіалізму змін міжнародної обстановки уряд “лівого центру” був змушений іти на деякі обмеження діяльності монополій і соціально-економічні реформи. У 60-х рр. було націоналізовано електроенергетичну промисловість. “Лівий центр” прийняв, не без опору монополій, національну економічну програму, розраховану на 5 років. Держава заохочувала туризм, будувала автостради, регулювала ціни. Але всі ці заходи не дали очікуваних результатів. Зберігалися масове безробіття, хронічна відсталість Півдня, засилля монополій в економіці й політиці.
Значна частина монополістів і вояччини всіма силами чинили опір реформам і намагалися зірвати прогресивні заходи, залякати маси.
Наприкінці 60-х рр. не затихала терористична діяльність неофашистів – вибухи, нальоти, викрадення й вбивства демократичних діячів, працівників органів правосуддя, керівників підприємств. Хвиля терору мала спричинити анархію, підірвати республіканський лад. Діяльність терористів не тільки залишалася безкарною, а й підтримувалася частиною правлячих кіл. З нею безпосередньо зімкнулася активність мафії.
До 1976 р. соціалісти, які ще раніше вийшли з уряду, відмовилися підтримувати його і в парламенті. “Лівий центр” розпався. У країні дедалі більше усвідомлювалася необхідність залучення в уряд комуністів. До цього підштовхували і результати виборів 1976 р., на яких комуністи дістали 34,4% голосів виборців.
Зростання впливу ІКП зумовило запеклу атаку правих сил. Керівники НАТО і США відкрито погрожували припиненням будь-якої економічної допомоги, якщо комуністи ввійдуть в уряд. Праві й “ліві” екстремісти посилили кампанію терору.
Спроба ІКП встановити співробітництво з головною партією італійської буржуазії на основі так званого історичного компромісу призвела до негативних наслідків. Внаслідок чого компартія втратила частину голосів виборців на парламентських виборах 1979 і 1983 рр.
Кризу влади намагався подолати п’ятипартійний уряд лідера ІСП Беттіно Краксі. Проте його падіння навесні 1987 р. знову показало нездатність правлячих кіл забезпечити стабільність і демократичний розвиток.
У галузі зовнішньої політики Італія, як і раніше, орієнтується на США, забезпечує південний фланг НАТА в Європі.
Водночас в Італії зростає кількість прихильників самостійної зовнішньої політики. Розширюються економічні, науково-технічні й культурні зв’язки з СРСР та іншими соціалістичними країнами.
2. Соціально-економічний і політичний розвиток Італії
в 80-90-х роках. Зовнішня політика
У 80-х роках Італія посіла своє місце серед “сімки” найрозвинутіших економічних країн світу, випереджаючи за своїми показниками у галузі легкої промисловості Францію і Велику Британію.
Найважливішими проблемами політичного життя Італії останніх років стала боротьба з тероризмом і мафією.
На початку 90-х років в Італії було проведено широкомасштабну операцію “Чисті руки”, спрямовану проти мафіозних об’єднань. В найбільших партіях Італії на початку 90-х років почався розкол. Після краху тоталітарних режимів у країнах Центральної і Східної Європи й розпаду СРСР різко послабився вплив комуністів серед населення.
Кризи довіри італійського народу до політичних партій яскраво виявилась під час березневих виборів 1994 р., що принесли перемогу новоутвореним партіям і об’єднанням: асоціації “Вперед, Італіє”, “Лізі Півночі”, неофашистському “Національному альянсу”. Разом із старим парламентом зійшли з політичної арени країни корумповані партійні чиновники.
У новоутворений уряд, очолений керівником асоціації “Вперед, Італіє” мільярдером Сільвіо Берлу сконі, вперше увійшли неофашисти. Це викликало тривогу не тільки в країні, а й за кордоном. Однак глава нового уряду заявив, що він буде дотримуватися фундаментальних християнських цінностей, боротися за економічний прогрес і розвиток демократії, а в зовнішній політиці – йти попереднім курсом співробітництва з усіма країнами.
Після чотирьох місяців правління уряду С.Берлу сконі внаслідок міжпартійних незгод і взаємних обвинувачень лідерів “Ліги Півночі” і “Національного альянсу” в Італії розпочалася чергова затяжна криза. Лише на початку 1995 р. вдалося сформувати перехідний уряд, який очолив фінансист Ламберто Діні. Уряд Л.Діні, однак, не мав міцної підтримки у парламенті. Спроби стабілізувати політичну обстановку в країні суттєво не змінили розстановки політичних сил. Уряд знову очолив Л.Діні.
Італія – одна із засновниць Північноатлантичного блоку. З 60-х років вона значно розширила економічні та культурні зв’язки з СРСР і країнами Центральної і Південно-Східної Європи.
Італія бере активну участь у налагодженні міжнародного співробітництва в рамках ООН. Вона прагне розширити зв’язки з країнами, що проголосили свою незалежність, і одна з перших у січні 1992 р. визнала суверенітет України, а 16 березня того ж року відкрила у Києві посольство. У травні 1995 р. відбувся офіційний візит до Італії Президента України Л.Кучми. Під час візиту було підписано Договір про дружбу і співробітництво між обома країнами, який передбачає значне розширення економічних зв’язків. Створення української-італійської ради з економічного, промислового та фінансового співробітництва і візит на початку 1997 р. до Києва Л.Діні є яскравим свідченням того, що політична, економічна і культурна співпраця між двома країнами розвивається успішно, є важливим чинником у розбудові Нової Європи.