В Україні пройшли з'їзди організацій, які підтримували гетьманський режим. Зокрема, партія конституційних демократів І зібралася у Києві на свій крайовий з'їзд. В його роботі брали участь три міністри-кадети гетьманського уряду. «Найвищі інтереси краю,— проголошувалося на з'їзді,— примушують нас і пристосуватися до нових форм державного життя і влити в них наш зміст». Це пристосування, висловлюючись мовою кадетських поборників «єдиної і неділимої» Росії, полягало у визнанні тимчасового характеру самостійності України.
За підтримки уряду в Києві відбувся з'їзд представників промисловців, банкірів-фінансистів і поміщиків. Його організаторами були представники великого капіталу граф О. Бобринський, князь А. Голіцин, князь В. Кочубей та ін. Делегати вітали відновлення приватної власності на землю, вимагали знайти державні кредити на «відбудову продуктивності» великих маєтків, а також сприяти поміщикам у поверненні конфіскованого майна «разом з відшкодуванням». Одночасно вимагали переглянути виданий Тимчасовим урядом закон про свободу страйків, запобігти втручанню робітників у господарське життя підприємств і розпорядчі функції адміністрації. З'їзд утворив постійний представницький орган — Раду промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (Протофіс).
2.2. Збройні сили Української Держави.
У гетьманському кабінеті передбачалася посада військового міністра. Ним став командуючий однієї з армій Румунського фронту генерал О. Рогоза. Проте роботи в міністра було небагато. Розпочата ще в 1917 р. підготовка до формування регулярної української армії не припинялася, хоч окупаційні власті не давали згоди на те, щоб справа справді рушила з місця, їм було вигідно, щоб Україна платила за «послуги» німецьких та австро-угорських військ, а не утворювала власні збройні сили. Три дивізії та полк січових стрільців, що перебували у розпорядженні Центральної Ради, не перейшли відразу під владу гетьмана. Побоюючись опору, німці роззброїли ці частини, а потім з великою неохотою дали свою згоду переформувати їх.
Скоропадський планував створити українську національну армію з восьми армійських корпусів, гвардійської дивізії сердюків, чотирьох кавалерійських дивізій і спецчастин (понтонерів, ескадрилій, залізничних частин тощо). Армійський корпус мав складатися з двох стрілецьких дивізій, трьох артилерійських бригад, кавалерійського полку і спецчастин, у тому числі броньованих. Чисельність такої армії у мирний час мала перевищувати 300 тис. чоловік.
До створення цієї армії доводилося обмежуватися наявними силами. Збройні сили гетьмана складалися із Запорозької дивізії (з полком гайдамаків), двох дивізій синьожупанників, а також сформованої в Австро-Угорщині з полонених українців дивізії сірожупанників. Улітку закінчилося формування на добровольчих засадах сердюцької дивізії. Восени у Білій Церкві почала відтворюватися бригада січових стрільців. Загальна чисельність збройних формувань не перевищувала 65 тис. чоловік.
Як німці, так і Скоропадський боялися, що вони вкладуть рушниці в руки людей, не задоволених соціальною політикою режиму. Тому гетьман повернувся до старих планів утворення козацького стану і формування козацьких частин. Універсал про відродження козацького стану було видано в жовтні 1918 р. У ньому з піднесенням розповідалося про стародавні козацькі традиції, але крізь рядки проглядалася практична мета: покластися при формуванні збройних сил перш за все на верстви заможного селянства. Однак з організацією козацтва режим не встиг і змушений був спиратися виключно на окупаційні багнети.
2.3. Arpapнaполітика уряду.
На зустрічі з делегацією хліборобів Скоропадський заперечив чутки про те, що земля залишиться у поміщиків. Він заявив, що максимум земельного наділу становитиме 25 гектарів на одну особу, а поміщикам буде надано право продавати землю державному банкові. Відповідний закон, запевняв гетьман, уже розробляється, але «не можна його одразу видати, не рахуючись з історичною та юридичною стороною питання». Та ці слова пролунали непереконливо. Дійсність спростувала їх.
Гетьманські старости та окупаційні коменданти силою відбирали у селян майно, передане їм земельними комітетами відповідно до законодавства Центральної Ради. Поміщики дістали можливість викликати для захисту своїх маєтків військові команди. Почалися екзекуції, селян били різками, ув'язнювали, розстрілювали.
2.4. Становище робітничого класу.
Українська промисловість швидко деградувала. Причин було немало: на тривалий час територія України стала ареною воєнних дій, не впевнені у завтрашньому дні власники відмовлялися від капіталовкладень у розвиток виробництва, закриття кордону з радянською Росією паралізувало традиційні виробничі зв'язки тощо.
Щоб припинити деградацію економіки і налагодити вивіз промислової сировини до Німеччини й Австро-Угорщини, окупаційні власті і гетьманська адміністрація намагалися змусити робітників працювати інтенсивніше. Коли ж робітничі колективи розпочинали страйк з вимогами поліпшення життєвого рівня, власті, як правило, забороняли його, не спиняючись перед застосуванням сили.
Спираючись на підтримку властей, підприємці перейшли в наступ на робітничий клас з метою повернути поступки, завойовані у революційні часи. Так, на металургійних заводах Катеринославщини було запроваджено 12-годинний робочий день, а на багатьох цукроварнях він збільшився до 9—10 годин. Робітники протестували, посилаючись на порушення встановленого Центральною Радою закону про 8-годинний робочий день. Тоді гетьман надав міністру торгівлі і промисловості право нормувати тривалість праці власними постановами. Міністр відразу скористався цим і встановив у металургійній промисловості 12-годинний робочий день.
Найболючішими для робітничого класу були локаути — припинення роботи зі звільненням всіх працюючих, щоб через деякий час найняти покірливіших та ще й за меншу плату.
2.5. Народна боротьба з окупантами.
Прагнення великих землевласників відновити економічне панування в українському селі наштовхувалось на відчайдушний опір селян, які не бажали повертати конфісковане майно і віддавати землю. Всюди поширилися підпали маєтків, потрави посівів, вбивства поміщиків та управителів. Окупаційні власті відповідали екзекуціями. Озлоблені селяни утворювали партизанські загони. Перебуваючи у підпіллі, більшовики, російські та українські ліві есери прагнули надати цьому стихійному рухові організаційну основу.
З'їзд загальноросійської партії лівих есерів, яка вважала індивідуальний терор ефективним засобом політичної боротьби, вирішив підірвати Брестський мир вбивством німецького посла в радянській Росії графа Мірбаха, а в Україні — фельдмаршала Ейхгорна і гетьмана Скоропадського. Першим загинув Мірбах. Наприкінці липня з санкції ЦК українського відділення партії бойова група прибула до Києва, і кронштадтський матрос Б. Донський убив Ейхгорна. Скоропадському вдалося уникнути есерівської бомби. Після цього екзекуції, спрямовані проти селян, посилилися ще більше. Тепер селяни гинули тисячами.
Найбільших масштабів війна селян з окупантами набула у Київській губернії. Тут повстанський рух координував начальник Київського військового округу часів Центральної Ради, український лівий есер М. Шинкар.
На Чернігівщині повстанців очолював більшовик М. Кропив'янський. Загальна чисельність повстанців на Правобережжі
у розпал повстання перевищувала 40 тис. чоловік. Вони були добре озброєні, а деякі загони мали навіть кулемети і гармати.
Починаючи з серпня 1918 p., нове вогнище селянських повстань спалахнуло на Катеринославщині, у районі Гуляй-Поля, де повстанців очолював Н. Махно.
Незважаючи на те, що становище на Західному фронті ускладнювалося, кайзер змушений був тримати на Сході шість армійських корпусів (переважно по три дивізії в кожному), а цісар — чотири корпуси і дві окремі кавалерійські дивізії. З меншими силами було нереально утримати контроль над повсталою Україною. Коли військам вдалося придушити повстання на Київщині, більшість його учасників перейшла в «нейтральну зону». Під керівництвом Закордонного бюро ЦК КП(б)У тут почалося формування на базі партизанських загонів повстанських дивізій.
Боротьба з повстансько-партизанським рухом дорого обійшлася окупантам. За даними німецького штабу, в Україні піврічні бої з селянами коштували життя 19 тис. солдатів та офіцерів окупаційної армії.
Свій внесок у боротьбу з окупантами і гетьманським режимом зробив робітничий клас України. Навіть економічні страйки в умовах окупації набували політичного спрямування. У липні — серпні 1918 р. відбувся загальний страйк залізничників. Це була найвища хвиля страйкового руху: роботу припинили близько 200 тис. залізничників. Страйк істотною мірою перешкодив вивезенню з України продовольства і промислової сировини до Німеччини та Австро-Угорщини. Страйкарями керувало Тимчасове організаційне залізничне бюро ЦК КП(б)У.
2.6. Національно-культурна політика.
Реакційна соціальна політика гетьмана зумовлювалася як його класовим походженням та оточенням, так і цілковитою залежністю від кайзерівської воєнної адміністрації, яка дивилася на Україну тільки як на джерело сировини. Однак у сфері національно-культурної політики Скоропадський мав певну свободу дій. Він намагався створити умови для національно-культурного відродження України.