2 Чернігівське князівство
Форма правління монархія
князі
- 1024—1036 Мстислав Володимирович
- 1054—1073 Святослав Ярославич
- 1094—1096 Олег Святославич
Історія
- Засновано ХІ ст.
- Припинило існування 1239
Чернігівське князівство — південно-східне руське князівство династії Рюриковичів, а з 14 столтіття — Гедиміновичів, на території сучасної Чернігівщини і Сіверщини з центром у місті Чернігів.
[ред.] Короткі відомості
Основна територія Чернігівського князівства була на лівобережжі Дніпра, в басейні рік Десни й Сейму, на землях, заселених сіверським племенем. Згодом територія князівства поширилася на землі радимичів і частково вятичів і дреговичів. Столицею князівства було місто Чернігів. Інші міста : Новгород-Сіверський, Стародуб, Брянськ, Путивль, Курськ, Любеч, Глухів, Чечерськ, Гомель, Вир та інші.
Володіння й впливи Чернігівського князівства до 12 століття поширювалися далеко на північний схід (Муромо-Рязанська земля) і південний схід (Тмутороканське князівство).
До 11 століття в Чернігівському князівстві правила місцева племінна старшина і воєводи з Києва, що їх присилали великі князі київські для збирання данин, судівництва й оборони краю від зовншігіх ворогів, в основному. кочовиків. У 1024—1036 роках. Чернігівським князівством володів Мстислав Володимирович, якийперейшов сюди з Тмуторокані. Після Ярослава Мудрого князівство дісталося його синові Святославові, який дав початок чернігівській галузі Рюриковичів.
Деякий час Чернігівським князівством правив Володимир Мономах, але за ухвалою Любецького з'їзду (1097) воно дісталося синам Святослава — Олегові й Данилові та їх нащадкам Ольговичам. Одночасно Чернігівське князівство поділилося на удільні князівства: Чернігівське, Новгород-Сіверське і Муромо-Рязанське. Попри це авторитет Чернігівського князівства був великий, і воно втримало титул великих князів.
Столиця Чернігів була значним економічним і культурним центром Руси. Чернігівська династія володіла деякий час в 11 — 13 ст. Києвом. Це було за Великого князі Святослава Ярославича (1073 — 1076), його внуків Всеволода (1139 — 46) й Ігоря (1146 — 47) Ольговичів, Із'яслава Давидовича (1157 — 1161), Святослава Всеволодовича (1176 — 1194 з перервами), Всеволода Святославича (Чермного; 1206 — 12)), Михайла Всеволодовича (1238 — 46). При цьому вони (або їх родичі) зберігали безпосередню владу й над Ч.к.
Чернігівське князівство у XII столітті
У першій половині 12 ст. головна увага зовнішньої політики чернігівських князів була скерована на південий схід, у бік Дону й Нижнього Поволжя (колишня Хозарія), Кавказу й Тмуторокані. Це визначало й стосунки з половцями, що виступали або союзниками Ч.к. в їх зовнішній політиці та внутрішніх усобицях, або противниками в їх експансії на схід. Однією з останніх спроб чернігівських князів у цьому напрямку був невдалий похід Ігоря Святославича 1185 p., оспіваний у «Слові о полку Ігоревім». Це й дало можливість Візантії закріпити свій вплив на терені Тмутороканського князівства.
Коли послабли східні зв'язки Ч.к., політика чернігівських князів звернулася на північний захід у бік білоруських земель, де Ч.к. стало сюзереном полоцьких князів; натомість не вдалося їм закріпити свої позиції в Новгороді.
У першій половині 13 століття, в наслідок дальшого дроблення на уділи та довгої боротьби чернігівських князів за Київ і Галич, що велася з перемінним успіхом, Чернігівське князівство занепало. У 1223 битві на Калці загинув чернігівський князь Мстислав Святославич.
18 жовтня 1239 Чернігів був захоплений монголами, а князь Мстислав Глібович урятувався лише втечею до Угорщини. Його наступник Михайло Всеволодович був убитий монголами під час відвідин Орди (леґенда зробила з нього мученика за віру). Чернігівське князівство, розділене на низку уділів, на довгий час потрапило у безпосередню залежність від Орди. Частина населення відійшла на північ, де постав новий центр — Брянськ. Останнім знаним чернінігвським князем з лінії Ольговичів був Леонтій (бл. 1300).
У 1355—1356 роках литовський князь Ольгерд Гедимінович приєднав землі Чернігівського князівства до Литви та на удільних столах посадив своїх синів, і Чернігівське князівство як цілість перестало існувати.
[ред.] Джерела та література
* Грушевський М. Історія України-Руси, тт. І — IV
* Голубовский Н. История Северской Земли до половины XIV ст. Київ 1882
* Багалій Д. История Северской Земли до половины XIV ст. К. 1882
* Андріяшев О. Нарис історії колонізації Сіверської Землі до початку XVI в. ЗІФВ ВУАН, т. XX. К. 1928
* Kuczynski S. М. Ziemie Czernihowsko-Siewierskie pod rzadami Litwy. Варшава 1936
* Мавродин В. Очерки истории Левобережной Украины. Л. 1940
* Kuczynski S. M. Studia z dziejow Europy Wschodniej X — XVII w. Варшава 1965
* Зайцев А. Черниговское Княжество, древнерусские княжества X — XIII ст. М. 1975
* Ассев Ю. Джерела. Мистецтво Київської Русі. К. 1980
* Dimnik M. Mikhail, Prince of Czernigow and Grand Prince of Kiev 1224 — 1246. Торонто 1981.
* Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.
* Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
Реферат на тему:
Розпад Давньоруської держави на окремі князівства - землі
Київська Русь проіснувала майже три століття. Вона відіграла важливу роль в історії Європи, перегородивши шлях на Захід незліченним ордам кочовиків. Східні слов'яни, які об'єднались в єдину міцну державу, зуміли відбити їхній натиск і зберегти незалежність. Проте зміцнення феодальних відносин призвело до розпаду Давньоруської держави, і на ХІІ-ХШ ст. припав період феодальної роздробленості Русі.
Для земель Давньоруської держави у ХІІ-ХШ ст. був характерний розвиток феодально-кріпосницьких відносин, що позначилося зростанням феодального землеволодіння і феодальної залежності смердів. Основною формою феодального землеволодіння була вотчина (князівська, боярська і церковна). Водночас з'являється й умовне землеволодіння, коли князі давали своїм військовим слугам (дружинникам, служивим боярам) землю та селян за умови, що вони служитимуть їм.
Основне населення Русі - селяни-смерди - поділилося на дві групи: вільні і залежні від князів, бояр, церкви. Залежність виявлялась у кількох формах: від простої "належності" князеві з періодичною виплатою данини до становища холопів, тобто цілковитої залежності. Основною формою експлуатації селян були натуральні оброки, але існувала й панщина.
У результаті на Русі виникли великі земельні володіння бояр. їхнє господарство було натуральним. Усе необхідне для боярина виробляли залежні від нього селяни. Економічні й торговельні зв'язки між окремими землями Русі зруйнувалися через натуральний, замкнений характер феодального господарства. Місцеві економічні інтереси в умовах натурального господарства породжували прагнення до відокремлення: ставши землеробами-вотчинниками, дружинники - колишня опора Великого князя київського - більше переймалися справами власних земель. Потребуючи матеріальних витрат, влада Києва ставала для землевласників тягарем.
Збільшувались і зміцнювались великі міста - центри ремесла і торгівлі, які суперничали з Києвом. У середині XIII ст. їх налічувалося понад 300, ремісничих спеціальностей - 60. Окремі ремісники мали власні професійні організації, схожі на західноєвропейські цехи. Багато міських жителів підтримували сильну князівську владу на місцях. Міста перетворювались на політичні й культурні центри князівств, які поступово відокремлювалися від Києва, зокрема Новгород, Володимир-на-Клязьмі, Галич, Смоленськ, Перемишль, Чернігів, Полоцьк, Володимир-Волинський, Переяслав, Новгород-Сіверський, Туров. Зростав, розвивався й Київ. Населення його досягло 50 тис. осіб. На той час це було одне з найбільших міст у Європі.
Великому київському князеві важко було управляти великою країною. В умовах, коли суспільне життя в окремих землях Русі ускладнювалося, він уже не мав змоги забезпечувати інтереси феодалів на всій території держави. Місцеві феодали потребували ближчої влади, здатної активно допомагати їм в управлінні селянами та міськими жителями. Місцеві князі та бояри створювали владний апарат якомога ближче до своєї вотчини. Роль центру регіональних політичних сил почали відігравати головні міста окремих земель.
Великі київські князі виділяли своїм синам наділи з містами і селами у спадкове володіння. Унаслідок цього рід київських князів набагато збільшився і всередині Київської Русі виникло багато удільних князівств. Нащадки Володимира Святославича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха створили місцеві князівські династії, які прагнули відокремитися від Києва. До середини XII ст. Давньоруська держава остаточно розпалася.
Таким чином, роздробленість була природним наслідком розвитку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжувалася розвитком економіки і соціального життя в окремих землях. Проте втрата державної єдності, а також князівські міжусобиці підірвали могутність Давньоруської держави. Цим скористалися зовнішні вороги - половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польщі й Угорщини та інші - і почали набагато частіше нападати на Русь.
Зі складу Давньоруської держави виокремилися такі землі-князівства: Київське, Новгородське, Володимиро-Суздальське, Галицько-Волинське, Смоленське, Чернігівське, Рязанське, Полоцьке, Турово-Пінське, Переяславське. їхні володарі не підпорядковувалися Києву. Вони самостійно управляли власними землями, мали дружини, видавали закони, встановлювали відносини з іншими державами. Очолював землю князь, якого часто називали Великим. У свою чергу, князівства-землі поділялися на менші князівства, або волості, у які Великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, тіунів. Окремими землями - уділами - управляли менші князі - васали Великого князя. При князеві була боярська рада для вирішення важливих питань, скликалися також земельні князівські з'їзди. Роль віча значно зменшилася, хоча в Новгороді та Києві воно ще діяло. Проте незважаючи на таку роздробленість Русі, зберігалися монархія і єдина православна церква з номінальним центром у Києві.