Ще одна проблема, що суттєво вплинула на економічне, а ще більше на морально-психологічне становище осадництва – правовий статус придбаних наділів. Прибуваючи у Західну Україну, цивільні колоністи намагалися придбати якомога більше землі. Цьому протегували різні парцеляційні товариства, земельні управління і т. п. Не маючи достатньої кількості коштів, переселенці позичали їх у фінансово-кредитних установах на умовах іпотеки – застави частини або всього майна з надією в майбутньому розплатитися.
Однак, як виявилося, здійснити це було непросто. Внаслідок цього значна частина колоністів, вчасно не сплативши боргів, так і не отримала документів на володіння землею. Так, у Станіславівському воєводстві 38 відсотків від загальної кількості осадників не мали права власності на володіння земельними наділами, у Тернопільському – 30, у Львівському – 28 відсотків. 4421 колоніст (29,9 відсотка) не оформив право власності на землю [40].
Та все ж, користуючись постійною підтримкою правлячих кіл Польщі, військові й заможні цивільні осадники були спроможні вести господарство. Із їх числа призначали солтисів, війтів та інших представників державної адміністрації на місцях. Проте, як стверджувало Господарське товариство Східної Малопольщі, такі заняття приносили колоністам мало користі, відволікали їх від власного господарювання. Дедалі частіше траплялися випадки, коли колоністи здавали в оренду земельні наділи або продавали їх повністю і присвячували себе роботі на державній службі. У Золочівському повіті в колонії Риків два колоністи позбулися своїх наділів саме з цих причин і повернулися остаточно до виконання службових обов’язків на державних посадах [41].
На відміну від незаможних колоністів, поселених у чотирьох воєводствах Західної України й обплутаних боргами так, що ледве зводили кінці з кінцями, заможна верхівка осадників мала в розпорядженні достатньо вдосконалених сільськогосподарських знарядь та машин, робочої і продуктивної худоби. Багато осадницьких господарств і навіть окремих колоній займалися виробництвом тільки технічних культур. Наприклад, цукровий завод у Ходорові розпарцелював 224 га орної землі, яку придбали колоністи з околиць Ярослава і Пшеворська, що поселилися у селі Кремерівці й спеціалізувалися лише на вирощуванні цукрових буряків, що давало їм високі прибутки [42].
Незаможні колоністи та їх сім’ї перебували в не меншій нужді та злиднях, ніж місцева українська біднота. Як відзначив спеціаліст із осадництва з Інституту національних справ, «майже в кожному поселенні зустрічаємо і таких осадників, господарства яких бажають далеко кращої участі. Після обмолоту врожаю вони зразу ж вивозять зерно на продаж до міста, а вже після Різдва в їх домівках відчувається нестаток» [43]. Це були, як правило, малоземельні селяни, які в сподіванні на державну допомогу переселилися з Польщі на південно-східні та східні окраїни в пошуках кращого життя. Щоб розбагатіти, вони часто брали землі більше, ніж дозволяли їм кошти, виручені від продажу свого майна на батьківщині. Потім же для того, щоб звести кінці з кінцями, змушені були брати позики у приватних кредиторів під 12, 18 і навіть 24 відсотки річних. Внаслідок майже всі скромні доходи йшли на сплату кредиту і великих податкових ставок замість того, щоб їх використати для купівлі інвентарю і сільськогосподарських знарядь [44]. Під тиском таких обставин змушені були шукати заробітку поза своїм господарством у промисловості, займалися домашніми промислами [45].
Якщо й це не рятувало ситуацію, осадники, як ми вже зазначали, продавати свої земельні наділи. Це не могло не турбувати урядові кола Польщі. Міністерство внутрішніх справ звернулося до Тернопільського воєводства з проханням повідомити, що тут зроблено у справі зміцнення польського осадництва і чи християнські каси безвідсоткового кредиту, що почали створюватися в другій половині 1930-х рр. для фінансової підтримки занепадаючих осадницьких господарств, отримують допомогу від державних і приватних фінансових установ [46].
У повідомленні старости Зборівського повіту Тернопільського воєводства управлінню з цього приводу було зазначено, що на території повіту функціонують дві християнські каси – в с. Поморянах і безпосередньо у Зборові. Каса у Зборові отримала допомогу в 1000 злотих від Союзу християнських кас у Варшаві. Каса в Поморянах просить воєводське управління сприяти поповненню грошима [47].
Подібні християнські каси почали виникати в інших повітах воєводства. Вже у червні 1938 р. в Збаразькому повіті діяли дві християнські каси, у Бродівському, Перемишлянському – по одній, Бережанському і Золочівському – по три християнські каси [48].
У Тернопільському повіті, як повідомляв староста, при Державному сільськогосподарському банку створили «Фонд допомоги», в якому банк акумулює кошти для викупу польських осадницьких господарств, яким загрожує продаж, і допомоги тим, які вже встигло скупити місцеве польське населення, скориставшись підтримкою «Фонду допомоги» [49].
Не відставало в цьому контексті й Малопольське аграрне товариство, яке розробило свою програму опіки над осадниками. Програма передбачала чотири напрями діяльності – організаційний, фінансово-господарський, культурно-освітній та правовий. Товариство пропонувало реорганізацію спілки осадників у триступеневу організацію – на найнижчому рівні повинні були створюватися осадницькі kólka, на рівні повітів – повітові союзи, на рівні воєводств – воєводські союзи осадників. При штаб-квартирі Малопольського аграрного товариства повинні були бути представлені делегатури Львівського, Станіславівського і Тернопільського Союзу осадників [50].
Реорганізувавши таким чином осадницькі структури аграрне товариство сподівалося вирішити й інші завдання. З метою поліпшення збуту сільськогосподарської продукції колоністів планували розбудувати мережу крамниць, складських приміщень, молочарень, здійснити інші заходи щодо інтенсифікації господарювання осадників. Інспекторам, кураторам осад, було поставлене конкретне завдання – вивчити умови господарювання, координувати і планувати конкретну програму дій з метою поліпшення ситуації в осадницькому середовищі. В культурно-освітній сфері роль інспекторів полягала у «вишукуванні» фінансів на будівництво шкіл, костьолів, каплиць, народних будинків; організації культурно-освітніх заходів, курсів для вдосконалення фахових навиків осадників, опікування молоддю. Відзначимо, що питання культурно-освітнього стану постійно перебувало у полі зору польської адміністрації, особливо в другій половині 1930-х рр. [51].
Малопольське аграрне товариство, опрацювавши статистичні матеріали, зазначало, що більше половини осадників, поселених у Східній Малопольщі, були позбавлені можливості відвідувати костьоли, каплиці, народні будинки, а їхні діти – польські школи через те, що їх не було за місцем проживання. Вказувалося на небезпеку духовного вакууму і моральної та національної деградації, негативного сприйняття самої ідеї колонізації серед поляків [52].
У правовій та фінансово-господарській сферах інспекторат повинен був сприяти роботі земельних комісарів щодо розв’язання проблеми парцеляції, іпотеки, організації кредитів тощо [53].
Уряд Польщі постійно дбав про фінансово-економічне оздоровлення осадницьких господарств, вишукуючи нові форми допомоги. В ході конверсії боргів за довготерміновими і короткотерміновими кредитами Державний сільськогосподарський банк до 1936 р. списав з осадників половину їх заборгованості. Тільки у Львівському, Станіславівському і Тернопільському воєводствах до середини 1920-х рр. польські осадники мали 27,1 млн. зл. боргу, з них 60,3 відсотка – Державному сільськогосподарському банку. Сплата заборгованості була відстрочена на 55 років, а відсоткова ставка знижена з 8 до 4,5 відсотка річних. До 1936 р. в Східній Галичині списали в 11962 випадках суму боргу 10 млн. 542,5 тис. зл., або 50 відсотків позичок, які колоністи отримали на купівлю землі з оборотного фонду земельної реформи. Крім цього, банк конверсував 967 осадникам 6 млн. 555 тис. зл. кредитів в інших фінансових установах і перерахував на оборотний фонд земельної реформи, списавши одночасно 50 відсотків суми цього боргу [54].
У квітні 1937 р. Міністерство землеробства і земельної реформи Польщі виділило Тернопільському воєводству 300 тис. зл. Ця сума була призначена тільки для надання кредитів осадникам. Позички надавали відповідно до рекомендацій, які розробило Господарське товариство у Львові. Рекомендували, щоб кредити надавали насамперед тим осадникам, які переселилися з центральних і західних воєводств Польщі; обмежити, а то й зовсім припинити кредитування колоністів, земельні наділи яких були 20 і більше гектарів; сума кредиту не повинна бути більшою, ніж 1500 зл. Цього ж року для колоністів Борщівського повіту виділили 35 тис. зл. допомоги, Заліщицького – 15, Золочівського, Бродівського, Кам’янко-Струмилівського та Радехівського – 60, Бережанського – 37, Підгаєцького – 30, Перемишлянського, Копичинського і Теребовлянського – по 15, Чортківського – 8 тис. зл. [55].
На нараді земельних комісарів Тернопільського воєводства 5 травня 1937 р. було вже названо суму 600 тис. зл., з яких 300 тис. зл. виділив Державний сільськогосподарський банк із фонду оборотних коштів.
При обговоренні проблем осадницької колонізації йшлося також про будівництво трьох складських приміщень у Тернополі, Бережанах і Чорткові для зберігання лісоматеріалів, 30 тис. куб. м яких зарезервували для забудови новостворених осадницьких господарств. Була прийнята пропозиція, за якою сума одноразової допомоги для переселенців не перевищувала 1500 зл., для інших – не більше 600 зл.
Було встановлено суму кредиту на 1 га, який дорівнював 500 зл., на спорудження житлового будинку – 600 зл., господарських будівель – 300 зл. Нагляд за використанням кредитів мав здійснювати земельний комісар [58].