Однозначно можна констатувати, що невдоволення, бунти, опір українських селян різними методами і засобами існуючому режимові були викликані несправедливим розподілом парцельованої землі, яку виділяли здебільшого, особливо в першій половині 1920-х рр., осадникам і польському населенню і практично давали малоземельним селянам-українцям.
Польський уряд змушений був вдатися до радикальних кроків. Придушення селянських бунтів вимагало Міністерство внутрішніх справ Польщі, яке надіслало з цього приводу циркулярний лист генералу С. Галлєру, зажадавши вжити рішучих дій проти виступів українського селянства на території Львівського, Станіславівського і Тернопільського воєводств. У жовтні 1922 р. генерал видав такий наказ:
«1) Військові підрозділи повинні кожного бандита, спійманого на гарячому, кожного, хто належить до банди, розстрілювати на місці.
2) Військові підрозділи повинні на вогонь з будь-якого села негайно відповідати вогнем, вдарити на нього так, як би воно було захоплене ворогом, зайняти його, схопити терористів, а тих людей, в яких буде знайдено зброю, розстріляти на місці» [12].
Офіційна статистика зареєструвала у 1922 р. в західноукраїнських землях 4630 випадків «бунту», конфліктів і сутичок із представниками влади і т. п. [13].
У 1923 р. на території чотирьох воєводств Західної України опір польському режимові тривав – горіли будівлі, стіжки необмолоченого хліба та сіна, що належали польським поміщикам і колоністам, оскільки «осадник, який є живим доказом кривди, заподіяної польським урядом українському і білоруському населенню, вносить роздратування, загострює відносини між українським та польським населенням; він стає тою сіллю, яка завсігди ятрить рани і ніколи їх не гоїть, докіль польська влада вестиме на окраїнах свою дотеперішню економічно-соціяльну політику«[14]. Всього у Західній Україні в 1923 р. було зафіксовано 551 підпал [15].
Антипольський селянський рух ставав дедалі активнішим. Начальник слідчого відділу доповідав комендантові поліції Волинського округу: «Причини більшості випадків підпалів не встановлено. Підпалюють скирти збіжжя і цілі господарства хліборобів. Можна припустити, що ці підпалення вчиняються на політичному ґрунті (саботаж). Підпалення збільшуються. Саме тут в липні – вересні 1923 р. селяни спалили 78 сільськогосподарських об’єктів, що належали особам польської національності [16].
Численні пожежі у фільварках та господарствах осадників були зафіксовані в Тернопільському, Кам’янка-Струмилівському, Золочівському та Зборівському повітах. Тільки у вересні було 23 таких випадки [17]. Тернопільський воєвода у звіті зазначав,що протягом 1923 р. в повітах воєводства зареєстровано 75 підпалів. У 35 випадках винуватців не знайдено [18].
Про напружені, ворожі стосунки між місцевими селянами і осадниками красномовно свідчить виступ посла Б. Козубського в польському сеймі: «Осадники почувають себе героями в завойованій країні, погорджують місцевим населенням, вивисшають себе понад нього в характері носіїв мнимої культурної місії. Всі ці «культуртрегери», обдаровані щедро пальною зброєю, творять тепер комітети оборони і претендують на ролю другої влади в наших землях. …Осадники широко послуговуються зброєю в усіх непорозуміннях між ними і місцевим населенням, не стараються про допомогу до місцевої влади. Так, наприклад, у Кременецькому повіті на Волині селянин з Вишнівця Левенець стрінув у своєму лісі літом ц. р. жінку осадника Белдову, яка рубала молоде дерево та т. зв. »тички». З метою провірення прізвища пошкодований удався до осади, в якій вона мешкала. По дорозі перейняв його муж Белдової з одинадцятьма товаришами і вони в купі побили Левенця до втрати свідомості за одне тільки домагання усталити прізвище особи, яка його окрадала. Белда стрілив до Левенця з револьвера, внаслідок чого той дістав тяжкої рани, якої ще по нинішній день не вилічив. Осадник, що так побив та поранив Левенця, ходить собі свобідно і до тепер не був притягнутий до ніякої карної відповідальності. Не один раз було так, що осадники організовували банди, які нападали на проїзжих, нпр., в селі Загайці, Кременецького повіту кількох осадників напали на тамошнього купця, що віз алкогольні напитки і ограбили його. Факт цей доказує, що протеговані місцевою владою насаджені елементи є цілковито здеморалізовані, а їм саме вгідно з ідеєю «кресового осадництва» мала бути доручена на місця защіплювання польської державності і культури на східних «кресах» [19].
Насильне насаджування на територію Західної України польських осадників, зловживання адміністрації, податковий тягар – усе це викликало нові селянські заворушення. У 1924 р. в чотирьох воєводствах було зареєстровано понад 5,5 тис. конфліктів і сутичок, а також інших поодиноких виступів українських селян проти польського режиму [20]. Така позиція – яскрава демонстрація того, що в «екстермінаційній політиці польський уряд забув про заспокоєння земельного голоду місцевого населення і поступив цілком протилежно: замість переведення земельної реформи почав він насилати на нашу землю військових осадників і цивільних кольоністів, забороняючи рівночасно місцевому населенню всякі трансакції зі земельними посілостями» [21].
Польські переселенці, особливо військові колоністи при підтримці місцевої адміністрації намагалися виступати в ролі самостійного владного чинника з метою послаблення опору українського селянства: «Місцеві осадники, спортові організації і інституції і шкільна польська молодь приступають до цієї акції втихомирення і військова влада дає їм навіть зброю. Вже складаються польські комітети самооборони, які при прихильності місцевої влади стають новою владою з діяльностю на власну зброю. «В разі потреби незавагаємось спалити цілі села» – так каже маніфест волинського комітету самооборони. Таким робом адміністративний хаос на т.зв. кресах збільшується, а збільшення терору та самоволі і ріжних польських чинників, суспільних та урядових, замість лагодити відносини, доводить до зовсім суперечливого результату» [22].
З приходом до влади «санаційного» режиму Ю. Пілсудського стосунки між українським селянством і осадниками залишалися напруженими і гострими. Авторитарний режим не змінив практично нічого у ставленні до українських проблем і продовжував дискримінаційну політику, яка базувалися на тому, що у Східній Галичині, «коли її маємо при собі втримати, виключним паном має бути польський елемент» [23].
У той самий час на Волині, як зазначив часопис «Громадський голос», «починається творення тієї групи, яка склавшись з Юзевського (б. особистий секретар Пілсудського), Голувка і Ковалевського Олександра ще в листопаді минулого 1926 р. розпочала працю над витворенням тої хлібоїдщини, що в мові польських санаторів називається «санацією в міжнаціональних відносинах на кресах» [24].
Іншими словами, «санаційний» режим, ігноруючи українське питання, залучав, і не без успіхів, до співпраці й українських політиків, намагаючись засадничо підготувати сприятливі умови, як висловився волинський воєвода Г. Юзевський, «приналежности польської Волині по всі часи до Польщі, котрої приналежности домагається беззглядно польський державний інтерес» [25].
Захищаючи на селі інтереси польських власників та колоністів, «санаційний» уряд проводив політику жорстокого терору і репресій проти українського селянства. В кінці 1926 – на початку 1927 р. у Володимир-Волинському був інспірований судовий процес над великою групою місцевих селян, яких звинувачували у підготовці збройного повстання з метою відторгнення Волині від Польщі [26].
З часу державного перевороту Ю. Пілсудського уряд, не припиняючи парцеляції і колонізації, сприяв зростанню аграрного перенаселення, поглибленню та загостренню україно-польських відносин. «Громадський голос» під заголовком «На українській землі» так описував збройну сутичку, яку осадники затіяли біля Глинян у Золочівському повіті Тернопільського воєводства: «Бандерія польських колоністів мазурів із Сеніва біля Глинян дуже була дуфна у свою силу після відбутої наради, «тшеці май». Проїжджаючи в присілку Замістя коло загороди селянина Тріски напала без найменшої причини в патріотичному шумі на український двір, а опісля говорили, що з двора цього впав на них камінь. По двох сторонах було 5 тяжко поранених і кільканадцять поранених» [27].
У Волинському воєводстві напередодні виборів до сейму і сенату в березні 1928 р. за активної участі кандидатів від УНДО, які виступали з гаслом «łamania sokalskiego kordonu» – духовного єднання Східної Галичини і Західної Волині, зафіксовано понад двадцять підпалів маєтків польських власників, господарств військових колоністів. Зокрема, в Ковельському повіті було 7 таких підпалів, які завдали господарям майна збитків на суму 20 тис. зл., у Володимирському – 6 підпалів на суму 7850 тис. зл., у Кременецькому – 5 підпалів на 20 тис. зл. [28]. У 1924 – 1928 рр. Протягом чотирьох воєводствах Західної України зареєстровано 3221 підпал [29].
У серпні 1928 р. до 300 озброєних осадників у с. Вишгородок Кременецького повіту на Волині намагалися захопити православну церкву і перетворити її на костьол. 12 серпня вночі підняли «священика о. Засидальського і настирливо домагалися видачі церковних ключів. Народ масово посунув на рятунок священикові і церкві, і був би пішов кривавий бій, коли б не поліція, яка за старим звичаєм почала розганяти селян, що боронилися перед нападом… тоді один з осадників стрілив і ранив селянина Н. Рудницького» [30].